"Серед нас стоять і 14-річні" - як живуть секс-працівниці на Донеччині

5

- Конечно, сталкиваемся с насилием, - каже руда жінка. Різкими рухами піднімає смугасту майку. На посірівшій шкірі синіє величезна гематома. – Ну, клиент дело сделал, а платить не захотел. Вот и побил. Вообще бьют часто.

Жінка – наркозалежна секс-робітниця з Донеччини. Зараз отримує замісну терапію, але до цього приймала ін'єкційні наркотичні речовини – опіати та "ширку". Вона зухвала, виглядає значно старше свого віку. На світ дивиться через побиті окуляри з товстим склом пудрового відтінку. Gazeta.ua не показуватиме її обличчя та не розкриватиме імені.

- Куплю другие, когда деньги будут, - каже про окуляри.

Жінка живе та працює у Слов'янську. Каже, що проституція це не її основний спосіб заробітку. Має двох дітей від першого шлюбу.

- 17 лет работаю. На панель отправил первый муж. Не знаю зачем, у него спросите. Я сына от него родила, ему сейчас 16 и дочке 12 лет, - каже й схрещує руки на грудях.

Наркозалежними та секс робітницям опікуються благодійний фонд "Альянс громадського здоров'я", громадські організації "Наша допомога" і "Світанок". Волонтери допомагають цим людям в разі їх дискримінації з боку поліції, медичних працівників та державних установ. Соціальні працівники намагаються просувати замісну терапію, як спосіб позбавлення від залежності.

- Наша головна мета це пояснити цим людям, що в разі, якщо вони не можуть бути сильнішими за свої звички, то мають хоча б слідкувати за здоров'ям, - каже Любов Хрипкова, керівниця ГО "Наша допомога".

 

Вона пропонує поїхати маршрутом пересувної амбулаторії по точках роботи секс-працівниць і побачити все на власні очі.

Пересувна амбулаторія - білий мікроавтобус IVEСO. Курсує між Слов'янськом та Краматорськом, Словяногорськом, Соледаром, Лиманом, Миколаївкою. Аби приймати своїх підопічних в "Альянсі громадського здоров'я" переоздобили кузов – прибрали всі сидіння, встановили кондиціонер, сейф та місце медогляду.

Машина заїжджає у Слов'янськ повз Бахмут. Однією із зупинок є звичайний придорожній магазин. Головний товар – цигарки, алкоголь та снеки. За кіоском, у кущах, металева конструкція. Вона обтягнута вигоріло-синім навісом, всередині стоїть пара стільців. Це місцева наливайка.

В цих хащах, ховаючись від спеки й безжального літнього сонця на машину чекають дві огрядні жінки. Одна з них - білявка одягнена в старомодну сіро-рожеву майку та джинси. Її напарниця-брюнетка стоїть у футболці брудно-світлого кольору. Вони наркозалежні секс-працівниці і чекають на допомогу.

 

Блондинка уникає інтерв'ю. Мовчазно проходить у салон і спілкується із соціальним працівником. Брюнетка гірко-пустим голосом розповідає – в залежності 20 років, а колола вона опіати та "ширку". Проституція для неї була шляхом отримання грошей для дози.

— Это всегда было плохо. Я пошла на панель, чтобы зарабатывать деньги на наркотики. Но девушки стоят, потому что это их образ жизни, а я стояла, когда наркотики принимала. Сейчас лечу онкологию — у меня рак шейки матки. А насилие было, и угрожали оружием, и убегала я, когда была моложе. Но меня дома ждут, и я должна была жить.

Вона розповідає, що 9 років на заміщувальній терапії, а до цього 7 разів лікувалася в реабілітаційних центрах.

- Сейчас уже не так часто стою, ведь дорога молодым. Это не хобби мое, не образ жизни. Но много стоят девочек, есть даже 14-летние из бедных семей. Мы их не гоняем. И люди их брали, наверное, педофилы.

Під час окупації Слов'янську насилля оминуло її.

- Особенно никто не стоял, потому что мало людей было, некому снимать. Еще страшно было, потому что могли в танк бросить и куда-то повезти и никто не станет искать, - розповідає.

Після війни справи пішли гірше і дівчата поїхали хто куди. Поліцейські облави не рідкість. Зазвичай секс-працівниці дають хабарі – цигарки, чи гроші в залежності від посади та ступеню знайомства.

Отримавши необхідне вони ідуть, а автобус рушає далі. А далі — широкі й красиві лани, синій та мальовничій Казенний Торець. Ні, териконів там нема, проте є антиросійські графіті, що являють собою факт: місцевим більше не хочеться братньої любові.

Мир швидко повернувся на цю землю. Вже нема "місячного рельєфу" і де-не-де посіяна пшениця. Навіть захаращені та зруйновані будівлі на околицях більше нагадують прості недобудови, яких багато в Україні. Однак це справжнісінькі докази війни, яку у 2014-му році почала Росія.

 

І тут, серед соняшників, що ростуть по узбіччях, на пагорбі, ще одне нагадування про підступність росіян - білий кістяк колишньої психоневрологічної лікарні. Під час боїв за Слов'янськ там засіли росіяни. Прикривалися місцевими, наче живим щитом. Після втечі незаконних збройних формувань Україна відбудувала дві нові будівлі, але руїни досі залишилися.

За 2 км рудіє те, що залишилося від готелю "Метелица". Входи до нього проросли високою травою, а від самої будівлі залишилися стіни. Все цінне чи згоріло в пожежі, чи розтаскали безхатченки й мародери дуже давно. Раніше тут приймали мандрівників, але тепер тут зовсім інші гості.

На бетонній конструкції, що раніше була сходами, у затінку ховаються чотири жінки. Вони говорять про щось своє та сміються. Ласують енергетичним напоєм та вафлями "Рошен". Ховають свої обличчя за окулярами та масками. Дивляться сумними, але зухвалими очима. Їх ноги та руки брудні й запилені. Наймолодша з них вагітна і своєю історією ділитися відмовилась.

- До войны было лучше – денег было больше, машин было больше. А сейчас что? Донецк и Луганск закрыт, мост поломаный, - говорить одна з жінок. Називає себе найкрасивішою і найстаршою – 40 років. Вона словоохотлива, говорить томно-гламурною інтонацією і п'є енергетичний напій.

- Ну на наркотики подсела я, потому что мама у меня знаете, есть ее мнение и есть неправильное. Часто выгоняла меня из дома, ну а я что - сначала у одних дома ночевала, затем в других. Затем компанию плохую нашла, а потом пошли наркотики. Лечилась много раз в реабилитационных центре, даже в христианском каком-то, но там ничего не делали и у меня так крыша поехала, я уже выла - заберите меня.

Вона теж не називає імені, боїться, що її впізнають у місті. Боїться розголосу і тіні, що впаде на її родину.

- А сейчас у меня парень есть и жизнь налаживается, но я работаю. Меня, как самую красивую отправляют заманивать, - смеется звонко, но цинично. – А какие цены, девченки, напомните мне прайс, а то забыла я, ха-ха-ха! А, ну да, в час 200 гривен, но можно договориться, поторговаться, глядя что за человек платит.

Її відразу перебиває подруга. Огрядна та охайна брюнетка років 40-ка одягнута в пряме плаття в синю смужку. На відміну від інших вона без підборів.

- Обычно самые жадные клиенты на дорогих машинах. Настоящие жлобы. А почему я вышла? А у меня выбор был? Все позакрывалось, работы не было, а детей кормить надо. Куда мне – в другой город, там своей нищеты нет? У каждой свои причины, у меня - такие.

Їх б'ють і часто. Зазвичай, щоб уникнути оплати. Але вони все одно повертаються, щоб заробити на хліб. Вийти з проституції дуже складно, особливо коли є наркозалежність.

Під час окупації бойовики ґвалтували їх, забирали наркотики чи вбивали.

- Меня один раз в Бахмут вообще вывезли, я убегала по полям одиннадцатым маршрутом, -розповідає одна з них та піднімає сірі від пилу ноги аби продемонструвати що це таке. - Один раз я курила и мимо меня просвистела снайперская пуля. А один раз девочка стояла на трассе, а ей снарядом голову оторвало, - розповідає вона.

Любов Хрипкова каже, що програми замісної терапії на території ОРДЛО та в Криму згорнуті окупантами. З 2019-го Україна фінансує програми допомоги наркозалежним з власного бюджету.

- У нашій амбулаторії тестують, інформують, і змінюють шприци. За рік обслуговуємо до 5 тисяч клієнтів. Пацієнтів з ВІЛ ми перенаправляємо, - пояснює.

 

На цьому ми й попрощалися. Автомобіль рушив по оновленій дорозі прифронтового міста. Про те, що вісім років тому на цій землі точилися бойові дії вже майже нічого не нагадує. Старі будинки реставрують, газони та дерева поливають, а на дорогах постелений новий асфальт. Про війну пам'ятають лише жителі міста, які й розповідають куди та що влучило.

Мир повернувся на цю землю. Видно по жвавому руху фур та легковиків. У Донеччини теж є свої "дні звільнення" та "захоплення".

×