Українці — мазохісти. Ми не любимо наші перемоги. Соромимося їх.
Святкувати перемогу для нас — все одно, що вийти голим серед зими на вулицю. Це непристойно. Тому щороку відзначаємо поразки. Ридаємо над Крутами і Берестечком, але не святкуємо переможні битви під Оршею й Конотопом, де наші розгромили московитів. Не згадуємо, як взяли разом із братами-ляхами Москву. Як із ними ж таки відбили Відень від турків.
За весь час АТО було чимало переможних боїв, коли наші брали місто за містом. Але найчастіше згадують Іловайськ.
Зрадофілія не лікується. Її метастази вражають мозок. Така людина вже не живе, а скипає їддю і цвиркає слиною. А запитай такого пацієнта: чи знаєш, скільки під Іловайськом було вбито московитів і путінських "шахтьорів"? Не скаже. Хоча загинуло ворога не менше, ніж наших бійців. При тому, що наші загинули через традиційну російську підлість. А ті у відкритих боях.
Героїзм у нас починає рахуватися щойно від дня смерті героя. Не раніше.
Роздряпування ран і виколупування струпів — необхідне нам для самоствердження.
Одна львівська газета публікує розповідь пенсіонерки про зубожіння. Ось вона заплатила комуналку — і все, кілька гривень залишилося на хліб. Але не питає журналістка, чому бабця не оформила субсидію. Хоча бабця проговорюється, що діти її — за кордоном. Тут би журналістці запитати прізвища. Знайти їх через "Фейсбук" і поцікавитися, як же ж ви бабцю покинули напризволяще? І вийшло б, що бабця просто збрехала.
Таких людей серед тих, хто нарікає на своє зубожіння, повно. В кожній черзі до лікаря чи паспортного столу чи доводилося вам чути щось радісне? Чи похвалився хтось своїм щастям, здобутками? Ні. Лише смуток і печаль. Як немає біди, то мусимо її вигадати. Потім плекати і пестити, як хом'ячка. Бо ніщо нас так не єднає, як спільні нарікання, зітхання і прокльони.
2 
1
Коментарі