З братами Капрановими я зустрілася в їхньому офісі. Видавництво "Зелений пес" розташоване в корпусі "щ" заводу "Кінап". Ішов дощ. Віталій Капранов, 38 років, галантно відчинив двері. Зняв з мене мокрий кожушок.
— Чаю, кави?
— Чаю... зеленого...
— Є два сорти...
— На ваш смак.
— Не маю смаку, — сміється. — Не люблю зеленого чаю.
З"являється Дмитро Капранов. Як і брат-близнюк, — у бежевій куртці, синіх джинсах, коричневій футболці.
У нас — один на двох кабінет, одна машина "КІА" і жінки-близнючки
— Не розпізнавайте, хто є хто, — каже Дмитро. — Ми живемо разом, у нас один кабінет, одна машина "КІА". І наші жінки — близнючки. Ми — одне ціле!
Ви колись розлучалися надовго?
— На півроку, — кривиться Віталій. — У 1998-му. Хотіли відкрити мережу аптек по Росії. Але грянула банківська криза, і плани зірвалися. Тоді Дмитро поїхав на розвідку до Києва, а я лишився з родиною в Москві.
Де живете зараз?
— Під Києвом. Маємо спільний триповерховий будинок і 20 соток землі. Ми хотіли жінок, Інну й Світлану (обом по 34 роки), навчити садить помідори. Не бажають! Вони ж у нас мають туристичну фірму — одну на двох.
В офісі в Капранових на шафах — два зелених песики (м"які іграшки). Третій собака — глиняний.
— Фанатки подарували, теж близнючки, — хваляться видавці.
Багато у вас фанів?
— Колись ми, Андрій Курков і Марія Матіос продавали свої книжки в Ніжині. До Куркова з Матіос читачі підходять, а до нас — ні. Курков ще кепкував: "Нічьо, падрастьотє". Хоча сам у німецькому зоопарку читав свої романи перед пінгвінами. Поки біля нього не збиралися люди... Аж тут якась жіночка підходить, несе в руках потріпаного, зачитаного "Кобзаря 2000". "Я читала, сусіди читали, родичі. Підпишіть!"— молила вона. Курков тоді здорово обламався.
На стіні — рамочка, написаний від руки лист. У ньому дід Микола і баба Олександра просять для онуки книжку братів.
— А був ще лист, — згадують брати. — Просили надіслати "Польові дослідження з українського сексу" Забужко і "Норми та розцінки екскаваторних робіт екскаватором Е-471". Шкода, що загубили. А то, може, Оксані подарували б на ювілей.
Чи то Дмитро, чи то Віталій дістає з полички дамські романи Сімони Вілар. Каже, що передплатники замовляють їх найчастіше. Одна з особливостей "Зеленого пса" — усі книжки поштою надсилаються з підписом автора.
— Письменниця поїхала на фабрику. Спустилася в цех. І не вийшла звідти, доки не розписалася на всіх замовлених примірниках, — розказує Дмитро.
У вашому офісі багато симпатичних жінок...
— На редакторів беремо тільки жінок, — повідомили мені. — Чоловіки ритму не витримують. У них болить голова, вони нервуються, панікують, а потім взагалі звільняються.
Курков у німецькому зоопарку
читав свої романи перед пінгвінами
Помічаю, що Віталій і Дмитро без обручок.
— Не носимо речей, які заважають, — пояснює один. — От у мене була короткозорість, то я зробив операцію — щоб не носити окулярів.
Що пишете?
— Хуліганський філософський роман. Його не можна читати феміністкам. Так на обкладинці й напишемо. Називається "Розмір має значення". Це розслідування міжнародної змови проти української нації. З хорошим фіналом і шикарним героєм — Мамаєм. Він — агент української галактичної служби. Книжка вийде навесні.
Писали книжку в Туреччині. Їздили на своїй яхті "Спокуса". Всі по ліжках, а ми в фойє ресторану. Бокал вина... Два ноутбуки на столах...
Віталій перебиває:
— Або друкарська машинка. Пам"ятаєш, у нас була маленька німецька "Еріка". Казали, ще бандерівська...
На батьківщині, в Молдавії, часто буваєте?
— Ні. У Молдавії востаннє були років п"ять тому. Наш дід як ворог народу відбував заслання у республіці Комі. Бабуся, щоб не посадили, втекла в Молдавію. Доки бабині документи пересилали, помер Сталін. Діда відпустили, і він переїхав до баби, в Дубосари. А мама, вагітна, вирішила у батьків народжувати. До речі, ми довго думали, що дід — науковець і вивчав білих ведмедів.
Кого видаєте зараз?
— Ми їздили в Лондон, зайшли на Бі-Бі-Сі до Світлани Пиркало. А вона каже: "А видайте Катю Хінкулову" (подруга Світлани і журналістка). Ми почитали Катрусин роман "36 пісень про життя". Там до кожної глави треба слухати пісню. "Танок на майдані Конго", наприклад. Вирішили видати цю книжку в серії "Майбутні класики".
Другим буде Семен Либонь. Він живе в Лідсі і працює на радіо "Свобода". А до Києва привіз роман про латиноамериканських танцюристів.
А що читаєте?
— Дена Брауна, Муракамі, Коельо. Буває, один читає й переказує іншому. Ми ж агітуємо парламентаріїв читати, видаємо газету "Друг читача".
Ми довго думали, що дід — науковець і вивчав
білих ведмедів
А що парламентарії?
— Єхануров колись нас попросив: "Хлопці, дістаньте книжку "Караоке— капіталізм"!" Ми здивувалися: "Ви книжки читаєте?!". Єхануров образився. У нього мати була бібліотекарем.
Як ви познайомилися з дружинами?
— Інна й Світлана приїхали відпочивати в Очаків. Зупинилися на квартирі в маминої подруги. Нам було тоді по дев"ятнадцять, їм — по шістнадцять. Ми прийшли ніби у справі і запросили їх на пляж. Через рік одружилися. Нині маємо чотирьох дітей. Старшому, Андрієві, — 16. Чималенький такий — 90 кілограмів. Займається греко-римською боротьбою. Привіз із Тернополя якусь нагороду. Дмитрові — 14, але від Андрія не відстає. Оксані — 13, у неї хобі — фортепіано. А Сергій, 10 років, займається плаванням.
Хто чиє дитя?
— Не має значення.
Кого найбільше балуєте?
— Ми балуємо їх хіба що своєю присутністю.
На прощання Капранови обіцяли образитись, якщо "ГПУ" напише "щось не так". І подарували три номери газети "Друг читача" — блакитного, помаранчевого та зеленого кольорів.
2 
1
Коментарі