"Дуже хочуть тебе послухати в Москві товариші Сталін, Ворошилов"

 

Оперний співак-бас Федір Шаляпін у розкішній бобровій шубі взимку 1921-го прийшов до художника Бориса Кустодієва. Той пише прикутим до інвалідного візка. Шаляпін просить допомогти оформити спектакль "Ворожа сила", що ставить у Петрограді.

— Охоче зроблю це для вас, я давній ваш прихильник, — каже Кустодієв. — Але якщо дозволите намалювати і портрет. Шуба у вас досить багата, приємно буде її написати.

— А чи зручно? — зніяковів співак-велетень. — Вона-то хороша, але, можливо, крадена. Мені її запропонувала замість оплати за концерт Петроградська Рада. А до того її в когось націоналізували. Я її сам вибрав на якомусь складі. Ви ж знаєте гасло "Грабуй награбоване".

— От ми її й увіковічнимо на полотні, — засміявся Кустодієв. — Як оригінально: і співак, і актор, і шубу свиснув!

Портрет вдався — великопанська шуба навмисне розстебнута, щоб глядач оцінив: вона вся — а не тільки комір — з бобрового хутра. З нього ж і шапка. Мізинець випещеної руки Шаляпін відставив убік, щоб показати перстень з діамантом. На ногах — модні черевики на ґудзиках. У руках — вишукана тростина: співак любив похвалитися дорогими речами. Біля ніг — білий улюблений мопс Ройка. Щоб при позуванні змусити його дивитися вгору, Шаляпін саджав на шафу кішку.

— Багато моїх портретів малювали. Та цей найкращий, — хвалив співак. — Тут видно широту, розмах та російській дух. Я забираю його з собою за кордон.

Емігрувати він вирішив 1922-го — після більшовицького перевороту в Росії йому стає жити нестерпно. "Мене оголосили буржуєм, — згадує Шаляпін у книжці "Маска й душа". — У моєму домі стали відбуватися обшуки. Я не знаю, що шукали ці люди. Ймовірно, думали, що я володію розсипами діамантів і золота. Перевертали всі килими. Це мене смішило, але милі партійці стали розважати мене вже дуже наполегливо. Якось купив я у знайомої балерини 15 пляшок вина. І тут о другій ночі, коли сон найміцніший, мій зляканий Микола, який називав себе поваром, хоча варити вже було нічого, увірвався у кальсонах до моєї спальні:

— Вони знову прийшли!

Кажу молодим солдатам, що недавно були товариші, обшукували.

— А це інша організація, не наша.

І знову трясуть портьєри, мацають подушки, зазирають у пічку. Звісно, ніякої літератури в мене не було — ні капіталістичної, ні революційної. І тут старший командує:

— Забрати вино!

Як я не вмовляв милих гостей не забирати вина, а краще зі мною покуштувати, доброчесні громадяни проти спокуси встояли. Забрали".

Обшуки його втомили. Під час одного забрали навіть срібні виделки. Йому постійно нагадують, що треба служити народу, виступати на безплатних концертах. Він цього страшенно не любив.

— Даром только птички поют, — казав.

Якось Шаляпін зайшов до свого друга художника Костянтина Коровіна:

— З моїм характером розбійника я люблю свободу. Терпіти не можу нічиїх вказівок — ні царських, ні комісарських. Мене сьогодні зобов'язали виступити перед кінними матросами. Скажи мені заради Бога, хто це такі?

— Не знаю, але тікати звідси треба, — відказав той.

"Однак, переїхати за кордон самому, без улюбленої сім'ї, мені не мислилося, а вивезти її було складно, — пише Шаляпін у спогадах. — І ось тут я вирішив покривити душею. Став розвивати думку, що мої виступи принесуть радянській владі користь, зроблять їй велику рекламу. "Ось, мовляв, як у "совєтах" живуть і процвітають артисти!". Невдовзі в моїй кишені лежав заповітний дозвіл на виїзд з родиною".

Співак одружений вдруге. Із молодшою на дев'ять років красунею Марією Петцхольд має трьох дітей. Але офіційний шлюб з нею взяв тільки тепер. Доти 16 років жив на два доми — у Москві з першою дружиною італійською балериною Іолою Торнаґі, яка народила йому шестеро дітей, і в Петербурзі з Марією. Шаляпін розривався між двома жінками. Казав друзям, що для нього існує одна велика сім'я, розділена на дві частини.

Він вибив дозвіл на виїзд за кордон на гастролі, та повертатися не збирається. Але не забуває про першу сім'ю. До Парижа, де осідає, згодом до нього перебираються майже всі діти від попереднього шлюбу, крім однієї доньки. Шаляпін в еміграції має все — рідних, шалений успіх, сите життя. Але сумує за батьківщиною. Якось із Коровіним, який теж оселився в Парижі, він вибирається посидіти в кафе. Федір розговорився:

— Послухай, ось ми зараз сидимо з тобою у тіні цих дерев, співають птахи, весна. П'ємо каву. Чому ми не в Росії? Все так складно — я нічого не розумію.

Коровін згадує, що Шаляпін говорив заклопотано, обличчя його було жовте, як пергамент.

— Їду в Америку співати концерти, — продовжив. — Треба лікуватися скоріше від цієї туги.

Максим Горький у листах просить його повернутися. "Кажуть, ти будеш співати в Римі? — запитує в одному. — Приїду слухати. Дуже хочуть тебе послухати в Москві. Мені про це казали товариші Сталін, Ворошилов та інші. Навіть скелю тобі в Криму віддали б, — він мав свою скелю в Гурзуфі, на якій любив співати, — і деякі інші твої скарби". Але Шаляпін не слухає: він уже спробував жити під більшовиками. У Москві йому не пробачають еміграції: 1927-го у співака відбирають звання народного артиста Республіки. Мотивують тим, що "він не бажає повернутися в Росію і обслуговувати той народ, звання артиста якого йому було присвоєно".

На схилі літ Федір Шаляпін втрачає життєрадісність, не співає нових оперних партій, хворіє. 1937-го в нього виявляють лейкемію. Від неї він наступного року й помре в Парижі. До кінця життя Шаляпін не прийняв іноземного підданства, мріяв бути похованим на батьківщині. Тільки за 46 років після смерті його прах перевезли до Москви й поховали на Новодівичому кладовищі. А 1991-го Рада Міністрів СРСР скасувала постанову про позбавлення Федора Шаляпіна звання народного артиста як безпідставну.

×