— Когда началась война, буквально на каждом столбе висело объявление о выезде в Россию. Автобусы ехали в Краснодар, Ростов, — розповідає по cкайпу 37-річний Сергій із Донецька. Прізвища просить не вказувати. Тиждень тому повернувся з родиною з Росії, куди виїхали в липні минулого року як біженці.
Сергій невисокий, із бородою, голова побрита наголо. Із шафи дістає перуку. Каже, повертався з Росії під чужим прізвищем. За кожним словом матюкається.
— Я в Донецьку водієм працював, таксистом підробляв. Дружина в ательє швачкою робила. Свого житла не мали, знімали. В Росії обіцяли: всі хто приїде — отримають житло. Привезли в Краснодар, там зібрали паспорти начебто для отримання статусу біженця. Годували раз на добу. Росіяни говорили, що владнають формальності й зразу вирішать із житлом. Насправді чекали, доки назбираються люди, щоб везти до Сибіру. На вибір запропонували Красноярськ та Іркутськ. Ми вибрали перше місто. Документи наші віддали провідникам. Обіцяли: як приїдемо, нам їх роздадуть.
До кімнати заглядає дружина Сергія — білявка з накрученим волоссям.
— Юлька чорна від природи. Коли надумали тікати, то купили кілька пачок фарби. Щодня її фарбував, щоб посвітліла, — додає Сергій. — У Красноярську поселили на якійсь базі. Трохи легше було тим, хто з дітьми. Їм вроді дали якісь халупи. Але в дуже страшному стані. Зразу вірили, що росіяни просто не чекали такого напливу біженців. Ось-ось виділять гроші і все буде — допомога, житло й робота. Через два місяці зрозуміли, що надурили. За житло сказали платити п'ять тисяч рублів — це близько двох тисяч гривень. А де їх взяти?
— Ну, не ври уже так, жратву нам иногда давали. Крупу, тушенку, варенье, растительное масло. Раз на две недели сначала получали, — каже Юлія.
— У вересні почали шукати роботу. Поїхали в Санкт-Петербург, — продовжує Сергій. — Юлька продала все золото, я — айфон. Так зібрали гроші на білети. Паспортів нам так і не видали. На руках мали довідки про статус біженців. Нас по тій довідці ніхто на роботу брати не хотів. На початку жовтня влаштувався в комунальну службу. Платили 8 тисяч рублів, хоча місцеві за цю роботу отримували 12. Знімали малюсіньку кімнату за 5 тисяч. Юлька пішла торгувати на базар. Про те, щоб повернутися додому, почали говорити наприкінці січня. Тоді почули, що в Держдумі обговорюють закон, що біженці з України — це іноземні громадяни й на російській території можуть перебувати до трьох місяців. Стали шукати, як зробити нові документи. У те, що здамо довідки про статус біженців і нам повернуть українські паспорти, якось не вірилося. Розговорився з одним на роботі, пообіцяв допомогти. За 11 тисяч рублів купили підробні документи. Нас проінструктували, як пройти перевірку на кордоні. Поверталися в Донецьк через Ростовську область. Людей багато назад їде. Ми три доби чекали, доки пропустили. Придумали історію, що ми росіяни, їдемо на похорон родича. Поки чекали, з багатьма розмовляв — усі вірили в безбідне майбутнє в Росії, але ніхто того не отримав.
У Донецьку родина знову винайняла житло. Однокімнатні квартири до війни коштували 2,5 тис. грн. Зараз платять 1000 грн.
— По телебаченню показують, що тут все розбомблене. Ніфіга. Київський район сильно постраждав, Кіровський. А решта — більш-менш. Здивувався, що дитсадки й школи працюють. Думав, із Донецька вже всі виїхали. Поняття не маю, як назад повернути українське громадянство. З друзями зустрічаємося, випиваємо. Грошей мені позичили. Шукаю роботу, можливо, піду вантажником у супермаркет. У Росію більше не хочу.
3 
1
Коментарі