"Куля увійшла в праве око. Металева пластина закриває пів черепа": як серед гір реабілітують ветеранів

36

Сім років у селі Розтоки Косівського району на Івано-Франківщині працює реабілітаційно-відпочинковий табір для бійців АТО і ООС "З любов'ю в серці". Тут воїнам допомагають відновлюватися морально та фізично.

До російсько-української війни це був відпочинковий комплекс із готелем, ставками, сауною, тренажерним залом і караоке. За підтримки небайдужих під табір для воїнів його перелаштувала волонтерка та голова громадської організації "За покликом серця" Тетяна Костинюк. Активно їй у цьому допомагав і чоловік Олексій Задорожний. Нині він займається усіма технічними моментами життєдіяльності табору та організовує походи в гори. На Тетяні - приготуванням їжі, підтримка чистоти, вирішення організаційних питань. А ще вона виконує місію психолога і тімбілдера.

Кореспонденти Gazeta.ua прожили у таборі чотири дні . Познайомилися із українськими воїнами. Розпитали про події, які траплялися із ними на передовій. Та почули дивовижні історії про їх виживання, жагу до життя та неймовірну силу волі.

- Сьогодні у нас за планом командотворчий тренінг. Триватиме день. Можете взяти участь. Мусите просто зараз визначитися: ви всередині команди чи спостерігаєте ззовні? Змінювати рішення не можна, - каже Тетяна Костинюк.

Говоримо опівдні у четвер на закритій території біля затишного триповерхового будинку, оздобленого натуральним каменем і деревом. З усіх боків гори. На воротах майорять червоно-чорний та синьо-жовтий прапори. На просторій території між ялинами є альтанки, спортивний та дитячий майданчики, батут і кузня.

- Загальний збір! - несподівано сильним і гучним, як для такої тендітної жінки, голосом вигукує Тетяна серед двору. Відчиняє двері в будинок і ще раз повторює: "Загальний збір!".

На замощеному плиткою майданчику збираються учасники заїзду. Стаємо у коло і знайомимося. По черзі виходимо в центр, називаємося і показуємо вправу для руханки — її мають повторити інші учасники. Така фізкультура у наступні дні стане щоденним ранковим ритуалом перед сніданком.

 

Окрім 13 людей, участь у тренінгу беруть двоє місцевих дітей — 9-річні вихованиці вчителя Руслана "Руні" Солінджука, що веде в Косові гуртки з туризму та вишивки. Кожного заїзду в рамках патріотичного виховання декількох підопічних привозить на день до табору.

"Руня" оголошує завдання. Спочатку доводиться гуртом сідати на землю та вставати не розриваючи рук. Рівень фізичної підготовки усіх учасників групи різний. Є військові, що відновлюються від важких поранень. Тож аби усі успішно пройшли завдання – потрібна командна взаємодія.

Після присідань маємо наступну ціль – пройти означену відстань, торкаючись землі певною кількістю кінцівок - шестеро людей можуть використовувати для переміщення лише п'ять ніг. На відпрацювання тактики іде майже година. Члени групи по черзі вносять пропозиції.

- Жінок ставимо між чоловіками, дітей — між високими людьми. Найменшу, Софію, беру на плечі. Йду першим. По команді робимо великий крок — на "раз", на "два" – на місці міняємо ногу. Руки не розриваємо, поки ділянку не пройде уся група, - бере на себе керування Владислав Одноколов.

О 15:30 Тетяна кличе на обід. Світла у будинку немає – другий день поспіль комунальники оголошують про ремонтні роботи у мережі. Тож довгий дерев'яний стіл у кутовій залі на першому поверху накритий при свічках. Господиня робить перекличку по кімнатах та бажає всім смачного.

- Дя-ку-ємо! - нестройним хором відповідають таборяни.

Курячий суп — у порційних чашках. Загальні тарілки з гарніром, макаронами із сиром та салатом пропонують сусідам.

- Передайте макарони, будь ласка, - просить Володимир Товчик. - Дуже їх люблю. Іншої їжі мені й не треба.

- Тобі що, не приїлися за армію? - питає хтось з протилежного боку столу.

- Та нє. Це була любима піща, яка не надоїдає. Тим більше, ці — дуже смачні, - відповідає чоловік.

- Ну, такі навряд в армії готують. Це справжні італійські, - розповідає Тетяна. - У нас кава, макарони — це прямі поставки з Риму. Щотижня з Італії продукти передають люди, які нас підтримують. Це "Євромайдан Рим" та ГО-шка (благодійна організація "БФ Миротворці України". - Gazeta.ua). Кожну неділю відправляють гуманітарний вантаж — і на фронт, і допомагають "Львівській волонтерській сотні" та іншим. Ми з ними познайомилися два роки тому.

Після обіду продовжуються заняття на майданчику. Світло з'являється за двадцять хвилини до п'ятої. Вмикаються вуличні ліхтарі, які підкреслюють сутінки, що швидко опускаються на Карпати.

- Прошу розосередитися по майданчику, закрити очі та не відкривати до кінця виконання вправи. На цей час стаєте і німими — настільки, що не лише говорити, але й звуки ротом чи носом не можна видавати. Ніякого мугикання. Хіба можете сміятися, - каже "Руня".

 

По черзі підходить до кожного та пошепки називає номер від 1 до 17. Оголошує ціль: зібратися разом і вишикуватися в ланцюжок від першого до останнього номера.

Тактика шукати людей навпомацки та настукувати їм по плечу свій номер не спрацьовує. Згодом стає смішно. За кілька хвилин до когось приходить слушна думка: плескати в долоні. Ще якихось 10 хвилин іде на те, аби усі учасники зрозуміли, що треба робити. Під загальний сміх та оплески завершуємо завдання.

- Народ, на що ця вправа? - питає Тетяна, яка уважно спостерігала з балкону.

Вислухує варіанти про довіру, вміння комунікувати та самоорганізовуватися.

- На вміння заявити про себе у цьому світі! Дуже важливо, - додає ремарку. - Ми всі живемо, у кожного виникають питання, проблеми, страхи. І якщо ти замикаєшся в собі, не заявляєш світу про себе, то він — маю на увазі ваше оточення — не знає про це. Є люди, які метушаться, щось роблять. А є в кожній групі завжди ті, хто стоїть осторонь і чекає, поки його знайдуть. Не знайдуть! Поки ви про себе не заявите. І ніхто не зобов'язаний навколо вас знати, що у вас є потреба, страх чи вам потрібна допомога. Тому дуже важливо вміти заявити про свою потребу: не боятися і не встидатися. І якщо ви це зробите, світ обов'язково вам відповість — і знайдеться необхідний ресурс. Місце в якому ми перебуваємо, сьомий рік існує саме завдяки вмінню заявляти про себе, - додає.

Фото: Дмитро АНОХІН

Із Людмилою Одноколовою допомагаємо Тетяні та її чоловіку із вечерею. У приміщенні кухонного блоку готуємо лаваші з бринзою. Їх смажитимуть на грилі.

- Мій чоловік Влад тут удруге. Уперше був сам. Тепер, коли його запросили, запропонував і мені поїхати. Хоча тут і є правило, що військові мають бути без жінок, - каже Людмила, розкладаючи черговий лаваш на сталевому кухонному столі.

Вона із 9-річною донькою — єдині цивільні особи серед учасників табору. Приїхали родиною на відпочинок та психологічну реабілітацію, бо Влад під час служби отримав тяжке поранення.

- Його важко поранив снайпер у живіт. Сама не знаю, як ми це пережили — кожен день був як останній, - розповідає Людмила. - Це сталося у ніч проти 14 жовтня 2018-го, в останній день його перебування на передовій. Ми в Чернігові відзначали день козацтва, а від нього цілий день не було звістки. Наступного дня подзвонив старший брат Влада, який теж був на передовій: "У нас усе добре. Ми виходимо і може не бути зв'язку". Мене це не заспокоїло. Потім зрозуміла, що чернігівські волонтери вже усе знали, але мені не сказали. Приховували. Маю знайому військовослужбовицю. Попросила її розшукати чоловіка. Вона дізналася, що він поранений лежить у харківському госпіталі. Набрала і він узяв трубку! Розумію, що після операції. Сиплим голосом каже: "Усе добре. Ми у частині в Дніпрі. Трохи прихворів – горло". Я і питаю: "А коли це горло стали лікувати у хірургічному відділенні Харківського госпіталю?".

Людмила намагається говорити весело. Але її голос дрижить і періодично зривається. Стискає повіки, марно намагаючись стримати сльози.

- Стан чоловіка був дуже важким, - згадує. – Коли їхала, то вже знала, що в нього стома. Сподівалася, що за пару місяців її закриють і зроблять пластику. Так було з моєю мамою, якій робили операції по онкології. Але не так сталося. Чоловік поспішав одужати і вийти з лікарні. Наполіг на операції й лікарі піддалися. Втручання виявилося завчасним і призвело до хірургічних ускладнень та погіршення здоров'я. Два роки ми швендяли по госпіталям. Потім лікарі намагалися нам сказати, що ми самі винні бо наполягли на операції. Почався перитоніт і мене налаштовували на найгірше. Прожили два місяці в реанімації Київського госпіталю, - плаче Людмила.

Жінка не відходила від чоловіка. Доглядала, підтримувала. Лише, коли спав або йому робили перев'язку – мала змогу вийти до волонтерської кімнати і морально відпочити. Також допомагала іншим пораненим військовим.

- Там як сім'я. На базі госпіталю є Наталія Юсупова (підприємиця, волонтерка Київського військового госпіталю. - Gazeta.ua). Їй дали маленьке відділення, де вони ремонт зробили аби хлопців підгодовувати. Виходить, що цілий день я то у Влада в реанімації, то до хлопців бігла — ми з Наташею щось перебирали, годували їх. Потім йшли кудись по волонтерських справах. І так цілий день. Ввечері приходила в ту кімнату. Мені Наташа дозволила там ночувати.

 

Коли почалася війна, Владислав Одноколов працював на таксі. Одного дня заявив дружині, що дитина підросла і він може йти боронити рідну землю. Мав бойовий досвід – брав участь у миротворчій місії в колишній Югославії.

- Каже: "Хлопці молоді погибають, а я тут сиджу". Не відмовляла. Розуміла, що це його вибір, - з очей Людмили котяться сльози. – Війна його змінила. Але зараз вже можу сказати, що ці події пішли нашій родині на користь. Ми стали ближчими одне до одного, ріднішими.

У приміщення заходить Тетяна. Приносить тарілки під овочі, ріже та розкладає помідори. Розповідає, чому прийняла рішення запросити до табору Людмилу з донькою.

- Раніше ми допускали дружин. Але було кілька випадків, коли вони вели себе неадекватно – ніби приїхали на відпочинок у санаторій і у нас тут купа персоналу: "Хочу-не хочу, буду-не буду". Смикали своїх чоловіків і замість реабілітації усі отримували стрес. Це розбалансовувало групу. А оскільки ми направлені на відновлення воїнів, то і прийняли рішення запрошувати їх без жінок. Водночас вони можуть супроводжувати бійців, яким потрібна допомога. Або бути тут, якщо самі військові чи волонтерки. Також допускаємо жінок, які пройшли з чоловіками через шпиталі, поранення і все інше. Це показник, що вони розуміють, куди приїхали. Владиславу спершу відмовила, коли спитав за дружину. Але він все рівно записався у групу і ще раз перепитав. Я зрозуміла, що якщо він готовий їхати і сам, то розуміє, де перебуватиме. Тому зробила виключення.

- Часто приїжджають із дітьми. Вони між собою бавляться, граються разом, - веде далі. – Єдине, що усім бійцям пояснюю: "Це не сімейний відпочинок. Це – реабілітація".

Тетяна з чоловіком і дітьми проживає у цьому домі на другому поверсі. Коли приїжджають військові, онуками опікується пані Марія – матір засновниці табору.

- Було таке, що виганяли звідси людей, - розповідає далі господиня. - Траплялися такі, що не воювали, а потрапили сюди обманом. Також прощалися із приїжджими через алкоголь і хамство: "Хто ти тут така, щоб нам розказувати, шо маємо робити?". В нас є правила, без виконання яких тут неможна перебувати. Наприклад, уведений "сухий закон"; за стіл усі сідають разом. Поки не прозвучить "смачного" - ніхто не починає їсти. Є програма, за якою працюємо. Бо інакше це б усе не мало смислу.

Після вечері чоловіки зносять лавки із сусіднього двоповерхового дерев'яного корпусу. Розставляють навколо розпаленого у дворі багаття. Встеляють спальними мішками. О 22:00 збираємося навколо вогню. Військові розповідають про себе.

 

- Я працював у столярній майстерні. Потім займався сонячними електростанціями. А далі — пішов в армію. Хотів одразу на контракт, але у військкоматі сказали, що спочатку мушу відбути "срочку". Потім переведуся, - розповідає молодий військовий Марко з Івано-Франківська. - До того дивився багато мотиваційного відео про війну, події на Сході. Захотілося йти і захищати рідну землю. Не скажу, що мене війна змінила. Але після повернення, помінялося коло спілкування.

Наступним бере слово Віктор — невисокий худорлявий чоловік. З-поміж інших вирізняється вусами та сивим чубом — оселедцем. Вогонь відбивається від скла його окулярів.

- До війни був будівельником. Коли розпочався Майдан я працював у Києві в готелі "Санкт-Петербург" навпроти пам'ятника Леніну. Робили ремонт. Так шо на Майдані теж був, - розповідає. - У військкоматі мене спершу не взяли на службу. Бо коли оголосили збір резервістів, то однією з вимог був вік до 50 років. А мені вже тоді було більше. Та після закінчення зборів пішов у військкомат із повторним проханням. Тоді вже узяли. І от я військовий вже три з половиною роки. Строкову ж службу проходив іще на Камчатці у флоті. І вже тоді відчув, що вони (росіяни. - Gazeta.ua) ставляться до нас, як до людей другого сорту.

- Зовут меня Аня. В 2014 году пошла на войну медиком в батальйон "Донбасс". По профессии я анестезистка, - бере слово одеситка Анна "Мурка" Ільющенкова. - Так случилось, что попала в Илловайский котел. Я тогда шла по этому "зеленому коридору". Получила семь ранений. Я называю тот выход "коридором смерти". Всплывают такие картинки, что тяжело говорить. Перед глазами автобус из которого ребята не успели выскочить и сгорели живьем. Везде трупы, горящие подсолнухи… Меня возвращали к жизни в двух странах – Германии и Литве. Провели много операций. За это время мой бизнес, который имела в Одессе, пришел в упадок. Но я не жалею. Здесь я второй раз. Впервые была три года назад. Татьяна меня вдохновила.

Довге світло-русяве волосся Анни сховане під теплою шапкою з хутряним помпоном.

- У нас в Одессе есть море. Многие ребята хотят привезти свои семьи на отдых. И после первого моего заезда, возвратившись домой, я очень захотела иметь дом на побережье для семейного отдыха ветеранов. Носилась с этой мечтой по разным странам, - продовжує одеситка. - Мечты склонны осуществляться. В один прекрасный момент мне просто подарили большой дом на берегу моря. За этот год там на отдыхе побывали несколько семей. Сейчас надеюсь вдохновиться здесь и найти ресурсы, чтобы в следующем году заработал на полную мощность мой морской лагерь.

 

Далі говорить Владислав Одноколов.

- Майдан, по большому счету, я не воспринимал. В 1996 году был в Югославии. Поэтому понимал, что крупное гражданское противостояние приведет к большим изменениям в худшую сторону, - говорить. - Думал, что Майдан специально спровоцировали избиением студентов. Я тогда жил в российском информпространстве — наш городок в Черниговской области совершенно русскоязычный, он у границы с Беларусью. Хотя по области, в принципе, з українською мовою все добре. В 2018-м пошел добровольцем в батальйон "Айдар". Успел повоевать. В последний день ротации получил ранение. Впервые приехал сюда преисполненный надежд на скорое выздоровление. Но потом были осложнения, перитонит, полтора месяца реанимации, полтора года по госпиталям… Но смог перебороть. Выжил. Дослужил контракт. Дякую за це місце. Почуваюся тут у колі однодумців. Ведь дома встречаю разную реакцию. Много таких: "Я тебя туда не посылал".

За розповідями про особисте та наболіле засиджуємося, поки полум'я не перетворюється на жарини. Розходимося по кімнатах ближче до першої години ночі.

На сніданок наступного дня — банош із бринзою та грибним вершковим соусом. Тетяна оголошує, що сьогодні — день краєзнавства. Дає пів години на збори.

На задньому дворі чути звук двигуна — Олексій виводить з гаража стару зелену "Газель" з логотипом табору на капоті — біле серце на фоні жовтогарячого сонця.

- Це волонтерська. Їздили нею на фронт, а потім нам подарували, - пояснює.

За півгодини після виїзду звертаємо з траси, ґрунтовою дорогою минаємо якесь село, за ним — ліс. Після чергового повороту зупиняємося на великій галявині. Інформаційні стенди сповіщають, що це територія Косівського лісництва, що належить до Кутського лісгоспу.

- Тут декілька років тому лісники випадково знайшли старий схрон і бідон з документами. З радянських часів такі місця називають криївками, хоча місцеві називають бункерами. Заходили сюди восени й виходили повесні, сірі, як земля. Тут можна побачити схеми бункерів на стендах, - розповідає Олексій історію місцевості.

У 1950-1951 роках тут існував таємний осередок українського збройного підпілля. Глибока секретність допомогла вберегти бункери та документи, в яких серед іншого розповідалося про членів повстанської організації Косівського та Коломийського районів і місцевих зрадників.

Нині тут організований музей УПА. Показують реконструйований типовий бункер і таємний госпіталь для поранених повстанців. Є інформація про зброю тих часів та видатних діячів таємної організації.

 

Вирушаємо до села Пістинь. Тут, на правому березі річки Пістинька, що тече унизу між крутими скелями, розташована церква Різдва Пресвятої Богородиці. Перші згадки про неї датуються не пізніше 1600 року. А поруч — сільський цвинтар. Більша частина ж села стоїть на лівому березі.

- Цю церкву вважають найстарішим храмом Гуцульщини. З нею пов'язана древня легенда. Свого часу храм планували будувати на цьому місці, де ми стоїмо. Звезли сюди будівельні матеріали. Та коли зійшлися розпочинати будівництво, виявили, що матеріали — на протилежному березі. Переправили їх сюди. Але наступного ранку знову виявили на тому боці. Так тривало тричі і зрештою церкву побудували ось там, - вказує Тетяна на протилежний берег, де з-за дерев виблискує лазур'ю та золотом баня храму.

 

Біля нас стоїть зварна конструкція з колесом та ручкою, трос від якої тягнеться до протилежного берега.

- Це ми називаємо "дорогою в один кінець". До сільського кладовища можна дістатися лише вузьким підвісним мостом. Таким неможливо пронести труну над річкою. Тому вигадали такий механізм, - пояснює Тетяна Костинюк.

До храму добираємося підвісним містком над річкою, піднімаємося на пагорб. Тут бачимо другу частину механізму. Біля звареної стійки з колесом на тросах трохи похитується видовжена металева кліть. Нею переправляють через річку труни.

- Хотіла би я, коли помру, щоб в останню путь мене відправили отак у повітрі, - каже раптом ветеранка Тетяна "Подоляночка" Чудновець. Її камуфляжний костюм зливається з осінньою природою, ще більше підкреслюючи яскраво-рудий колір волосся.

Допомагати фронту вона почала у 2016 році в складі 54-ї волонтерської бригади. На той момент її син та чоловік вже воювали на фронті у складі "Правого сектору".

- У жовтні 2013-го народила доньку, а в грудні стався Майдан в Україні, - розповідає Тетяна. Мружить очі від поривистого гірського вітру. - До 2017-го була вдома, але часто їздила на фронт волонтерити. У мене боліло, що мої хлопці там. Збирала допомогу, курей різала. У мене було 40 бройлерів. Із них 20 точно поперла на Піски. Піднімала місцевих підприємців, фермерів. Тішило те, що було багато бажаючих допомогти.

У 2017 році Тетяна потрапила в зону бойових дій. Про обставини згадувати не хоче.

- Спершу доручили бути писарем. Згодом зателефонував комбат і запропонував поїхати на фронт. Чотири місяці я пробула на другій лінії. У лютому була річниця створення батальйону. Почала слізно проситися, щоб мене перевели до моїх правосеків, які були в штурмовій роті. Потрапила на "нуль". Коли пішла уперше на бойове чергування, командир показав, із якого боку стріляє автомат.

 

Під час першої ротації "Подоляночка" пережила втрату побратима.

- Головний сержант роти, хороший був чоловік, - Тетяна намагається приховати сльози. - Побачила його вже на похороні. Приїхали в Бахмутський район, на Донеччині. А село Званівка - повністю українське, висять жовто-блакитні прапори всюди. Мені доручили таку місію - нести прапор батальйону перед процесією. І от, я несу цей прапор, а мене сльози душать, тому що реально гарну людину ховаємо. Я бачу, як по сільський дорозі старенькі люди йдуть, вчителька привела дітей. А коли дідусь став на коліна… От зараз говорю і хочу плакати. Зрозуміла, що не все втрачено в цій країні.

На війні "Подоляночка" отримала контузію. Відновлювалась після поранення довго.

- Тоді зрозуміла, що за мене хтось гарно молиться. Мабуть, бабця моя. Гарненько привалило тоді. Мене скинуло з самої верхньої сходинки вниз, у бліндаж. Закинуло під нари і присипало землею.

Біля храму вмиваємося з джерела, що витікає з руки білосніжної статуї Ісуса. Від цвинтаря вирушаємо на гору — звідси починається хресна дорога до джерела, протяжністю в кількасот метрів.

 

Дорога дається непросто: рухаємося крутими схилами, чіпляємося ногами за коріння великих дерев, приховане під опалим листям. Біля джерела для подорожніх виставлені до десятка фаянсових чашок — ними можна зачерпнути води в криниці, відкривши оббиту оцинковкою дерев'яну ляду.

На базу повертаємося, коли на вулиці вже темнішає. Володимир Товчик тримає руку на зварній металевій конструкції під стелею мікроавтобуса.

- Рука погано працює. Можу підтягуватися, але часто буває складно спочатку підняти її на турнік, - каже. На телефоні показує, як навчився підтягуватися та віджиматися, відновлюючись після важкого поранення. - Був на бойовому чергуванні. Вночі через тепловізор вів спостереження. Не знаю, як це сталося, може, засвєт пішов. Але мене засік ворожий снайпер. Куля пройшла через окуляр тепловізора і увійшла мені в праве око. У мене в голові дірка. Металева пластина закриває пів черепа. Довелося наново вчитися робити все: рухати кінцівками, сідати, стояти, ходити. Навіть говорити. Коли уперше зміг самостійно застебнути блискавку на светрі, радів, як дитя.

 

- Сила! Віра! Вірити! Щодня робити, - долучається до розмови Дмитро Трібой.

Він отримав кульове поранення в голову 2017-го. Пережив низку важких операцій. Декілька років провів у госпіталях. За фахом психолог-логопед, сам був змушений учитися вимовляти кожен звук наново. Права сторона тіла практично не працює. Попри це чоловік навчився ходити та самостійно жити. Брав участь в Іграх Нескорених.

Найважче Дмитру даються мовні функції. Говорить короткими словами чи вигуками, але вкладає в те стільки емоцій, що одразу всі розуміють, що хоче сказати.

- Говорити важко! Співати!, - каже Трібой і включає на телефоні улюблену пісню "Тихо пішов, тихо прийшов". Її написав фронтмен гурту "Riffmaster" Андрій Антоненко. Дмитро натхненно співає, напівголосно йому підспівує вся група.

Ранок суботи - тихий і трохи туманний. Жерстяні дзвоники на шиї у корів, що пасуться на сусідній ділянці через паркан, видають тихий і дуже приємний монотонний дзвін. На ґанку чоловіки п'ють чай. Хтось палить першу за день цигарку.

- Загальний збір! Сніданок! - лунає десь у будинку.

За лічені хвилини вся група збирається за столом. Плов з сухофруктами, варені яйця, шинка, салат з капусти. Усі снідають швидко.

За годину, зібравши воду в бутлях, котел, чай та цукор, печиво, запас продуктів для обіду — хліб, сардельки, картоплю та яблука — готуємося до виїзду. Олексій розподіляє та допомагає пакувати речі чоловікам в їх військові наплічники. Коли вантажимося в транспорт, хмари розступаються.

- О, яка погода! За прогнозом мав бути дощ. Та нам показалося сонечко! Головне вірити і робити все зі щирим серцем, - каже Тетяна Костинюк, коли виїжджаємо.

Дорога проходить вздовж Черемоша. За вікном пробігають гори, ліси, сади та будинки населених пунктів. Проїжджаємо через серце Гуцульщини — Верховину.

- Дивіться! Вам Чорногора показалася! - вигукує Олексій. - Це надзвичайна вдача. Ще годину тому на неї сів туман. Зазвичай, то вже до весни. А тут, вважайте, вам подарунок, - вказує трохи ліворуч попереду на високий пік. Обабіч гори біліють хмари.

"Газель" звертає з дороги до берега Черемоша в межах села Красник. Вивантажуємося. Олексій роздає трекінгові палиці.

Минаємо ділянку похмурого вологого лісу, де стежка в'ється поміж ялинами. Що далі, то крутішим стає підйом. Після чергового повороту здається, що далі йти несила: попереду круто вверх піднімається, наче трап, коріння дерев. Відполіроване тисячами ніг туристів, слизьке і небезпечне.

- Страхуйте хлопців поранених і тих, хто погано ходить. Костю візьміть в "коробочку"! - розпоряджається Тетяна. - З трьох хлопців, поранених у голову, у нього єдиного немає ще пластини в черепі. Якщо впаде і вдариться головою — загине.

 

Години за дві виходимо з-під дерев. Ліворуч далеко униз круто спускається схил, праворуч піднімається зарослий травою та ялівцем пагорб. А попереду заросла травою гора зі старою вівчарською колибою та хрестом на вершині, до якого залишається кількасот метрів.

- Приїжджайте в Прикарпаття, приїжджайте, люди добрі, - співає Тетяна Костинюк.

- Край, мій рідний край!, - підхоплюють за нею приспів члени групи, окрилені виглядом вершини.

Перебравшись через перелаз в огорожі, долаємо останню круту ділянку і опиняємося на маківці гори.

- Гора Кострича, висота 1586 метрів. Попереду видно Говерлу, - говорить Олексій.

Тут, на вершині, доводиться розмовляти дуже голосно, бо слова зриває з губ і відносить убік сильний вітер.

- Фух, це було дуже важко. Але воно того варте! - Анна Ільющенкова захопливо фотографує запаморочливі краєвиди, що відкриваються з гори.

- Сказати "круто" - не сказати нічого! Мріяв потрапити в Карпати. А зараз, стоячи на вершині, бачу такий краєвид, що навіть не уявляв! Дивлюся на Говерлу і розумію, що її підкорю наступною, - каже Дмитро "Лайт" Крюков.

Він родом з містечка Кіровське на Донеччині. Перед початком бойових дій із родиною намагалися звідти вибратися.

- Із міста було три виїзди. Нас ніхто не випускав. До кінця року жили у підвалі, бо бомбили. Потім дали "добро" якомусь перевізнику через Бердянськ вивезти з мінімумом речей тих, хто бажає. Опинився у Києві.

4 лютого того ж року "Лайт" вступив до складу ЗСУ. Після від'їзду втратив 100% друзів, зізнається.

- Перестали ними бути, - опускає очі. - Навіть досі не розумію, чому проживши 28 років там, я примудрився не всотати ту московську єрєсь, як інші.

Поки робимо спільні фотографії та ділимося враженнями від сходження, сонце починає свій рух за гори. Стає помітно холодніше, вітер посилюється. Спускаємося вниз у колибу.

Вівчарська колиба виявляється дерев'яною спорудою, що наскрізь продувається вітром. Він дме у щілини між дошками. Зігрітися біля багаття не виходить. Розігріті над вогнем ковбаски та чай у картонних стаканчиках вистигають за лічені хвилини. Обідаємо нашвидкоруч, збираємо наплічники, гасимо вогонь залишками води та землею і вирушаємо у зворотній шлях.

- Я уперше в Карпатах. І сьогодні отримав такі сильні враження...Слів бракує, емоції просто зашкалюють. Це найпрекрасніше місце, де я був у житті, - біля автобуса ділиться враженнями Вадим "Друг Полтава", високий статний хлопець із довгим чубом набік. - Добре, що ніхто не бачить зараз, як течуть мої сльози. Вперше за весь час розплакався. Чи то від гір, але всі емоції вилилися одночасно. Приємно, що залишилися люди у нас, які так допомагають, відчувають всі твої переживання. Настільки тепло, наче додому приїхав. Хоча перестав уже було людям довіряти.

У табір Вадим потрапив за рекомендацією побратимів. За сім років служби на реабілітації вперше. Приємним бонусом стало місце розташування. Мріяв все життя опинитися в Карпатах, зізнається.

Сам родом із Полтавщини. На фронт потрапив через громадську організацію добровольців "Молодіжка". У 16-річному віці вже вступив до складу бойового підрозділу. Від батьків приховував, що підписав контракт.

- Все ж таки дізналися, що я в зоні бойових дій, - з-під чуба дивиться сумними блакитними очима. - Казали: "Навіщо воно тобі потрібно, ти у нас один". Не міг слухати, трубку бувало не брав по три місяці. Не ночував удома. Порозумілися, коли був мій другий виїзд на сектор. Зателефонував батькам, нормально поговорили. А потім мама прислала мені повідомлення: "Синок, я пишаюся тобою". Тоді у мене пішли сльози, давно хотів почути ці слова.

Під час останнього заїзду "Друг Полтава" отримав контузію. Про те, що сталося, майже нічого не памʼятає.

- Привезли в госпіталь. У перший день майже не говорив. На другий відійшов, капельниці ставили. Тоді ж зателефонував до командира, щоб забирали мене знову. Не міг сидіти. Тяжких поранень не було, а залишати хлопців самих я не міг. Приїжджали і психологи, і капелани, умовляли не повертатся. Тримали днів 10, а потім одразу поїхав до своїх.

 

Коли повертаємося на базу, в будинку холодно. Гарячої води теж немає. Про це Тетяна попереджала ще дорогою. І додавала, що за пару годин будинок прогріється.

Ці питання вирішує тільки Льоша. Він один на всі роботи. Все робимо тільки ми вдвох — нам давно ніхто не допомагає. Були волонтери раніше, та у когось змінилося в житті, хтось втомився. А щоб наймати людей, їм треба платити зарплату. А це гроші, яких не маємо, - пояснює Тетяна. - Ну та зараз розкочегарить котельну, і скоро буде тепло. А потім ще й сауна буде — після походу на горби якраз те шо треба.

Після вечері чоловіки збираються в сауну. Питають у ветеранок, чи йтимуть із ними.

- Не знаю навіть. А ми шо, будемо разом паритися? - питає Тетяна "Подоляночка".

- Ну і шо тут такого? Ви ж у купальниках. На пляж же ходите? Тут так само, тільки сауна. Чи ви стісняєтеся? - посміхається Дмитро Крюков.

- Та ладно! Це скоріш ми маємо соромитися. Своїх шрамів, - додає Вадим Федоров.

Кімнату оповиває тиша. Та за мить її гучним сміхом порушує Дмитро Трібой.

- Во! Да! - широко посміхаючись, схвально піднімає великий палець.

Ранком неділі о 10:00 збираємося на руханку. Настрій святковий. Бо сьогодні у таборі "Мистецький день". Приїдуть гості та різні митці, які вчитимуть воїнів своєму ремеслу.

Після сніданку Тетяна просить жінок допомоги з приготуванням обіду. У столовій чистимо та нарізаємо овочі для борщу, готуємо олів'є. З вулиці все гучніше лунають голоси. На подвір'ї стає багатолюдно. З одного боку будинку вишиковуються школярі різного віку. Деякі мають на шиї жовту краватку-платок. Це – представники Косівського куреня "Пласту".

З іншої сторони дому, біля кострища, місцевий підприємець Віталій Мацицький очищує і нарізає цибулю та моркву. Розігріває в казані добрячий шмат смальцю та вкидає тушкуватися овочі. Хвилин за 10 знімає з вогню та вкидає жменю порошку паприки. Інтенсивно вимішує дерев'яною ложкою з довгою ручкою.

 

- Треба добре розмішати, щоб паприка не взялася грудками в перегрітому жирі, - каже обстукуючи ложку об край казана. Повертає посудину на вогонь та розгортає пакети з м'ясом. - Вже декілька років в кожен заїзд готую бограч. Беру декілька видів м'яса. Бувало, й до 10. Сьогодні маю м'якоть та реберця свинини, баранячу ногу, рульку. І зайця. Вполював дорогою, заїжджав ранком у мисливські угіддя. Хороший бограч має добре умліти. На приготування витрачаю годин вісім.

У великій залі на другому поверсі нежитлової будівлі грає українська музика, розставлені столи — все готово для майстер-класів. На різних локаціях кожен учасник групи отримає творче завдання, яке треба виконати.

Перша — художня. За великим столом розмальовують півлітрові банки — це будуть авторські свічники. В останній вечір всередині кожного запалять свічку в пам'ять про загиблих побратимів.

Неподалік — ткацький станок. Він належить бабусі Тетяни Костинюк, а до того був у власності її матері. Нині на верстаті новий гобелен. Ветерани кожного заїзду тчуть герб України. Хоча би один рядок, але кожен має долучитися.

Поруч Руня Солінджук вчить плести браслети. Разом з бійцями на цій локації працюють пластуни.

У залі є ще одна художня локація. Але тепер військові не художники — виконують роль арт-об'єктів. На їхніх обличчях аквагримом мисткиня створює українські візерунки. Чоловіків розмальовує, ніби бравих козаків. Жінкам малюють ніжні квіткові візерунки.

- Дуже приємні і ніжні дотики. Відчуття, ніби в салоні краси, - Тетяна Чудновець намагається не рухати обличчям, та зрештою таки посміхається.

На її щоках розквітає букет із соняшниками.

- Сюди приїжджаю пару років вже, і кожного разу — щось цікаве. Хочеться, щоб бійцям було приємно і цікаво побачити себе в новому образі. Малюю їм козацькі вуса на половину лиця, на другу половину — стилізовану вишиванку. В процесі розмовляю з ними, дізнаюся, з якого регіону приїхали, - розповідає косівська художниця Людмила Гавриш. - Це релаксаційне заняття. Спочатку вони відчувають приємні дотики пензлика. А потім, коли бачать результат у дзеркалі, посміхаються. І в них розкривається внутрішня дитина.

Найгарячіша локація — кузня. Одним з перших туди прийшов Влад. У великому шкіряному фартусі з молотом та ковальськими щипцями в руках виглядає так спокійно і впевнено, ніби все життя цим займався.

 

- У мене прадід був власником кузні, а його батько був ковалем. В роду всі чоловіки дружать з металом. Колись давно, як працював на суднозаводі, робив собі ножі вручну. З молотом і ковадлом уперше познайомився в таборі минулого разу. Зробив монету тоді. Тепер вчуся кувати підкови. Дуже круто! - розповідає чоловік.

День закінчується спільними фотосесіями. Попереду ветеранів очікує ще низка заходів – прогулянка Верховиною, походи в гори до скельного комплексу Терношорська лада, купання в карпатських чанах.

ТЕТЯНА КОСТИНЮК ЗВІЛЬНИЛАСЯ З МІНІСТЕРСТВА ФІНАНСІВ

Про Тетяну Костинюк знятий другий епізод документального серіалу "Сильна". У ньому розповідається про жінок, які допомагають воїнам відновлюватися після повернення з ООС.

Тетяна з іншими волонтерами взялася облаштовувати реабілітаційний табір 2015-го на кошти зібрані від мистецької акції "Арт-Майдан".

 

"Початок війни мене застав у декретній відпустці. На той момент працювала у Міністерстві фінансів. Після першого заїзду телефонували і питали, коли наступний. Цієї бази ще не було. Зрозуміла, що якщо я вийду на роботу - це місце не буде працювати. Два місяці вагань, роздумів. І зрештою прийняла рішення. Звільнилася. Мені підказали, що базу у Розтоках власники готові надати", - розповіла Тетяна.

Табір отримує кошти від благодійників. Між заїздами тут також приймають туристичні групи. Це дає можливість Тетяні та Олексію покривати частину витрат самостійно. Періодично їм також допомагають волонтери та бійці, які пройшли реабілітацію.

У таборі діє чітка програма.

"Перший день ми стартуємо з тренінгу, потім - різні активності плюс спілкування з побратимами. У бійців практично немає ні бажання, ні можливості ходити і думати про війну. Робимо максимально насичені дні, коли ти не сидиш у кімнаті перед телевізором у своїх переживаннях. Бували такі хлопці, які не відразу включалися. Доводиться знаходити потрібні слова. За кілька днів дякують, що не відпустила додому", - додала Тетяна.

Потрапити на реабілітацію можуть тільки бійці з передової.

"Їх не можна в якісь рамки вкласти, і під один образ підігнати. Але вони всі неймовірно круті. Вони всі справжні. Оце слово підійде для них найкраще. Справжні люди, які не живуть меркантильними цінностями чи тільки власними потребами. Розуміють, що це їхній обов'язок, готові віддати своє життя за батьківщину", - додала Костинюк.

Фінансово допомогти табору може кожен охочий.

РЕКВІЗИТИ: ГО "За покликом серця", РОЗРАХУНКОВИЙ РАХУНОК UA88 3808 0500 0000 0026 0025 1123 8. Ідентифікаційний номер 40138555 МФО 380805 "Райффайзен Банк Аваль" м.Київ.

КАРТКОВІ РАХУНКИ: 4119 9700 9092 3727 (Голова ГО "За покликом серця" - Тетяна Костинюк) - "Райффайзен Банк Аваль". 5168 7422 3978 5623 (Голова ГО "За покликом серця" - Тетяна Костинюк) - "ПриватБанк".

×