Культура в Україні не розвивається на повну, бо українці не звикли підтримувати її гривнею.
Так вважає письменник і художник Анатолій Дністровий.
"В українців немає і не було звички витрачати гроші на культуру. Ця даність ще від більшовиків іде. Європеєць може йти по вулиці, побачить, як дитина продає свій малюнок. Він може вийняти сто євро і купити в дитини її малюнок. Бо він у цьому бачить інші смисли. А в нас такого підходу немає.
Митець постійно мусить працювати ще десь, бо монетизації його творчості немає. Дуже складно продати свою творчість. Ринок лежить практично. Це втрачені роки і десятиліття життя. Багато людей просто зійшли з дистанції. Вони могли б реалізуватися, якби були інші умови" - сказав він кореспонденту Gazeta.ua.
Свій новий роман "Б-52", в якому описані події між Помаранчевою революцією і Революцією гідності, ви називаєте ретророманом. Чому?
- Цей роман не сучасний. Бо це 5 років тому було. Для мене ретро - це те, що відбулося нещодавно, те, що бачили ще мої батьки і дідусі, які можуть мені це розповісти. Це щось таке тепле, на мою скромну класифікацію. Це ще не остаточний архів, як от історія ХІХ століття, яку знаємо з підручників та архівів.
Чи змінилося суспільство за цей час так само швидко, як технології?
Неймовірно змінилося. У романі я це показував через 3 персонажів різних поколінь. Головний герой Мирослав Шефер. Попереднє покоління – це його мама. Я через неї на контрасті показував, яка велика прірва уже є між цими двома поколіннями. Вона ще носій пізньорадянських тоталітарних цінностей. Вимагає від сина досягаторства і кар'єризму. А він все ж таки гнучкіший – людина 2000-х. Ввожу ще одного персонажа - молодшу від нього на 20 років феміністку Варю Кропоткіну. Вона – носій активізму і феміністичної етики. Між ним і нею вже також є прірва. Мені було важливо показати трансформацію цих генерацій.
Але мій роман закінчується 2013-м, побиттям студентів біля стели. Зараз же ще більші зміни відбулися.
Які саме?
З'явився практичний фемінізм. Зараз він має у нас серйозні позиції і впливає на все включаючи медіа. І це велика зміна. Це більше як тло в романі. Бо головна його тема – це вибір між кар'єрою і творчістю.
Яких ви бачите типажів у сучасному суспільстві?
Класичний хіпстер, неконфліктний, життєрадісний, стильний, з цікавим почуттям гумору. Є ще чоловіки з 1990-х – жуки такі, кручені, рішалово. Він може бути насправді хороша людина, але з виду трошки бандитський. І в нього ще сексистські замашки пролітають. Такий типаж досі є.
На початку 1990-х неадекватна агресивна поведінка була нормою. А зараз я помічаю, як з кожним десятиліттям вона втрачає свої позиції. Окреслюється як щось неприйнятне, особливо у політичній сфері. Хоча суспільство у нас ще перехідне, з психологічними траблами.
Змальовую женщін в платтях-тумбах, мужичків у генеральських лампасах. Така латиноамериканська безглузда карнавальність 19 століття. Опозиційні депутати лобизаються з провладними, навколо рок-звьозди з Росії і поп-діви. Жахливий несмак
Наша політична еліта змінюється, але дуже повільно. Вона ніколи не встигає за змінами в соціумі. В романі у мене є сцена, як одному бандюку вручають звання Героя України. Його їдуть вітати представники різних контор. Я дуже барвисто змальовую цих женщін в платтях-тумбах, мужичків у генеральських лампасах. Така латиноамериканська безглузда карнавальність ХІХ століття. Опозиційні депутати лобизаються з провладними, навколо рок-звьозди і поп-діви з Росії. Жахливий несмак. Я працював у проектах політичних. Часто таке спостерігав збоку.
Кілька років тому ви критикували митців, які роблять зі своєї творчості шоу. Чи може митець стати успішним без цього?
Колись так, але зараз неможливо жити без самопіару. Це палиця з двома кінцями. У нас раніше всі автори були соціоапатичні, особливо в 1990-х, коли автора не розбещували запрошеннями на інтерв'ю, а тим більше на телебачення. Для телебачення література тоді була чимось наче з Марсу. Так і виробилася така модель поведінки, винятково на тексті сфокусована. Я довго дотримувався такого погляду. Текст вважав важливішим за його просування, бо як казав Маркс, власник капіталу смертний, а капітал безсмертний. Але без просування ти просто не впишешся в ринок. Видавцеві не потрібен анемічний автор. Бо зараз книгу купують здебільшого, коли при ній є автор. Книжку треба рухати: зустрічі, інтерв'ю, спілкування, інтерактив. Це неминучий процес. Звичайно, постійна медійна активність дуже виснажує. Великі речі потребують все ж таки тиші.
Я до слави дуже обережно ставлюся. І, якщо чесно, не люблю, коли набридають мені. Це мене вибиває з колії. Є люди, які це поєднують. Це дуже класно.
Захоплююся Андрієм Любкою. Під боком України купу років були собі якусь країнки. Ніхто не знав, що там є. Туди Андрій раз-раз поїхав активно, там розказав про нас, приїхав, нам розповів про них. Такий тип комунікації дуже важливий.
Творча людина у нас тільки з мистецтва зараз жити не може?
Скажу про прозаїків. У нас багато роботи в пісок пішло. Чомусь ніхто не хоче перевидати найкращий корпус української прози за 30 років. Малкович це робить з поезією. Така сама історія має бути і з прозою нашою. Це репрезентація. Мене шокувало те, що в нас взагалі позабували книжки, які по 10 років тримали в напрузі читацьку аудиторію. Наприклад, Євгена Пашковського. Його в 1990-х роках читали і знали всі. Зараз його ніхто не знає. Валерія Шевчука також забувають. А це - зубр.
Я в юності ним зачитувалася. А зараз відкрила його твори – не йдуть.
Це просто інша стилістика. Повільна, розмірена, від якої ми відвикли, бо вона не співпадає з нашим швидким часом. У мене та сама історія з Томасом Маном сталася. Я маю звичку перечитувати раз на десятиліття титанів. Перечитав Гемінгвея уже десь по третьому разу за 25 років. А зараз хотів Томаса Мана перечитати. Він мені не пішов. Він надто рефлексивний для нашого дня. Зараз література все ж таки потребує трошки екшену, дієвості, динамічності.
У чому причина? У людей немає змоги купувати мистецтво?
Не тільки. В українців немає і не було звички витрачати гроші на культуру. Ця даність ще від більшовиків іде. За президентства Ющенка, коли більш-менш було все добре з ВВП, трошки ожив ринок мистецький. Це тривало роки 3. Багаті люди тоді наслухалися мистецтвознавців, дилерів, художників і вирішили вкласти в це гроші. Вони реально потратились, колекції сколотили собі. Але зараз вони їх продати не можуть. Вони просто лишилися з носом, бо зараз ніхто не вкладає вже в живопис.
Що зараз читаєте?
Люблю читати ранніх стоїків. Особливо Зенона Кітійського. Це мене надихає.
З прози неймовірно багато книжок мене потрясло. Зі свіжих – це книжка Леоніда Ушкалова "Чарівність енергії: Михайло Драгоманов". Це реально дослідницький райтерський подвиг. Треба знати, в яких умовах учений живе, як він бореться за життя в цьому соціумі. Я взагалі не знаю, чи хтось на таке зараз без серйозної інституційної підтримки готовий. Ушкалов – це глиба. Таких книжок би побільше про всі крупні постаті українські прописати.
Люблю поезію Еліота – вона наче струмом тебе пронизує. Чи поезія Еміля Верхарна. Зараз поетів таких немає: зараз видно, що поет грається в розташування слів. А там цього немає. Там енергетика як вулкан проривається.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Є країни-кімнати. Україна всю свою історію була коридором
Взагалі модерністська поезія дуже сильна. Плужник, Бажан. Бажан – велике потрясіння. Мене тягне його перечитувати. Це такі поети, що від них мороз по шкірі. От пам'ятаєш те, від чого йде мороз по шкірі. Пам'ятаю, як я читав цілу ніч вперше студентом Вітмена. Це така була сенсація: як це можна було космічно писати. Ти щасливий реально, що ти це читаєш.
Спокійно ставлюся до неокласиків. Розумію, що це хороша поезія, але для мене вона трошки не дуже. Семенка я читаю з точки зору соціологічної.
Раніше читаєш "Сто років самотності" Маркеса - від книжки не можеш відірватися. Ти наелектризований поки її не прочитаєш. В мене такого запале вже немає.
Кіно я так само вже перенаситився, як і прозою. Дах уже не зносить. Артхаус не можу вже дивитися. Колись ним дуже захоплювався, а останнім часом він мене просто втомлює. Я в ньому помічаю технологічні ходи, як що робиться, і мене оця кулінарія втомлює. Недавно передивлялися з дружиною "Небо над Берліном" - уже більше дивився на нього як на конструктор
Зараз взагалі пишуть оперативні романи до 200 сторінок. Ти їх читаєш в два-три заходи. А раніше письмо просто занурювало в іншу реальність, з якої не хочеш виходити. Тому я більше люблю перечитувати старих авторів, ніж відкривати нових.
Всю романістику Кундери так перечитав десь по третьому разу. Не треба читати автора лише по модних книжках його. Це абсолютний нонсенс, безглуздя, це аматорський найпримітивніший тип прочитання. Якщо хочеш відчути автора, його треба читати корпусом, з усіма його поразками.
"Б-52" Анатолія Дністрового — дотепний і динамічний роман про чоловіка в кризі середнього віку. Досить неординарний за натурою і стилем життя, успішний топ-менджер, аналітик і драматург Мирослав Шефер наражається на любов до юної анархо-феміністки, і це руйнує його колишній світ.
Коментарі