Президент Києво-Могилянської академії В"ячеслав Брюховецький, 60 років, говорить про залишки в українців радянської ментальності, брак інтелігентності в політичної еліти та дивний рух української нації в історії.
Як нинішнє політичне протистояння позначається на українському суспільстві?
— Саме по собі існування різних політичних сил — це добре. Це ознака громадянського суспільства. Однак у такому суспільстві постійно шукають взаєморозуміння, вислуховують точки зору інших. У нас же цього немає. У нас — хто при владі, той має рацію.
А візьмім для прикладу Німеччину. Там голоси виборців так само розподіляються між двома таборами. Однак це не призводить до розколу в суспільстві. Є нормальна політична боротьба. У нас же — постійне "шарахання" від одних крайнощів до інших. Має минути ще принаймні років десять, аби це зникло.
Чому ж у нас такі перепади?
— Досі маємо радянську ментальність. Хто не з нами — той проти нас, наш ворог. Ми досить довго не вміли цінувати іншу точку зору. Хто знаходиться при владі, той керує. Кого скинули з посади, той уже ніхто.
Та зараз потихеньку з"являються перші приклади пошуку компромісу. Скажімо, мене запросили до правління благодійного фонду Рината Ахметова "Розвиток України". За кілька днів їду на зібрання ради в Донецьку. Під час попереднього засідання ми з Мирославом Поповичем досить плідно працювали з людьми, які мають зовсім інші політичні погляди.
Ахметов, виявляється, теж не проти
Я не проти розвитку України. Ахметов, виявляється, теж не проти. Тому разом ми можемо робити багато позитивних речей для країни. Приміром, боротися з туберкульозом, на що Ахметов виділив 2,5 мільйона доларів. Або створити школу журналістики. От у таких конкретних питаннях у нас якраз розбіжностей немає. Так і створюється громадянське суспільство.
Які є приклади побудови громадянського суспільства в Україні?
— Підписання Універсалу національної єдності. Його багато критикують, називають поразкою помаранчевої влади. Та ні критики, ні прихильники Універсалу насправді взагалі його не читали. А це ж — справжній компроміс між різними силами, що якраз і передбачає громадянське суспільство. Такий документ в Україні з"явився вперше.
Президент заявив про потребу формування Плану дій з виконання Універсалу. На що він мав би бути спрямований?
— Насамперед на консолідацію суспільства. Не потрібно роз"єднувати людей, треба шукати спільні інтереси. У цьому Плані дій має бути чітко поставлене запитання: чи є Україна українською державою? Бо окремі заяви віце-прем"єр-міністра з гуманітарних питань Дмитра Табачника змушують у цьому засумніватися.
Жахливу роль відіграє сучасне українське телебачення. Чомусь думають, що українці дивляться лише Вєрку Сердючку. Прагнуть одурманювати людей, створити враження, що світ побудований на злочинах, вбивствах, обдурюваннях. Тому самому Табачникові варто було б поцікавитися, куди поділися нормальні фільми. Звідси й ностальгія за радянськими стрічками, де є людина, а не пістолети. Тут є велика провина держави, бо не вироблена чітка політика розвитку.
Соціологічні дослідження свідчать, що кожен сьомий українець не знає нічого про Михайла Грушевського, кожен дев"ятий — про Симона Петлюру...
— На такі постаті накладався певний негатив. Людям втокмачували, що Іван Мазепа — зрадник. Що хтось — петлюрівець чи бандерівець. Взагалі, нам потрібно вибудувати справжню історичну базу ще з часів скіфів і сарматів. Недаремно російська імператриця Катерина II свого часу так багато уваги приділяла фальсифікації історії. У Росії все героїзувалося, в Україні навпаки — придушувалося. А ми й досі мислимо ще радянськими категоріями.
Щось важливе точно станеться років за десять
Наприклад, у театрі імені Івана Франка на свята готують так звані "капусники". На всім відому мелодію вони накладають власні слова, дуже дотепні, гарні. Але парадокс у тому, що українські вірші накладаються на музику російських пісень — "Про крокоділа Гєну" чи "Господа офіцери". Тобто це в нас досі сидить у підсвідомості. Бо насаджувалося спеціально та цілеспрямовано.
Чи багато в нас ще залишків радянського соціалізму?
— Особисто я не є прихильником відкидання всього того, що було за часів радянської влади. Свого часу мене різко критикували, бо на фронтоні будинку Києво-Могилянської академії залишилися мозаїки — сліди перебування в цих стінах військового училища. То були цитати Володимира Леніна про партію та відоме гасло "Вчитися, вчитися і ще раз вчитися!". Та це ж знак доби, пересторога майбутнім поколінням!
Водночас Радянський Союз — це частина історії України. Саме в цей період вона відновилася в своїх кордонах. Як це не парадоксально, сформувати одну з найбільших держав в Європі нам допоміг Радянський Союз. Хоча це й не було свідомою метою Йосипа Сталіна. Ба, колись в Україні поставлять пам"ятник ГКЧП, бо воно позитивно вплинуло на набуття Україною незалежності.
Що ви думаєте про сучасну українську еліту?
— Їй не вистачає інтелігентності. Можна мати десятки університетських дипломів, та ніколи при цьому не бути інтелігентною людиною. Бо справжній інтелігент розуміє, що він не вищий за тих, хто його обрав на посаду.
Що ж до самої нації, то про неї точно написав у статті викладач нашої академії німець Роланд Піч. Мовляв, на Заході на українців дивляться, як на повільну націю. Проте насправді це нація, яка просто інакше рухається в історії. Певний час накопичує енергію, а потім робить різкий ривок. І це дуже точно сказано. Сидимо, ніби спимо, а потім раз — і за три дні отримали незалежність. Потім знову застій, кучмізм, і тут — революція. Вивільнення енергії, несподіване ні для помаранчевих лідерів, ні для всього світу.
От сьогодні знову йде накопичення енергії нації. До чого конкретно це приведе, не знаю. Але впевнений, щось важливе точно станеться років за десять. І весь світ, та й ми самі, ще точно цьому подивуємося.
2 
1
Коментарі