Швидка Настя: а чи вдасться

 

Те, що в народі називають "швидкою Настею", явище не тільки фізіологічне, а часто політичне. Такими за радянських часів було вирощування чумизи як розв'язання всіх проб­лем на селі, боротьба з генетикою й кібернетикою. Чи не найбільшою політичною "швидкою" радянського періоду була ідея перекидання сибірських рік у Середню Азію. Перетворення пустель на квітучий рай для казахів, узбеків і туркменів. Шваркіт навколо цього був грандіозний.

Федір Трохимович Моргун, ставши міністром екології Радянського Союзу, зіт­кнувся із цією "швидкою" вже на перших порах. Одні вчені йшли до нього просити його своїм політичним авторитетом просувати здійснення ідеї. Інші — доводили нездійсненність такого задуму. Новий міністр до цього не дуже шанованої в країні екології вирішив сам розібратися, що до чого. І що більше доходив до джерел ідеї перекидання рік, то сильніше переконувався в її абсурдності й навіть безумстві. Для здійснення потрібно було до чотирьох річних союзних бюджетів. Ніякої гарантії того, що пустеля стане раєм, не було. Тому багато причин, зокрема, й природних. Вода в пустелі зовсім не те, що в сибірській тайзі чи тундрі, а піски — не те, що ґрунти в Сибіру. А що стане з Сибіром після таких поворотів течій рік, якої заспіває Північний Льодовитий океан, ніхто й не замислювався.

Коли Моргун став проговорювати зміст цієї ідеї, на нього дивилися як на дивака. Аж доки один із членів Політбюро ЦК КПРС не сказав йому: "Федоре, та це ж ідея не вчених, а військових. Так вони хотіли організувати кліматичну війну зі США. Ідея явно дурна, бо ніхто не знає, що буде з нами, але вона гуляє досі. Добре, що ти це розумієш. Переконуй генсека, прем'єра, треба перестати дуріти". Переконав.

Молода нова українська історія знає також не одну таку "швидку Настю". Політичний клас, який ніби змінюється, а насправді успадкував від попередників авантюрне нутро, наосліп кидає країну із трясці в трясцю у темпі тієї самої Насті.

Приватизація мала послужити пошуку ефективного власника і створенню конкурентного середовища, а дала поштовх деіндустріалізації економіки, галопуючому безробіттю і втричі скоротила робочі місця. Результат — ми досі товчемося на двох третинах валового продукту останніх радянських років. Технологічне відставання від сусідів щонайменше на півстоліття. Трансформація колективного господарювання на селі без тями, без керма і без вітрил знищує його. Нова "швидка" на продаж землі, що зачіпає 72 відсотки території країни, без урахування менталітету нації, економічних і екологічних умов стане рушієм руїни, якої Україна давно не знала. Зробить її задвірками суверенної Європи.

Власне, ми вже на задвірках. А вірус "швидкої Насті" під псевдонімом реформ поглинає дедалі більше економічного, політичного й соціального простору. Черговим проявом такої пропасниці стала боротьба з корупцією. Здається, все правильно, ми ж найбідніша й найкорумпованіша держава у світі. Це ж навіть Трамп констатував недавно. З корупцією треба боротися. Але як? За загадом Заходу українська влада створила низку антикорупційних органів. На них щороку викладає з бюджету десятки мільярдів гривень. Їхні працівники отримують космічні в наших умовах зарплати, а віддача від них нульова. Корупція ж розкошує, мільярди не гривень, а доларів десятками пливуть в офшори. Податкова система накриває мокрим рядном дрібний і середній бізнес, не зачіпаючи олігархічні монополії. Що дає нам така проносна мода боротьби з тим, що є ядром самої системи, яка корумпована в задумі й у виконанні, бо від корупції народжена?

Лихого справить заступ та лопата. Але якраз їх держава й не дає для поховання зла. Ніби є ж і закони, є прокурори, судді, поліція, а горбатого ніяк не покладуть у могилу. Може, не хочуть?

"Швидкі Насті" в нас стають черговими кампаніями. Їх оголошують під калатало на всю силу й на всі околи. Потім влада, як звичайнісінький квач чи слинько, чи то забуває, чи то відкладає все, забуваючи, для чого починали свої крики та гики.

Ось дзвінок із рідних місць. Тяжко захворіла двоюрідна сестра. Раніше в селі була дільнична лікарня, нині її вже з десяток літ нема. Була найближча номерна районна лікарня в Градизьку — велика, з чудовим лікарським колективом, її теж закрили. Ще діє в Глобиному, але там уже черги, не діждешся. Нині кажуть, що з укрупненням районів доведеться чухрати в Кременчук, а це вже не блигома дорога. А "швидка" на реформу медицини мала нібито наблизити допомогу до людини.

Усі такі "швидкі", як правило, атакують здоровий ­глузд. У задумі, може, щось у них і буває раціональне, але виконання зводиться до відомої ситуації, коли піп із хрестом, а чорт із хвостом. А потерпає ні за цапову душу людина. У дитинстві я допо­магав мамі сапати кок-сагиз. Вирощували тоді в нашому По­дніпров'ї таку рослину для виробництва каучуку. Проривати її була одна морока. Руки чорніли від рідини, що скапувала зі стебла. На другий рік уже його не вирощували, не прийнявся він у нас. Навіщо було його нав'язувати полтавському селу? Для чого сіяли чумизу? Як казав наш бригадир, за дурною чиєюсь головою людям нема покою і життя.

Часи змінюються, а макітр на в'язах як було колись, так і нині вистачає. І не факт, що орел мухи не ловить, а слон за мишею не ганяється. Інша річ, що то за орли і що то за слони. Ніякі посади не рятують від мідних лобів і шелепства. Нам залишається не тільки звідати, перестояти й вистояти, а й давати бій дурості.

×