"Випускники гімназії сербського міста Пірот відмовилися від дорогих випускних суконь і костюмів. Заощаджені у такий спосіб гроші підлітки домовилися віддати нужденним", — повідомляє телеканал "1+1".
Школярі та вчителі зібрали 310 тис. динарів, це близько 29,5 тис. грн, і передали трьом сім'ям із тяжкохворими дітьми. Під час вручення атестатів кошти отримали 12-річний Предраг Потич, що хворіє на дитячий церебральний параліч, 11-річний Матєй Лазаревич, якого оперували сім разів, та 5-річний Чеда Тошич, теж має ДЦП. Потім випускники пройшли центром міста у футболках із написом "Твої 5 хвилин блиску — чиєсь ціле життя".
— За ці гроші купив би дорогий одяг, який хтозна-коли б іще надів. А так можу віддати тому, кому це необхідно, — говорить один з юних благодійників.
Про це мені телефоном розповідає друг Валерій — я вже кілька років телевізор не дивлюся і навіть не маю його. Бо це — пожирач вільного часу та джерело депресії, за визначенням колеги з попередньої роботи.
— Учинок сербських школярів — ознака зрілого суспільства. Усе те дороге шмаття і зачіски — машкара, одноденка, марнотратство і марнославство. Діти віддали гроші тим, хто їх справді потребує, — мало не кричить у трубку Валерій.
Мимоволі згадую свій випускний — у другий рік незалежності України, що стогнала під гнітом тотальної невизначеності, інфляції і товародефіциту. Гроші десь поділися, процвітав натуральний обмін, а на прилавках магазинів — лише поцвіла морська капуста. Туфлі й тканину на пошиття святкового одягу нам видали по талонах. Однокласниці, сусідці Наталці дісталися на розмір менші шкарбуни, а мені — темно-сині, що ні крапельки не пасували до рожевої матерії. Довелося позичити голубе плаття-костюм у вчительки-практикантки, щоб було хоч трохи в тон. А Наталка пришкандибала додому із синіми, покрученими пальцями ніг. У тон моєму взуттю за рознарядкою.
Ця історія довго ще викликала в мені відчуття приниження, переслідувала всі напівголодні студентські роки. Тоді бувалі джинси, наплічник і перешита з батькової сорочки картата блузка були справжнім скарбом. Про туфлі на високих підборах не було й мови. Коли нарешті я "дорвалася" до стабільної зарплати, то не могла стриматися від щораз нової пари "лодочок" під колір кожного гарнітура. Особливо любила фіолетовий. І щоразу знаходила нове виправдання: а коли ж носити, як не зараз, усі дівчата це люблять, це — гарно, це — на вихід, це — на будні, навіщо ті гроші, якщо їх не тратити, це я собі дарую на день народження, а це — про запас, а це — щоб не образливо було, що в юності не мала.
— Не зовсім згодна. Для дівчат це важливо — бути шикарно вбраною хоча б на випускний, відчути себе досконалою, "з голочки". На самовідчуття хлопців це теж впливає, — відповідаю Валерієві.
Між нами зав'язується дискусія. Він наполягає, що важливою є суть людини, її реальні справи, а не оболонка із тканини, шкіри, локонів, парфумів і косметики.
— Однак доньці на шкільний бал твоя дружина чомусь придбала модельні італійські босоніжки за 100 євро. Не кажучи вже про вартість сукні, аксесуарів, солодкого столу, фото, відео, — йду в атаку, хоча теж захоплена дорослим учинком юних сербів.
— Шкода тільки, що той клас не з України, не з нашого міста, — додає на прощання Валерій.
Уранці знаходжу під дверима картонну коробку з тільки раз узуваними італійськими босоніжками. Чергова данина моєму давньому комплексу чи сербський синдром?
3 
1
Коментарі