У різьбяра Юрія Шкрібляка імператор Франц Йосиф замовив люльку

— Навчіть мене, дядьку, своєї науки. За це годен дати вам хоч 3 крейцери, — просив 1850-го тоді 28-річний Юрій Шкрібляк свого сусіда-різьбяра з гуцульського села Яворів.

— Та мой, шо ти таке кажеш, — узяв прохача на кпини майстер. — Принось 10 крейцерів, тоді поговоримо.

Та й то були невеликі гроші: кварта горілки в корчмі коштувала тоді 50 крейцерів, а самогонки — 35. Але Юра — так казали й по-гуцульському — мав тільки три. Він недавно повернувся з війська. Час одружуватися, а там діти підуть. Треба мати з чого жити й за що утримувати родину. На особливий спадок від батька розраховувати годі: той мав лише 10 моргів гірського ґрунту — близько 6 га — і 18 дітей. І як ту землю на всіх поділити?

Іншого виходу таки нема: Юра мусить по братах-сестрах назбирати тих 10 крейцерів і таки піти до сусіда вчитися різьбярства. Але вся сусідова наука була така: дозволив спостерігати, як виточує полумиска. Та Юрко Шкрібляк підгледів будову верстата, на якому той працював. Почав і собі такий майструвати.

Спершу нічого не виходило. От притягне Юра на подвір'я цілого сухого явора, а з нього тільки й виробить, що дві справні миски. Решта — криве, кособоке. Сусіди підсміювалися, звали "токариком". Та Юрко не відступався — був упертий. І таки став вправним різьбярем.

За кілька років парох Яворівської церкви отець Іван Кобринський і місцеві "старші ґазди" довірили Шкріблякові оновити іконостас у сільському храмі та змайструвати для нього начиння. Коли Юрій з тим упорався, то "вславився він першим різьбарем на цілу Гуцульщину", писав етнограф Володимир Шухевич. Тепер уже до Шкрібляка почали ходити вчитися різьбярства.

Він робив усе: ярма, дійниці й сідла, фірмаки для відтискання сиру, рахви для зберігання бринзи, музичні інструменти, колиски, куделі, миски, тарілки, барильця, чарки-"порції", чаші, підсвічники-"трійці", топірці. Оздоблював свої вироби "писанєм" — пласким і ажурним різьбленням, геометричним орнаментом, та "жированєм" — інкрустацією металом або мідяним дротом і баранячим рогом.

Гуцули вірили, що "правильний" візерунок надає всякій речі магічної сили. Приміром, крижаниці — задні дошки воза — вкривали узором, який мав захищати від звірів і розбійників.

До Шкрібляка гуцульські різьбярі робили на дереві неглибокі тонкі порізи, в які втирали розведену лляною олією сажу. Юрій вибирав дерево глибше — сам змайстрував спеціальні різці, долота. Тому його візерунки були виразніші. Та й багатші, розкішніші: майстер поєднував на своїх виробах більші та складніші геометричні фігури, традиційні для різьбярства гуцулів: "розетки", "круги", "кочела" — квіти із заокругленими пелюстками, "сонечка", "вічка", "пшенички".

"Щодо роботи своєї, то каже, що так не раз шкодує собі часу, що навіть не сідає з другими (членами родини. — "ГПУ") до столу їсти, але лише гризе сухій хліб, аби лиш роботи з рук не випускати", — писав про Юрія Шкрібляка 1879-го адвокат Теофіл Окуневський у газетній статті.

Хоч майстер визнавав, що то нелегкий заробіток, забирає йому багато сили: "Робота моя — то утрата маєтку, і нікому би більше си не радив, а сам лиш тому не покидаю, бо ми Бог таку уже дає охоту, та не хочу ломити Божої та панської волі". Майстер тоді вже недобачав, працювати міг тільки "при помочи сильних шкел" — окулярів, "мимо того не тратить запалу до свого ремесла". "Найгорячейшею єго жадобою єсть, хоть як старий, а має уже 57 років, пійти ше десь на науку. Тогда, каже він, як научуся легшего способу працьованья, обовязуюся також и другій діти учити, бо так, як тепер річи стоять, то не раджу никому мого ремесла", — передає Шкріблякові слова Окуневський.

Через Коломию у вересні 1880 року проїздив австро-угорський імператор Франц Йосиф І. Цісарський потяг, дорогою зі Львова до Чернівців, затримався тут на день. Із цієї нагоди влаштували етнографічну виставку — про життя та звичаї гуцулів. Були на ній і вироби Юрія Шкрібляка. Франц Йосиф так їх уподобав, що замовив майстрові пістоль, ніж і порохівницю, а також пояс, торбу й люльку. За роботу Шкрібляк отримав від цісаря 50 ринських — на ці гроші тоді можна було купити майже півтонни пшениці.

Навесні 1884 року на Гуцульщині спалахнула епідемія тифу. Забрала вона й різьбяра Юрія Шкрібляка. Помер він на Великдень. Душі людей, які відійшли в таке свято, за народними віруваннями, нібито потрапляють одразу до раю. Чеський етнограф Франтішек Ржегорж, приятель Івана Франка, запропонував зробити такий напис на надгробку майстра: "Юрко Шкрібляк довершеністю різьби прославив гуцулів, а серед гуцулів залишив по собі довгу пам'ять".

×