— Навіть не уявляю, в якому стані зараз музеї Стуса на Донбасі, — каже телефоном син поета і дисидента Дмитро Стус, 47 років, генеральний директор Національного музею Шевченка в Києві. 4 вересня минуло 29 років від дня смерті Василя Стуса в радянській виправній колонії.
— Там є два музеї. Перший — у Горлівці, в одному з корпусів заводу "Еластомер". Другий — літературний музей у приміщенні обласної бібліотеки в Донецьку.
На Донбас поет Василь Стус переїхав із Вінниччини 2-річним. Жили в Донецьку, який тоді називався Сталіно. Там закінчив школу та інститут. У Горлівці працював учителем української мови з 1961-го по 1963 рік. Горлівський музей Стуса заснував підполковник міліції Олег Федоров.
— Ми разом створювали музей років 18, десь із 1997-го, — продовжує Дмитро Стус. — Працівники зібрали багато спогадів друзів поета про юнацькі роки, коли він жив на Донбасі. Решта експонатів — копії. Є велике настінне панно, де зображено 300 видатних діячів України. Я розумів, що будь-який музей цінний справжніми речами. Тому з поваги до Федорова передав із сімейного архіву свитку батька та його олівець. Сіру свитку, перешиту з офіцерської шинелі, йому подарували 1979 року. Її виготовила художниця по тканинах Людмила Семикіна. Олівець того ж періоду, коли батько повернувся в Київ між двома термінами.
Позаторік Федоров передав більшість експонатів із Горлівки в Донецьк. Уже не міг працювати, мав за 80 років. В обласній науковій бібліотеці під міні-музей Стуса і Шевченка виділили кімнату на другому поверсі. Там було кілька давніх видань "Кобзаря", фото, публікації. Дещо Федоров залишив у Горлівці. Поки був живий, експозиція існувала. На початку АТО Олег Михайлович помер. З директором заводу "Еластомер" зв'язку немає. Що там робиться, не знаю. У Горлівці скрізь руйнування. У мене купа родичів і друзів на Донбасі. Більше переживаю за живих людей, ніж за речі.
2 
1
Коментарі