— Майже в кожному селі на городах лежать солдати. Після боїв місцеві жителі ховали трупи де прийдеться. Так вони і лежать — і німці, і наші, — розповідає президент об'єднання союзу пошуковців України "Народна пам'ять" Ярослав Жилкін, 40 років. — Тільки радянських бійців пропало безвісти близько 6 мільйонів. Третина з них лежать в українській землі. Близько 200 тисяч віднайшли пошукові загони.
В яких регіонах країни найбільше загиблих?
— Це райони форсування Дніпра 1943 року. Жорстокі оборонні бої були на Київщині 1941-го. Того ж року сотні тисяч полягли під Уманню, де потрапили в оточення. 1943–1944-го робилося кілька спроб звільнити Київ. Усіяні трупами Кримський перешийок, Севастополь, Керч.
Яке співвідношення загиблих?
— За статистикою мого пошукового загону "Пошук-Дніпро", на одного німця — п'ятеро радянських. Нещодавно в селі Менжинка на Дніпропетровщині копали котлован. Трактор вигорнув останки. З ями ми дістали перемішані кістки 118 осіб. В архівах з'ясували, що в боях за село загинули не 600 солдатів, як написали на місцевому пам'ятнику, а близько 1,5 тисячі.
Як розрізнюєте останки солдатів?
— Часто орієнтуємося на "настріл" — чиїми гільзами всіяна земля, на ґудзики кітелів, пряжки. У могилу німцеві клали медальйон. Це давало воякам моральну підтримку: вони знали, що потім їх поховають по-людськи. Наші солдати капсул з особистою інформацією після 1941-го не мали. Були лише книжки червоноармійців, які з того часу зотліли.
Допомагають встановити особу медалі — на зворотному боці вибитий номер наказу. Робимо запит у Подольськ, Центральний архів міноборони Росії. Через місяць-два отримуємо відповідь, хто був нагороджений. Допомагає і те, що наші солдати підписували казанки, ложки, бритви — усе, на чому можна надряпати ім'я. Носили також саморобні капсули з гільзи.
А чому звертаєтеся в російський архів?
— Наші архіви закриті для приватних осіб. Архів у Подольську співпрацює з громадськими організаціями інших країн. Але вони вже не справляються з кількістю запитів. За останні роки "Пошук-Дніпро" встановив 12 імен із 700 перепохованих.
Чи вдається знайти листи загиблих?
— Це велика рідкість. У районі села Дніпровокам'янка на Дніпропетровщині ми знайшли місце останнього бою десантників, які утримували плацдарм, доки війська переправлялися через ріку. Їх усіх буквально закатали в землю танками. Уцілів планшет командира. У ньому знайшли лист. За день до останнього бою командир просив керівництво відпустити його на два дні додому — полагодити стріху на хаті.
Як ви шукаєте останки?
— Аналізуємо зведення про бойові дії, визначаємо території для дослідження. Якщо знаходимо в полі гільзи, опитуємо місцевих. Потім подаємо документи на проведення робіт. Коли отримуємо дозвіл, говоримо з фермерами. Поля часто засіяні, доводиться чекати, доки зберуть урожай. Якщо натикаємося на останки, пишемо акт, щоб провести ексгумацію. Цей папір узгоджують у комітетах охорони історико-культурної спадщини від місцевого рівня аж до столиці. Дозвіл може прийти аж через два місяці. Увесь цей час доводиться охороняти останки від мародерів.
Мародерів багато?
— Після війни їх було кілька поколінь. Перші — уцілілі жителі районів, де проходили бої. Вони знімали теплі речі, чоботи тощо з трупів, бо були голодними й замерзали. У 1950-х пацанва лазила по напівзасипаних окопах — шукала зброю, добувала тол, щоб глушити рибу. Багато з них тоді загинули, підірвавшись на вцілілих гранатах.
Тепер декілька типів мародерів. Перший — місцева молодь, яка шукає уламки броні та здає на брухт. Після таких часто знаходимо вивернуті із землі черепи і кістки. Другий тип мародерів заробляє на знахідках професійно. Вони розкопують бліндажі й окопи в пошуках зброї та нагород. На жаргоні це називається "дубасити лежаки". Третім гроші не потрібні, для них це хобі. Вони мають детальні карти, металошукачі за 2 тисячі доларів. Інколи передають інформацію: їдьте туди, там якісь кістки. Після них ні медалей, ні казанків підписаних — солдат гине вдруге і назавжди.
Є закони про наругу над могилою, про незаконні археологічні розкопки. Але щоб звинуватити мародера, треба спіймати його за руку. Бо спитаєш, що робить у полі з лопатою, а він відповідає, що золотий ланцюжок загубив.
Як налагоджена робота пошукових груп за кордоном?
— У Росії діє система "відкритого аркуша". Пошукові загони оформляють поховання на місці і проводять ексгумацію без узгоджень. Потім на підставі їхнього акту держава робить перепоховання. У нас така оперативність не передбачена. Усе за власний кошт. Бувало, що навіть гроби для перепоховання купували. У Німеччині всіх хоронить держава з однаковими почестями — і генералів, і рядових.
2 
1
Коментарі
10