За походженням він був німцем — Освальд Бурґгардт. В українську поезію ввійшов під псевдонімом Юрій Клен. Та, мабуть, у нашій літературі не було би такого поета, якби Бурґгардт не зустрів літературознавця і теж поета Миколу Зерова.
Вони познайомилися 1920-го в містечку Баришівка під Києвом, куди їх запросив викладати директор місцевого технікуму Микола Сімашкевич. "Умови були привабливі, — пише Бурґгардт у спогадах. — У той час Київ був без палива, води й електрики. Рубали дерева в Кадетському гаю й котили їх додому, воду носили з криниць поза містом, а вночі палили каганця. Чорнило замерзало. Базари були порожні. Платня вчителям не сплачувалась". У технікумі ж їм давали місячний пайок: кілька пудів борошна, пшоно й сало. Школу і вчителів забезпечували дровами. Замість каганців — гасові лампи. У містечку був опалюваний клуб. Жили ще не розкуркулені чинбарі, у яких на Великдень на столах були самогон, індики, гуски, шинка, крашанки. Після голодного на початку більшовицької влади Києва все це здавалося раєм.
Бурґгардт приїхав до Баришівки перший, а згодом Сімашкевич привіз Миколу Зерова. Освальд уявляв цього відомого вже тоді поета високим, худорлявим, ставним. А побачив непримітного низенького чоловіка в окулярах, із зіпсованими зубами. Та вже перша лекція Зерова в клубі його потрясла. Той умів змусити слухати себе і простих селян, і вчителів.
Вони швидко зблизилися. Бурґгардт учив Зерова рубати дрова, бо той не вмів. Коли Освальд приходив до Миколи, той читав йому вірші українських, російських і польських поетів. Українська поезія здавалася доти Бурґгардтові безнадійно провінційною і неперспективною. Зеров зумів його переконати у протилежному. Спочатку заохотив перекладати українською німецьких та англійських поетів, а потім — до власної творчості. Доти Освальд Бурґгардт писав російською та німецькою.
До Баришівки в гості до них навідувалися інші поети, зокрема Павло Филипович. Зеров охрестив Баришівку Лукрозою — від латинського lucrum — бариш. "Лукроза наша стала культурним центром, який випромінював своє світло на всю округу, сягало воно навіть до Києва", — напише потім Бурґгардт. Восени 1922-го, після повернення поетів до Києва, до їхнього товариства приєдналися Максим Рильський і Михайло Драй-Хмара. На одній з літературних вечірок хтось із присутніх назвав їх "неокласиками" — бо у творчості орієнтувалися на класичну поезію античності й Середньовіччя. Ця назва пристала до них. Неокласики поставили завдання "очистити авгієві стайні" української літератури. За взірець ставили власні вірші.
Якось проводили вечір в Академії наук.
— Поетів — хоч греблю гати, а поезії — як кіт наплакав, — сказав у вступному слові Филипович. — Та й ота є нудна, одноманітна зі своїми молотками і тракторами.
Одразу виступив якийсь мордатий літератор. Сказав, що подібні твори почуєш тільки в празьких кав'ярнях, де збирається реакційна еміграція. А через день у газеті "Більшовик" з'явилася розгромна стаття "П'ятеро з Парнасу". Неокласики вступили в дискусію. Трималися свого: закликали "пролетарських поетів" учитися на класичній літературі. Тоді ще можна було дискутувати.
Ситуація стала загрозливою після резолюції ЦК ВКП(б) від 18 червня 1925 року "Про політику партії в галузі художньої літератури". Боротьба з "ворожими" напрямами у мистецтві посилилася. "Коли в 1931 році на деякий час було заарештовано Рильського, я відчув, що коло звужується, що готується новий похід проти інтеліґенції і грозова хмара не промине на цей раз неоклясиків, — згадував Освальд Бурґгардт. — Наприкінці того року я почав робити заходи, щоб виїхати за кордон". Німецьке походження допомогло йому дістати дозвіл повернутися на батьківщину предків — у час іще був такий шанс. Найближчий друг Микола Зеров на прощання подарував йому сонет "Дим батьківщини".
Микола Зеров і Павло Филипович невдовзі опиняться на Соловках, Михайло Драй-Хмара — на Колимі. Максим Рильський стане співцем радянського ладу.
У в'язниці годували супом із волових очей
Улітку 1921 року міліція заарештувала цілком лояльного до більшовицької влади Освальда Бурґгардта — за "буржуазне" походження. Опинився у смертницькому підвалі в'язниці в Полтаві. Щоденні жорстокі допити в'язнів, нічні розстріли. Їжа — суп із волових очей. Більшість із 60 арештантів, які сиділи з ним у камері, розстріляли. Із в'язниці його витягнув письменник Володимир Короленко, який жив у Полтаві. Після місячного ув'язнення першу ніч Освальд Бурґгардт ночував у нього. Про цей період він писав у поемі "Прокляті роки":
Пригадую підвал чеки в Полтаві,
Де я колись години три чекав.
Лилось крізь шиби світло золотаве,
І я затерті написи читав
На вапні стін... Ніхто у книгу слави
Тих смертників імена не вписав,
Що звідси тим, які живуть на світі,
Свої останні креслили привіти:
"Чекаю розстрілу. Петро Палій".
"Сьогодні вмру за тебе, мій народе.
Іван Мазнюк". — "Кінець. Нема надій.
Прокляття шлю катам. Василь Макода".
"Живіть і не зрікайтесь гордих Мрій,
О ви, кому ще світить сонце вроди.
Михайло В'юн". — "Марусі мій уклін.
Іду на смерть. Манюра Валентин".
1891, 4 жовтня — народився в селі Сербинівка на Волині в родині німецького купця Фрідріха Бурґгардта. 1911-го після гімназії вступив до Київського університету, вивчав західну і слов'янську філологію, історію літератури. Із початком Першої світової війни депортований серед 30 молодих німців до Архангельської губернії. По поверненні до Києва закінчив університет, став аспірантом при дослідному інституті Академії наук.
1922–1931 — викладає в Києві у залізничному технікумі, сільгоспінституті, кооперативній школі. 1931-го виїхав із дружиною до Німеччини. Дає приватні уроки, читає лекції у Мюнхенському університеті. 1933-го вперше підписав свої твори, опубліковані у львівському "Віснику", псевдонімом Юрій Клен. У часописі друкувалися поети-емігранти Олександр Олесь, Євген Маланюк, Олена Теліга, Олег Ольжич та інші. 1936 року захистив докторську дисертацію. 1937-го написав поему "Прокляті роки" — про революцію, репресії та Голодомор в Україні.
1939 — мобілізований до вермахту. Працював на курсах військових перекладачів. 1942 року служив у чині майора перекладачем при штабі тилової частини на Полтавщині. Мав догани за людяне ставлення до українців, за протести проти жорстокості окупантів. За ним стежили, переглядали листи. Від кари врятував госпіталь, куди потрапив із плевритом. Після лікування його звільнили від військової служби.
1943 — викладає у Празі в Німецькому й Українському вільному університетах. Видає першу поетичну збірку українською "Каравели". Центральна тема — історична трагедія України. Навесні 1945-го з дружиною Зінаїдою та двома синами перебирається до Австрії. Через рік закінчує головний твір свого життя — поему "Попіл імперій", літопис подій в Україні першої половини ХХ ст. Історик Наталя Полонська-Василенко згадувала: "В моїй пам'яті назавжди залишаться його темні сумні очі, його м'який, повний страждань голос, коли він читав нам свою поему "Попіл імперій", перед картинами якої бліднуть описи Дантового "Пекла".
1947, 30 жовтня — помер від запалення легенів в австрійському місті Аугсбург. Похований в українській частині кладовища Вестфрідгоф.
2 
1
Коментарі
1