"Якби про це знав Гітлер!" Німецькі окупанти заводили романи з українками або йшли до повій

Німецькі військовики та цивільні чиновники в окупованій Україні заводили романи з жінками й користувалися послугами місцевих повій. До зґвалтувань зазвичай удавалися фронтовики та румунські й угорські союзники Вермахту

Інтимні стосунки німців із населенням окупованих східних територій вважали злочином, згідно з нацистською "расовою теорією". У ґестапо навіть існував спеціальний відділ "етнічної спільноти й здоров'я". Німця, який вступив у сексуальний зв'язок із неарійкою, могли відправити до концтабору за "злочинне розбазарювання сімейного фонду Райху" або й навіть покарати на смерть. Однак німецькі військові й чиновники цивільної адміністрації порушували це правило. Статеві стосунки між окупантами й місцевим населенням не були чимсь незвичним.

"Ми маємо справу з народом, неповноцінним у всіх відношеннях, – наголошував у промові на нараді правитель Райхскомісаріату "Україна" Еріх Кох в її "­столиці" Рівному в серпні 1942­го. – Тому про спілкування з українцями не слід навіть думати. Світське спілкування заборонено. Ніхто не сміє розпускатися. Не може бути й мови, щоб дівчата на вулицях Рівного ходили в шортах, використовували косметику й курили". Кох віддав наказ поліції стежити за поведінкою місцевих жінок­службовців – вони найчастіше вступали в інтимні зв'язки з німцями. Пропонував "принаймні десяток жінок публічно назвати шльондрами" – щоб налякати решту.

"Волосся стає дибки, коли за всім спостерігати, – писав того ж 1942­го в листі дружині один солдат вермахту про найнятих на роботу працівниць окупаційних установ. – Друкарки скрізь стоять і сидять, смалять цигарки. Як ти гадаєш, у чому полягає їхня робота? Можливо, один або два листи, або взагалі жодного за день не напишуть. Від злості хочеться видерти цигарки із морд цих баб. Начальники їздять із ними на прогулянки, влаштовують вечорами гулянки з великою кількістю горілки тощо. Іноді зло бере й хочеться всю цю погань кинути на фронт. Ех, Анні, якби про це знав Гітлер!"

У ставці фюрера "Вервольф" під Вінницею його соратник Мартін Борман ділився враженнями від поїздки довколишніми селами: "Кожен із нас, випивши стакан сирої води, одразу захворіє, – розповідав за столом під час вечері 22 липня 1942 року. – А ці люди живуть у багнюці, серед бруду, п'ють якусь жахливу воду зі своїх колодязів і річок і нічим не хворіють. Ми зацікавлені, щоб ці росіяни, або так звані українці, не дуже розмножувалися".

Один із наближених Гітлера записав: "Шеф із цього приводу зауважив, що недавно в одному з трактатів натрапив на пропозицію заборонити використання й поширення проти­заплідних засобів на зайнятих нашими військами східних землях. І коли якийсь ідіот насправді задумає це втілити, він особисто його розстріляє. Враховуючи, скільки там у кожній сім'ї дітей, нам буде тільки на руку, коли їхні дівчата й жінки якомога більше використовуватимуть протизаплідні засоби. Потрібно не тільки дозволити необмежену торгівлю, а й усіляко заохочувати, бо ми в жодному разі не зацікавлені в збільшенні кількості місцевих".

Фюрер додав також, що "плодючість українських жінок таїть загрозу збільшення ненімецького населення. Репродуктивна здатність цих жінок має бути знижена для зменшення чисельності раси".

"Тротуарами прогулювалися німецькі солдати, обні­маючи місцевих повій, – описує окупований Київ у романі­документі "Бабин Яр" Анатолій Кузнецов. Він ішов вулицею з приятелем Шурою. – Дівчата були ­оформлені за останньою модою: довге волосся, ­закручене ­великими завитками, недбало спадало на плечі, пальто нарозхрист, руки обов'язково в кишенях. Дві пари перед нами розпрощалися, і ми почули таку розмову:

– Що він тобі дав?

– Дві марки, мандаринку й цукерок.

– Мені три мандаринки.

Шурка презирливо знизав плечем:

– Самодіяльність. Справжнє бля…во в них у Палаці піонерів – "Дойче Хауз", публічний дім першого класу. На Саксаганського, 72, теж потужний бардак".

Борделі для задоволення сексуальних потреб військових і чиновників цивільної адміністрації були в більшості окупованих українських міст. У Житомирі, наприклад, відкрити будинок розпусти 1942 року запропонував армійський лікар, виявивши, що серед прибулих до міста з Райху німців значно почастішали випадки венеричних захворювань.

До житомирського борделю спочатку завезли "більш расово прийнятних" голландок. Брали й місцевих жінок, але далеко не всіх. Вони повинні були знати німецьку, зріст, колір волосся й очей мати максимально наближені до арійських стандартів. Підбір повій із окупаційних територій для будинків розпусти був на контролі в місцевих ґауляйтерів. Німецькі чиновники, які працювали в цивільній адміністрації Житомира, могли відвідувати бордель двічі на тиждень.

"Стільки баб тепер гуляють з німцями, благо мордочки в них симпатичні, – записав у щоденнику 22 жовтня 1942 року Лев Ніколаєнко, антрополог і анатом, який під час німецької окупації жив у Харкові. – Масова проституція українських жінок не пояснюється голодом. Ці жінки не голодували. Вони продалися за парфуми й цінні подарунки".

А за півроку – 22 квітня 1943­го – Ніколаєнко занотував: "У нападі відвертості одна медична сестра розповіла моїй дружині, що вона зійшлася з німцем. Він забезпечує її продуктами, що дає змогу утримувати себе й матір. Вона, мабуть, заперечила, коли хтось назвав би її повією. А між тим це продаж свого тіла не заради кохання, а задля пайка, це є справжня проституція. ­Єдине, що їй не подобається, – німець має гіперсексуалізм і виконує статевий акт до десяти разів за ніч. Багато німців приймають особливі таблетки з контаридином, щоб посилити потенцію".

В одному зі звітів СД – служби безпеки нацистської партії – за 1942 рік зазначали: "Часто корінні жінки намагаються зав'язати тісні стосунки з німцями або союз­никами, щоб отримати від них якусь їжу". А в Новограді­Волинському посадовець відділу праці окружного комісаріату у звіті про ситуацію в Генеральному окрузі "Житомир" за 1942 рік скаржився, що військові оберігали своїх українських коханок від вивезення до Німеччини.

Киянин Валентин Терно згадує, що в їхньому будинку жила красива молода жінка з маленьким хлопчиком. Вона мала роман із німецьким капітаном: "Це був високий стрункий красень, років 30, дуже ввічливий, вітався з усіма сусідами російською, – пише Терно в "Розпатланих спогадах про дивне дитинство". – Його добрі, трохи сумні очі й уважний доброзичливий погляд, здавалося, виражали співчуття поневоленим людям. Він з'являвся в той самий час із саквояжем. Дітям, яких зустрічав, роздавав карамельки. Більшість людей будинку ставилися до нього із симпатією, вважаючи його й молоду жінку ідеальною парою. Мабуть, їх пов'язувало щире кохання. Їхня подальша доля загубилася в хаосі кінця війни, що наближався".

В іншому місці Валентин Терно згадує: "Багато дівчат і молодих жінок, чоловіки яких були на фронті, "крутили" з німцями. Народжувалися й "білокурі бестії".

У Райхскомісаріаті "Україна", за підрахунками чиновників, упродовж окупації місцеві жінки народили від німців коло 10 тис. дітей. Деякі матері намагалися виробити для них "арійські" документи. Але це часто призводило до того, що дітей викрадали й забирали в німецькі сім'ї та сирітські будинки. По поверненні ж радянської влади матері з "німецьким виродком" світив табір.

"У нас було завдання: доставити дівчат панам офіцерам, – згадував рядовий вермахту Петер Шубер, який служив на аеродромі. – Ми вдало провели операцію: оточили всі будинки, набрали повну вантажівку дівчат. Усю ніч їх тримали пани офіцери, а вранці віддали нам – солдатам".

Ґвалтування українських жінок – іще одна "сексуальна" сторінка часів окупації. Збезчещених, щоб приховати расовий злочин, іноді вбивали. Зазвичай мотивували зв'язками страчених із радянськими підпільниками чи партизанами. Як­от в Олександрії на Кіровоградщині: ­німецький офіцер убив учительку, яка вчинила опір при спробі її зґвалтувати. Частіше ж за німецьких солдатів до ґвалтувань в українських селах вдавалися їхні союзники – румуни й угорці. Вони майже або зовсім не мали доступу до будинків розпусти.

"Примандрували ми до одного напівзруйнованого села, назви якого не пригадую, – пише у своїх "Споминах учасника III похідної групи "Південь" член ОУН Микола Сидір­Чарторийський. – Нам назустріч повиходили старі жінки й стали просити, щоб ми у них не спинялися, а їхали до сусіднього "посьолка", бо, мовляв, у них дівчат немає. Незважаючи на просьби бабців, дав наказ спинятись. Згодом усе вияснюється. Десь за день перед нами були в цьому селі мадяри, а ще раніше – румунські війська, які відійшли далі на схід. Мадяри, а головно румуни, допускалися жахливих насильств. З оповідань матерів довідуємося, що в селі, мабуть, не залишилося й одної дівчини, котра не впала б жертвою насильства солдатів, що проводили організоване полювання на кожну дівчину"

×