Оберштурмбанфюрера - підполковника - гестапо 56-річного Адольфа Ейхмана 15 грудня 1961-го за військові злочини засудили в Єрусалимі до смертної кари через повішення. Під час Другої світової війни він керував так званим "остаточним вирішенням єврейського питання" в окупованій нацистами Європі. Тоді в концтаборах знищили до шести мільйонів євреїв. Ейхман організовував процес і був безпосереднім підлеглим міністра внутрішніх справ Третього рейху Генріха Гіммлера.
Після капітуляції Ейхман переховувався в німецькій глибинці. Найнявся на ферму - доглядав корів. 1948-го із трьома есесівцями перетнув австрійсько-італійський кордон у Альпах і дістався Генуї. Там знайомі нацисти роздобули йому в місцевому консульстві Аргентини фальшивий паспорт на ім'я Рікардо Клемента. 1950 року Адольф Ейхман прибув до аргентинської столиці Буенос-Айрес. Влаштувався бухгалтером у філію заводу Mercedes-Benz. За два роки повернувся до Німеччини. Там удруге взяв шлюб зі своєю дружиною - вже під вигаданим іменем - і разом із трьома їхніми синами вивіз її до Аргентини.
Ізраїльська розвідка Моссад на його слід вийшла 1958 року. "Інформацію про місце перебування Ейхмана отримали випадково. Син Ейхмана назвав дівчині, з якою зустрічався, своє справжнє прізвище. Та повідомила це своєму сліпому батькові, колишньому в'язневі концтабору "Дахау", - писав Міхаель Бар-Зохар у книжці "Моссад: найгучніші операції".
Я був зобов'язаний дотримуватися правил війни і служив своєму прапору
Сподіватися від Аргентини, політики якої відверто симпатизували нацистам, видачі Ейхмана було годі. Тому в Моссаді, в списку якого Ейхман був "нацистським злочинцем номер 1", почали планувати операцію з його викрадення. Її учасників, сімох агентів-добровольців, попередили, що нациста потрібно доставити до Ізраїлю живим і неушкодженим.
11 травня 1960 року Клемента-Ейхмана перепинили на вулиці, коли він повертався роботи, і запхали до машини. Заткнули рот кляпом, зв'язали руки й ноги, наділи темні окуляри й накрили ковдрою. Один із "моссадівців" пригрозив німецькою:
- Сиди спокійно, бо порішимо!
Ейхман не ворушився. Він одразу збагнув, до чиїх рук потрапив. Тиждень його тримали на орендованій віллі. Потім переодягли у форму пілота й накололи наркотиками. Агенти Моссаду, теж перебрані пілотами, до літака вели його попід руки. Збоку виглядало так, ніби один з їхніх колег хильнув зайвого. Із Буенос-Айреса до Єрусалима Ейхмана доставили літаком разом з ізраїльською делегацією, що прибула на святкування 150-річчя незалежності Аргентини.
Протягом усього процесу, що розпочався після дев'яти місяців слідства, Адольф Ейхман сидів у клітці з куленепробивного скла. Підсудний - облисілий, у чорному костюмі, окулярах у темній оправі - мав вигляд типового урядовця передпенсійного віку. Ейхман справді був чиновником - власноруч нікого не вбивав. Просто ретельно і сумлінно виконував накази та пильнував, щоб так само виконували його розпорядження. Намагався якнайліпше робити свою роботу.
- Я був зобов'язаний дотримуватися правил війни і служив своєму прапору. Я готовий, - були останні слова Ейхмана перед стратою в ніч проти 1 червня 1962 року.
Його тіло кремували, а попіл розвіяли над Середземним морем за межами територіальних вод Ізраїлю.
13 грудня 1971 року в московському кінотеатрі "Россия" - тепер він називається "Пушкинский" - відбувся прем'єрний показ кінокомедії "Джентльмени удачі" режисера Олександра Сєрого. Сценарій написали Георгій Данелія та Вікторія Токарєва. Через надмір в'язничного жаргону фільм, головні ролі в якому зіграли Євген Леонов, Георгій Віцин, Савелій Крамаров і Раднер Муратов, довго не випускали на екрани. Аж доки його переглянув Леонід Брежнєв. Він дав добро на показ, зауваживши, що "блатні" слова з цієї комедії тепер знає чи не кожен підліток. "Джентльмени удачі" в радянському прокаті 1972 року подивилися 65,2 млн глядачів
14 грудня 1911 року норвезький полярник Руаль Амундсен (на фото) з чотирма супутниками вперше в історії досягнув Південного полюса Землі. У похід команда вирушила 19 жовтня з 85-ї паралелі на чотирьох нартах, у які впрягли 52 собак. Експедиція подолала 1500 км - через хребти 2300-3300 м заввишки, за - 40°C та сильних вітрів. Дорогою туди й назад дослідники вбили 40 псів. Із них варили суп собі й решті тварин, які ще могли тягнути нарти. На полюсі норвежці встановили намет. Три дні відпочивали. Потім рушили у зворотньому напрямку. Через місяць до Південного полюса дістався суперник Амундсена - англійський полярник Роберт Фолкон Скотт. І побачив там норвезький прапор.
"Про посилення відповідальності за поширення венеричних захворювань"
такий указ ухвалила президія Верховної Ради Української РСР 17 грудня 1971-го. Відповідно до нього внесли зміни до Кримінального кодексу УРСР. За свідоме зараження венеричною хворобою іншої особи світило позбавлення волі від двох до п'яти років, виправні роботи або до 100 крб штрафу. За ухиляння від лікування венеричних недуг могли дати два роки в'язниці. На прийомі у профільного лікаря з пацієнта брали розписку, що він ознайомлений з відповідальністю за зараження. Хворим не дозволяли змінювати місце проживання, не попередивши про це того ж лікаря.
"Обменяли хулигана
На Луиса Корвалана!
Где б нам взять такую б...ь,
Чтоб на Брежнева сменять?"
цю частівку в СРСР почали наспівувати після того, як 18 грудня 1976 року в швейцарському місті Цюрих радянського дисидента Володимира Буковського обміняли на генсека чилійської Компартії Луїса Корвалана. Обмін здійснювали посли СРСР, Чилі та США під наглядом швейцарських військових. Через сім років Корвалан таємно повернувся до Чилі - жити в Москві йому не сподобалося. Луїсові зробили три операції зі зміни зовнішності й видали документи колумбійського професора.
12 грудня 1924 року в Харкові надрукували останній номер тижневого сатиричного журналу "Красная Оса". Його дев'ять місяців видавав Всеукраїнський комітет допомоги хворим і демобілізованим червоноармійцям. Вийшли 38 номерів. Редакція декларувала: "Ми боремося з усім, що спотворює життя трудової робітничої родини". У журналі, зокрема, були такі розділи: "Метлой по Донбассу", "Черпаком по Крыму", "Волосы дыбом", "Иностранный юмор", "Насекомые на булавках".
Англійський письменник 44-річний Чарлз Діккенс 13 грудня 1856-го на сторінках власного літературного тижневика "Домашнє читання" захоплено описав блискуче майбутнє алюмінію: "він "скомандує "Кру-гом!" олову, відправить на каторжні роботи мідні каструлі". Метал, що так захопив Діккенса, відкрили 1825 року, та спосіб його отримання промисловим шляхом французький хімік Анрі Сент-Клер Девілль розробив лише 1854-го. Широка публіка дізналася про це досягнення, коли алюміній викликав фурор на Всесвітній виставці в Парижі. Тоді ж ним зацікавився імператор Наполеон III. Він дав Девіллеві гроші на будівництво заводу.
15 грудня 1875 року в паризькому "Журналі виховання та розваги" надрукували останню частину роману Жуля Верна "Таємничий острів". Він завершив пригодницьку трилогію письменника. Її перша частина - "Діти капітана Ґранта" - побачила світ 1867-го, а друга - "Двадцять тисяч льє під водою" - 1869-го. Як підрахували в ЮНЕСКО, романи Жуля Верна, котрого, разом із Гербертом Веллсом, вважають засновником наукової фантастики, посідають третє місце за кількістю перекладів мовами світу. Поступаються лише сценаріям американської студії Волта Діснея та книжкам Аґати Крісті.
3 
1
Коментарі