58 пейзажів Івана Марчука, написаних протягом 1972– 2019 років, показали в Київській картинній галереї. Полотно "І заснула під снігом земля" художник створив напередодні відкриття виставки.
— Зробив пейзаж великого формату, - розповідає художник Іван Марчук, 82 роки. - Хотів чогось ефектного, чого люди ще не бачили. Показав перспективу і незвичність нашої землі. Все натурально, сніг - природний, небо зробив жовтим, гарно контрастує з білим. Дуже люблю простори поля, особливо коли вкрите снігом. Зима - улюблена пора для творчості. Я без неї не зміг би жити в теплих краях.
Сніг пухкий, чистий, покриває всі смітники. Роблю таку ілюзію, що коли люди дивляться на картину, захоплюються. А коли побачать щось таке наживо - то пройдуть повз. У цьому - секрет картини. Як кажуть, люди дивляться, а художник бачить. І хоче відтворити.
Я згадав поле. І щоб було цікаво, намалював там копички. Вони якраз і творять перспективу. Магію. Вони начебто шовкові, втягують всередину. Так витримана кольорова гама, що виглядає, як ілюзія натури.
Малюю акриловою фарбою. Коли вчився 11 років, писав олією. Добре вивчив темперу. Зрозумів, що треба працювати по сухому. Олія - це болото. Колись у 1960-х був у Седневі і взяв олію, спробувати. Мазав-мазав, потім викинув. Не моє. Для того треба або починати раніше. Або брати 10-20 полотен, одночасно розставити - і підмальовувати на кожному. А потім - на другий день, коли підсохне. В мене стільки часу немає. Коли жив у США, пейзажів не писав. Бо не було потрібної фарби. До цього малював совєтською ленінградською темперою. Якось приїхавши з Нью-Йорка в Київ, у магазині "Мистецтво" на Хрещатику побачив тюбик із написом "Акрил", а поряд номер телефону. Дзвоню, це студія анімаційних фільмів на метро "Чернігівська". І там якась жіночка Тетяна робить фарби. Вона - хімік за освітою. Я видавив із тюбика цю ниточку-ціточку, вона застигла. Кажу, пані Таню, дайте пару тюбиків, я випробую професійно. Потім скільки зробив тою фарбою пейзажів. Якби не та жінка, може, їх не було б.
Здійснилася моя заповітна мрія - бачу чергу на свою виставку. Зима, холодно, а люди на вулиці стоять. Що буду робити далі, не знаю. Може, втечу з України і картини заберу. Коли повертався сюди з-за океану, вірив, що це - інша країна. Вимріяна, за яку віддали життя мільйони людей. А вийшло, як-то кажуть, ніц. Гасаю по світу, думаю, де зупинитися. Бо в Україні немає місця для мене. Обіцяли зробити музей у Києві, навіть капсулу заклали. І всі про це вже забули. Були ще пропозиції в Тернополі, Каневі. Але до справи не дійшло. Тільки в моєму селі є невеличкий музей Івана Марчука. Що робити з картинами, де залишити. Була навіть думка вивезти на Майдан і все спалити. Якщо вони нікому не потрібні. Щоб нікому не дісталися.
Повну версію матеріалу читайте в журналі "Країна"
2 
4880
Коментарі