"Українським музикантам треба грати у лікарнях, школах, магазинах" - Річард Берклі

6

Фото: Фото: Олег Жмаченко

23 та 24 лютого британський професор вокалу Річард Берклі провів два майстер-класи з вокалу в Київському інституті музики імені Р.М. Глієра.

Викладач відомий тим, що під час майстер-класів використовує методи релаксації, активізації внутрішніх ресурсів вокалістів. Викладав у Лондонській академії драматичного мистецтва, консерваторії Монтев'ю університету східної Англії. Започаткував власний курс вокалу для акторів музичних театрів в Королівській академії музики. Покровителями цього проекту були барон Ендрю Ллойд Веббер і сер Камерон Макінтош. Як актор знявся у фільмах: "Гидкий дядя" (1989), "Термінатор 2" (1990). Працював із Міккі Рурком, Емілі Уотсон. Зараз мешкає і викладає вокал у Варшаві.

В інтерв'ю кореспонденту Gazeta.ua Річард Берклі поділився своїми враженнями від занять з українськими вокалістами і дав їм поради.

- Наскільки професійно підготовлені українські вокалісти, з якими ви працювали в ці дні?

- За кілька занять я встиг зрозуміти про українських вокалістів кілька речей. По-перше, дуже добре, що усі посміхаються. Це дає можливість вести діалог. Усмішка говорить про те, що дорога відкрита, і це перший крок до успіху. Також бачив багато учнів, які давно відкриті до нових ідей. Це теж прекрасно. Та є величезна проблема: учні-то готові, відкриті, мають величезне бажання вчитися. Але хто їх вчить? Та вчителі навіть англійської не знають, щоб елементарно підчитати кращі посібники з вокалу. Адже більшість із них надруковані саме англійською.

- Що вас найбільше вразило під час майстер-класів?

- Не переставав дивуватися, як сильно на львів'ян впливає культура і все навколо. Тут я маю на увазі поп-музику. Просто там дуже піддаються будь-якому впливу. Треба не піддаватися, а впливати самому. Натомість студенти-вокалісти копіюють відомих виконавців. На сцені поводяться так само, як хтось інший. Від цього гинуть колосальні таланти. Під час виступу треба поводитись так, як того вимагає внутрішній світ. А до нього треба спершу знайти ключ.

- Як його знайти?

- А це вже для кого як. До мене на заняття у Львові прийшов 20-річний хлопець. Мав прекрасний, просто фантастичний голос. Співав не менш прекрасну пісню "Lasciate mi morire" італійською. Назва перекладається як "дайте мені померти". Хлопець співав так, ніби сам вже помер – не дихав нормально. А цю пісню треба співати "на грані", ніби витягуючи зсередини себе усе, що є. Спів без емоцій - ніщо. Тому я став тицяти хлопця пальцем у живіт, щоб той роздратувався, обурився. Я хотів, щоб він виплеснув із себе усі емоції, прокричав мені "Та відчепіться вже від мене!". В цей часу першому ряду сиділа його вчителька. Емоції передалися їй. Вона аж підскакувала на стільці, наче на голках. Нарешті хлопець теж вийшов з себе, обурився. І тоді заспівав просто незрівнянно. Отаким має бути кожен спів.

- Чому іще треба навчитися? Чому приділяти більше уваги?

- Найголовніше крім поставленого голосу - навчитись дихати. Цим ви за 5 хвилин зекономите 2 роки. Фантастичні голоси губляться, якщо вокаліст дихає невірно. Дихання має йти із центру тіла, інакше звуки будуть неправильні. При цьому треба відчувати комфорт глибоко всередині. Іще одна проблема - українські вчителі музики і вокалу дають забагато інформації, але мало знань. Бо інформація розпорошується, а знання осідають. Також часто вбивають особистість учня. Нав'язують безліч ярликів. Так не можна.

- А як – можна?

- Треба виділяти гроші на професійне викладання музики і співу. В пост-радянських країнах витрачають тисячі доларів на бізнес-школи, але практично ніскільки - на школи вокалу. Українцям треба створювати мистецтво там, де його не чекають. Всі звикли бачити мистецтво у галереях, концертних майданчиках, в опері. А тепер нехай музиканти грають у лікарнях, школах, магазинах. Тоді відбудуться позитивні зрушення. У Британії музиканти виступають у їдальнях, поліклініках. Українці мають робити так само.

- Як втілити таку практику в нашій країні?

- Українцям треба більше рекламувати мистецтво. Бо реклама щодня говорить нам, на якому авто краще їздити, який чай пити, якою помадою фарбувати губи. Вона має говорити нам і про музику, картини, літературу.

- Що для вас найскладніше у викладанні вокалу?

- Найскладніше  - знати, що ти викладаєш. Адаптувати знання відповідно до можливостей студента. Інколи в мене це не виходить, але я стараюся. Треба знати, як вкласти знання в голови учнів. Навчання - це подорож, вчитель і учень у ній - мандрівники. Вони мають іти, взявшись за руки.

- Які ваші поради українським вокалістам?

- Співакам не можна бути закритими. Можна закритися від людей у звичайному житті, але стримувати внутрішній голос на сцені не можна. Люди не люблять, коли втручаються у їхній простір. А я втручаюся, бо без цього навчитись співати не можна. Я торкаюсь людей. Ввесь час торкався живота того хлопця, що співав італійською. Торкався і питав: "Ти відчуваєш, відчуваєш? Ні? А зараз?". Кілька хвилин він був ошелешений від моєї відвертості. Та врешті прийняв це і тоді відчув сам себе. Заспівав правильно, і від несподіванки викрикнув: "Ой, що це?!" А я сказав: "Це твій справжній голос, дорогенький!"

Виходячи на сцену, виконавець має бути чистим, як папір. Лише тоді публіка побачить те, що співак хотів донести. Чим більше ми дізнаємось, тим щирішими стаємо. Треба робити все, щоб привернути до себе увагу глядача. Тоді в залі ніхто не буде спати. Не можна боятися. Не можна вчити з позиції страху. Треба бути терплячим, піклуватися про студентів. Багато вчителів прагнуть стати авторитарними. Та не можна захоплювати владу над учнем. Він не має бути повністю залежним від педагога.

Якщо помиляєтесь - не страшно. Пробуйте ще і ще. Цей метод не працює, той не діє. Але врешті знайдеться такий, що буде "вашим".

×