Український театральний режисер Андрій Жолдак-Тобілевич IV, 43 роки, вже 12 місяців працює в берлінському театрі "Фольксбюне". Але німецької пунктуальності не набув — на зустріч спізнився на годину. Приїхав у червоній футболці з написом англійською "Іспанія". Вивів із машини двох синів.
— Як ви дізналися, що я в Києві? — запитав здивовано. — Я не афішував свій приїзд.
— Побачила в кафе і вирішила дізнатися, чи не повертаєтеся, бува, на батьківщину.
— У мене зараз канікули. Приїхали з дружиною Вікою і дітьми на цій машині з Берліна, — Жолдак показує на зелене "Пежо", припарковане біля літнього майданчика кафе. — Мені дуже цікава Україна. Капучіно маленьке, — замовляє офіціантові. — Може, кави? — пропонує. — Чи сік хочете? Морозиво будете? — звертається до синів. Ті відмовляються.
— Маю такі точечні зустрічі, — продовжує Андрій, — з компанією "Бенюк і Хостікоєв", Богданом Ступкою і Михайлом Рєзніковичем. З трьома впливовими театральними групами в Києві — про імовірність моєї постановки в Києві. Дочекаємося, яка буде політична обстановка в країні, бо потрібна фінансова і політична підтримка. Хочу в нових реаліях зробити щось провокативне, нікого не ображаючи.
Тобто контракт із "Фольксбюне" закінчився, і ви без роботи?
— 25 липня закінчується, — пояснює Жолдак. — Я зараз — як свого часу Олег Блохін, коли він був в Україні нє у дєл і провів п"ять-шість років у Греції, де вів клуб. В Україну тоді ніхто його не кликав. Я зараз у дуже хорошій формі, маю світогляд європейський. Колись директори театрів зрозуміють, що Жолдака треба кликати і вертати.
— Тату, можна, я візьму пістолет у машині? — звертається до нього старший, Янек. Наввипередки з Адамом вони біжать до авто.
— "Фольксбюне" хоче підписати новий контракт на два роки, — продовжує Жолдак. — Німці знають, що в Україні я зараз безробітний. Вони дуже солідарні зі мною. У Берліні моя вистава запланована на 2008 рік. Це буде моя критика Берліна. Державні гроші, державний театр, а режисер — зі Сходу. Уяви таку ситуацію в нас! Підійду я, приміром, до Биструшкіна і скажу: дай мені, Сашо, гроші з бюджету, бо хочу у виставі покритикувати Київ, — хитро посміхається. — Отоді ми будемо вполнє європейською державою.
Підбігає Янек — повертає ключі від машини.
— Ой, я забув поставити на сигналізацію, — спохоплюється.
Німецькі дівчатка запрошують його на дні народження
— Нічого, я сам зроблю, — заспокоює його батько.
— У листопаді, — продовжує Андрій, — ставлю "Андромаху" в національному театрі Іспанії "Еспаньйол". "Медею" я поставив у Берліні, в Москві — "Федру", а в Мадриді буде "Андромаха". Три портрети жінки різного віку. Хочу подивитися, як жінка раніше впливала на політику.
Ваше сімейство освоїлося в Німеччині?
— Для дітей поняття дому стерлося, — каже він. — Дім — там, де вони живуть. Я змалечку брав їх на гастролі. Янек закінчив перший клас німецької школи. Адам ходить у садок. Німецькі дівчатка запрошують його на дні народження. Розкажіть про школу і садок, — звертається він до хлопців, що сидять поруч. Але ті обстрілюють під столом один одного з водяних пістолетів.
Янеку, в тебе ж друзі і німці, й турки? — питає.
— Нє, Ахмад не мій друг, — заперечує малий. — Він мене ображає.
— Хочуть уже до Берліна, — каже Андрій. — У них там велосипеди, у нас із Вікою теж. Багато берлінців ними користуються. На вулицях є спеціальні червоні доріжки для велосипедистів.
Невже в театр їздили на велосипеді?
— На роботу — ні, але провідна актриса, що грала Медею, проїжджала велосипедом через весь Берлін. Ми й у подорож візьмемо велосипеди. Хочемо машиною поїхати по Європі, із зупинками.
Як у Берліні живеться вашій дружині? Вона ж російськомовна актриса.
— Вона хоче, щоб я ставив в Україні. Хоч Віка німецьку розуміє, а я не хочу вчити. Англійською спілкуюся. Зараз я тут, потім буду в Румунії, тоді в Іспанії, в Росії, може, в Англії.
Друзів серед німців маєте?
— Там не дружать — лише так, по справах. Після дев"ятої вечора місто пусте. Це й добре. Можна зосередитися на роботі.
До Німеччини емігрувало чимало українських режисерів і акторів. Бачитеся?
— У Берліні живе режисер Валерій Більченко, у Штутгарті — Андрій Критенко. З ним передзвонююся. А з Більченком — ні. Його виставу провалили. Німецькі журналісти дуже жорсткі. Б"ють, коли щось не так. У Більченка нема контрактів. Не тому, що він поганий режисер, — просто так сталося. Це катастрофа.
Я хочу пожити у відкритому світі. Можу поїхати в Амстердам, подивитися Венецію чи Барселону. А тоді вернуся в Україну і зроблю тут свій театр. Я приїхав і питаю: що відбулося в театрі за рік — у Києві, Харкові, Львові? Майже нічого.
Вони там дуже закриті, — повертається Андрій до теми емігрантів. — У жовтні в Берліні показували чотири мої вистави. Весь Берлін обклеєний: Жолдак, Жолдак. І не прийти на покази? — стенає плечима. — Не можуть пережити чужого успіху.
— Тату, а що ви робите? — цікавиться Адам.
— Даю інтерв"ю, і ми вже їдемо, — терпляче пояснює режисер, який має славу диктатора. — Розрахуйте нас, будь ласка, — просить офіціанта. — Вони вам нічого не розбомбили?
1962 — народився в Києві
2002–2005 — художній керівник театру "Березіль" імені Леся Курбаса в Харкові
2004 — лауреат премії ЮНЕСКО (15 000 євро)
2005 — гостьовий режисер театру "Фольксбюне" в Берліні. Одружений з актрисою Вікторією Спесивцевою. Має синів Яна й Адама
1 
1
Коментарі