- Де ж та трохи дурнувата Таня, до якої ми звикли? Цією прозою ти кажеш, що тої Тані більше нема, - розповідає літературний критик Олександр Бойченко про книгу "Забуття" письменниці Тані Малярчук.
Презентація відбулася 16 вересня у Львівському театрі ім. Леся Курбаса під час Форуму видавців.
У залі – ніде яблуку впасти, напівтемрява. На сцені театру – стіл, за яким Таня Малярчук та Олександр Бойченко. Дискутують, намагаються пояснити слухачам, про що книга. За їх спинами тюки соломи, завішені великим білим рядном.
- Я живу у різних місцях одночасно. І завдяки сучасним технологіям іноді здається, що краще відслідковую всі українські новини, ніж будь-хто інший. Хоча сама живу в Австрії. Правда, трапляються неприємні випадки. Буквально вчора здалося, що всі мене ігнорують. Ідемо з двома іншими письменниками, на зустріч прямує подруга. Вітається, значить, з однією. Потім з іншою, а мене не бачить. "Альо, я тут?", - думаю.
Із залу хтось вигукує: "У вас було коротше волосся тоді, тому вона і не впізнала".
Письменниця знизує плечима і продовжує.
- В'ячеслав Липинський це теж я, бо шукала у ньому риси близькі для себе. Ми у чомусь подібні - він теж був холериком. Думав, що все знав: "Ось так треба. Ну, холєра, я вам всьо виписав". І це правда – він написав величезний текст до братів-хліборобів. Але ніхто його не слухав. У мене теж враження, що і мене ніхто не чує. Коли писала книжку, прийшло розуміння, що висвітлення тієї частини української історії в багато чому пояснює трагедії у майбутньому. Хочу писати не тільки про В'ячеслава Липинського. Прагну скласти свою історію, розкриту від імені жінки. У книжці спробувала дізнатися, як поразка Липинського у 1920-х роках вплинула на історію родини моєї оповідачки. Є декілька історій. Одна пов'язана з пережитим голодом 1933-го, інші – це 1950-ті роки, завершення партизанщини. Власне, у другій мене зацікавила проблема вибору. Або йдеш у ліси, б'єшся до кінця, хоча точно знаєш, що програєш і тебе уб'ють. Або лишаєшся вдома, погоджуєшся на колгоспи, віддаєш все та працюєш задурно. Проте лишаєшся живим. І що для мене було відкриттям, навіть певним шоком: якби мій дід, скажімо, у той час пішов у ліс і його убили, то мене тепер не було б. Тож, можна сказати, що я є "нащадком" того бажання жити. Тобто всі, хто залишився, це люди, які побоялися щось робити. Тому страх є один із героїв твору.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Тексти відбирав навмання. Із 150 довелося залишити 100" - Жежера
Таня Малярчук розповіла, що під час написання книги читала українські газети того часу, журнали, листи, знаходила свідчення очевидців.
- Ця книга побудована на болі, що все найцінніше – зруйноване. Залишаються якісь дрібні моменти. Наприклад, зараз у маєтку В'ячеслава Липинського у селі Затурці на Волині зробили музей. І слава Богу, бо до раніше там був колгосп. Темтешній мешканець Петро, розказував мені про Липинського. Я запитала у цього, де могила Липинського? Відповів, що могили немає. Каже: "Один наш, ну… Той, що на куті жив, то він у 1970-х роках за пляшку самогону могилу втрамбував трактором, і немає тепер". Так-от, я подумала собі: яка страшна українська земля. Скільки забутих костей, просто розсипано без могил.
Нагадаємо, у Львові до 18 вересня триває 23-й книжковий Форум видавців. Програма заходу налічує 1259 подій. Прибули 996 учасників із 28 країн. Тема цьогорічного Форуму - "Межі кордонів".
2 
4880
Коментарі