Від звенигородської автостанції до села Водяники за день вирушають кілька автобусів. Вартість проїзду — 5 грн. Автобус 30 хв. їде по вибоях. При в'їзді в село виїжджає на гладенький асфальт. Третій рік у Водяниках працює гірськолижний курорт.
Бус зупиняється в центрі. Праворуч зупинки — велика нова церква, за нею недобудований клуб. Неподалік магазин і бар.
— К туристическому сезону привозим дорогие напитки: туристы пьют хорошие коньяки, вина, водку. Зачем им горилка за 23 гривни? Сигареты дорогие заказываем. Местный народ такие вещи не покупает, — каже продавщиця Світлана, 46 років. — Коли приїжджали туристи, то дивувалися, що в магазинах картоплю не продають. Та відколи це в селі в магазинах продають те, що на городі росте? Ми не звикли до такого, а для городян це дивно.
Від центру села до курортної зони близько кілометра вул. Садовою. Дорогою видно охайні двори, побілені хати. У багатьох будинках — металопластикові вікна. Хата 48-річного Олексія Лабунця — за 500 м від лижного спуску.
— Якщо три роки тому на цій вулиці здавали два помешкання, то цього року тільки два не здають. Люди проводять воду, каналізацію, коротше, роблять цивілізацію. Як туристи просяться. Самі йдемо жити в стару хату. На цьому, звісно, не розбагатієш, але доповнення до сімейного бюджету є, — розповідає Олексій Степанович.
До приїзду туристів родина готується заздалегідь.
— Двір прибираємо, щоби порядок був. Побілили, підкрасили. Щоб не соромно завести людину в хату.
За прибуток господар поставив пластикові вікна у хаті. Торік купив двоспальний диван і телевізор.
— Недорогий, за 1000 гривень, і телевізор до тисячі. Ще трохи посуду докупили: чашку, вилку, каструлю. Щоб воно було новеньке, не використане. Цього року нічого не купували, бо ж бачите, снігу немає. Може, й сезону не буде.
Із 500 дворів у селі 50 здають житло туристам. Ще кількадесят людей працюють у туристичному комплексі.
— Було собі звичайне село, як і кожне, що при трасі: розвалені колгоспи, економіки немає. А тепер люди оптимістично дивляться в майбутнє. У кого немає можливості здати будинок, то йдуть на роботу: там багато посад, від прибиральниці до адміністратора готелю. Плюс газ провели під оце все. Ця вулиця ні асфальту, ні газу ніколи не бачила. Зробили нічне освітлення. От іще аби будинок культури поремонтували, — каже Лабунець.
— Мав би бути розквіт села, але чогось його не видно, — долучається до розмови сусід Василь Григорович, 46 років. У себе в дворі рубає дрова. — Аби був, то клуб вже добудували б.
— Іще ніхто в селі не розбагатів. Це ж не море. Погода мінлива. Крім того, це курорт вихідного дня. Їдуть сюди з найближчих областей. А хто хоче на тиждень-два, то їдуть у Буковель. Великого напливу, щоб ми там тисячі сколотили, немає, — розказує Лабунець. — Між собою не конкуруємо. Навпаки, дзвонимо до знайомих — кума, свата, брата. Є туристи, то тільки порадиш того чи того. Ще й номери людей даєш. Щоб хтось комусь шкодив, то й поняття немає.
Дорогою до комплексу зустрічаю літнього чоловіка.
— Я їх проклинаю з печінками, цих туристів. Не можна ж пройти, — говорить 76-річний Олексій Іванович.
Житло приїжджим не здає.
— Щоб я на ранок встав, та стіни були голі? Це вже хто з ними обжився, то нехай беруть. Скоро почнуть їздити. А як весною сніг розтане, то тут пляшок, бумажок купи. А тоді дітей зі школи на прибирання визивають. Хтось заробляє гроші, а діти збирають.
— Село повинно вирощувати худобу, хліб, а не займатися якоюсь єрундою. Лижні спуски — це для багатих людей, що нас обікрали. Подивіться, на яких автомобілях вони приїжджають. Я займаюся власним господарством 11 років і маю лише велосипед, — каже Петро Горовий, 55 років.
3 
1
Коментарі