У селі Дмитрівка Золотоніського району живуть 24 корейці. Мають по кілька теплиць, наймають місцевих жителів працювати. Овочі продають на базарі в райцентрі.
— Зараз у нас п'ять чи шість сімей корейців живуть, усі по разних кутках села. При совєцькій власті з Узбекистану приїхали сюди на заробітки, так і остались, — каже місцевий Юрій, 39 років. Стоїть біля магазина-"вагончика" у центрі села. — У них тільки земля-базар-земля. Ми на їхньому фоні ледачі, не такі вдарені в землю. Шашлик вони готовлять вкусний. В основному беруть козу або говядіну, собак не їдять.
— Я своє дворище корейцям продав за півтори тисячі доларів. Там двір, сарай, два колодязя, — додає 62-річний Микола Іванович. Від нього чути запах алкоголю. — Постоянно в них капусту, цибулю купляю по 3 гривні.
Звертаємо у вуличку шукати двір Олени Кім, 49 років. Її родина першою приїхала в Дмитрівку. Назустріч веде велосипед 38-річна Валентина, підказує куди йти.
— Добре, що корейці є, хоть робота появилась. Є такі, що завидують їм. А шо завидувати? Вони зранку до ночі колупаються в землі. Не стремляться до багатства, хати бідні. Ми з Ларісою в Лєни полимо. Платять по ставці — 7,50 за час.
Удома Олени нема. За 15 хв. приїздить "Славутою" з чоловіком Сергієм Ню, 58 років.
— Мы в город по делам ездили: сыну посылку в армию отправляли, — каже Олена. — В 1990-х приїхали працювати сюди, раніше жили в Ташкенті. У нас усі корейці віддавали дітей у російську школу, а ми — в українську, — каже Олена.
Родина живе в невеликій хаті, паркану коло двору нема. Тримають тільки курей. На подвір'ї стоять дві машини — "Славута" й "жигулі". У салоні останньої складені матраци й коробки. Жінка запрошує до хати.
— Тут роззувайтесь, — показує на бетонний поріг біля вхідних дверей. У хаті прохолодно. На стінах пожовклі шпалери. У будинку дві кімнати й кухня.
— Як приїхали, то діти спали на полу на матраці. Уже потім купили ліжко, диван, тумби. Замість шафи були коробки з-під бананів, — згадує Сергій. — Перший час здавалось, що будинок маленький, а діти поїхали, то одна кімната порожня. Для чого велику хату будувати? Краще в дітей гроші вкладати.
— Зараз живемо вдвох, дочка в Черкасах працює, в Харкові закінчує "банківську справу", а син в армії. Я коли дізналася, що він в армію йде — у мене істерика була. Кажу йому: хохли не йдуть, а ти йдеш. Із восьми чоловік його одного взяли. Раніше ми на фермера працювали, потім узяли в людей городи. Вони їх просто так віддавали, щоб трава не росла. Деякі заздрять, думають, що багато живемо. Ми всі гроші витрачаємо на навчання дітей. Багато працюємо, але дома нічого розкішного нема, — каже Олена.
На мобільний Сергію телефонує друг Слава з Брянська. Чоловік виходить говорити в іншу кімнату. За кілька хвилин повертається, кличе на кухню. Олена дістає вазу з цукерками, батон і масло, наливає чорний чай.
— Готуємо й національне, і ваше. Ми салати корейські робимо, але зараз часу нема. То їмо хліб, масло, суп, борщ. Хоча я борщ не люблю. Дочка смачно приготує, то їм, — говорить Сергій. — На Новий рік робимо пельмені. До них готуємо соєвий соус. Спеції купуємо в Черкасах на базарі.
— У мене недавно батьки померли. За нашими звичаями, три роки трауру маємо носити і не робити великих свят у домі. Діти весілля не можуть справляти. У доньки був кавалер-українець. Такий хороший хлопець, але їй не подобався. Казала мені: "Мамо, тобі подобається, то й виходь за нього". А синові всі українки подобаються, у наших — то коліна не такі, то очі вузькі. Батько жартує, що привезе з Ташкента корейку, — сміється Олена.
Ідемо надвір. За хатою облаштовано дві теплиці на 25 сотках городу. Біля них — купа нарубаних дров, газовий балон, шланги для поливу. В одній із теплиць, заввишки з півметра, посаджено баклажани й перець, інша — на повен зріст — буде для огірків, помідорів.
— Як світає, вже і встаємо. Я сьогодні в чотири встала,— говорить Кім. — Ми не рахуємо, скільки витрачаємо, позичаємо гроші весною, а осінню віддаємо. Віддамо борги, решту — на навчання дітей. Без вихідних працюємо, на морі ніколи в житті не були. У нас торгівля, овочі треба збути, а коштують вони копійки. Вже взимку, коли сильні морози, то можемо місяць трохи відпочити.
Прощаємося з подружжям. Сергій йде до теплиці перекопувати землю. Олена — варити молочну кашу й смажити картоплю.
3 
1
Коментарі