Сьогодні, 31 травня минає 110 років з дня повного завершення другої Англо-бурської війни, яка тривала у 1899-1902 роках. Її називають першою війною 20 століття, оскільки в її ході були застосовані сучасні тактики війни.
Конфлікт відбувся на території Трансваалю й Оранжевої республіки у південній Африці — держав, створених нащадками голландських поселенців (бурів). Британія мала у цьому регіоні власні інтереси.
Про ставлення до "першої сучасної війни" у тогочасному світі та участь у конфлікті українців розповів історик Віктор Пермяков.
Відомо, що Англо-бурська війна мала широкий розголос у світі. З чим це пов'язано?
- Громадськість вступила у дуже широке обговорення щодо дій англійців. Британія хотіла показати себе в ролі такого собі арбітра. Основним аргументом було те, що Англія виступає на захист корінних жителів і війна з бурами не минуча. Але місцеве населення було на боці бурів. Вони стали предметом маніпуляції великих колоніальних держав — Німецької та Британської імперії. На кінець 19 століття більшої колоніальної держави, ніж Великобританія, не було. Вони зіштовхнулися на півдні Африки через багаті родовища цінних металів. Такі монополісти, як Сесіль Родс (його компанія і сьогодні є найбільшим продавцем діамантів) фактично керували англійською політикою. Саме підприємці породили причини цієї війни. Родс прагнув спочатку побудувати залізницю, а потім і захопити райони цих родовищ. Це було величезною проблемою для бурів. На цьому фоні вони лишалися мирними людьми і, напевне, люди їм симпатизували через це. Крім того, бури зверталися з дипломатичною місією до Німеччини й інших держав Європи, щоб їх захистили.
Яким було суспільство бурів на зламі 19 і 20 століття?
- Південь материка не був привабливим для європейців. Бури почали мігрувати на південь Африки, тому що в Європі було мало землі. Між ними та місцевим — племена гогентоттів, зулу та інші - виникло протистояння за ці землі. Бури почали витісняти ці племена з земель, придатних до сільського господарства, на північ. За 200 років нідерландські переселенці змогли побудувати свою самобутню культуру. Їхні ферми простягалися по всьому півдню африканського континенту. Це була маленька Голландія на півдні Африки — своя мова, побут, рада. Є цілі розповіді про те як бури збиралися на раду. Це було дуже довго, кожен ішов від своєї ферми. Дуже довго радилися, а потім розходилися. Вони зуміли об'єднатися, маючи спільні інтереси, і створили свої маленькі держави. Мали своїх старійшин, розроблений апарат управління. Саме наявність такої самобутньої культури робить з бурів свого роду "мінінацію". Добровольці з інших країн симпатизували бурам за їхню простоту.
Чи відомо як реагували українці на англо-бурський конфлікт?
- Зацікавлення південною Африкою почалося в останній третині століття на фоні того, що там знайшли поклади золота і діамантів. Не відомо чи брали українці участь у пошуках "Ельдорадо" на півдні Африки. Але Англо-бурська війна мала дуже широке відображення серед українців На Наддніпрянщині створювали навіть добровольчі комітети, які збирали одяг й інші речі, якими можна було допомогти бурам. В газетах часто можна було побачити карикатури на англійських колоністів як магнатів, що сидять у своїх маєтках, і бурів — спритних фермерів, які маскувалися. Українці співпереживали, тому що була спільна основа. У кінці 19 століття українські землі також були переважно сільськогосподарськими і, напевно, люди уявляли, що мають з бурами однакове заняття.
Нарізки хроніки Англо-бурської війни
На стороні бурів воювало багато добровольців з інших держав, у тому числі, з Російської імперії. Чи відомо скільки серед них було українців?
- В Наддніпрянській Україні були сформовані окремі загони, які на боці Червоного Хреста повинні були надавати першу медичну допомогу, а згодом туди почали їхати військові, які брали участь у війні на стороні бурів. Кількісно ми не можемо сказати. Галичани також знали про бурів. В 1895 році на Галичині навіть вийшла книжка "Дві хлопські держави на півдні Африки". І там якраз розповідається про Трансвааль і Оранжеву республіку. Припускають, що автор цією розвідки навіть бував на півдні Африки. Один з таких українців Юрій Покос, або інше його прізвище Будяк. Він також був одним із добровольців. Був у тому загоні, який взяв у полон англійського журналіста. Згодом виявилося, що це не зовсім англійський журналіст, а працівник Morning Post Вінстон Черчилль.
Він описав свій полон?
- У його репортажі про Англо-бурську війну це було білим просвітом на фоні "чорної неділі" - так англійці називали свої перші програші у тій війні. Бури використовували тактику розсипного бою, а англійські шеренги не могли протидіяти таким загонам. Черчилль робив бойові замітки про цю війну і так потрапив у полон. Його мали розстріляти, а Покос врятував йому життя, дозволивши втекти. Вважається, що якби не Покос, то не відомо як би склалася доля майбутнього британського прем'єр-міністра.
Як склалася подальша доля Покоса?
- Згодом Черчилль, коли вже працював у британському. Адміралтействі, віддячив українцеві — організував йому навчання в Оксфордському університеті. Покос сам з Полтавської губернії, був спочатку рядовим, а потім командував невеликим загоном бурів. Потім він приїхав до Англії і вчився в Оксфорді. Але дуже погано володів англійською і цього не було достатньо для навчання. У період Української революції він був у "Просвіті", потім працював в апараті Центральної Ради, а в Радянський час був письменником. А з 1922 по 1924 рік він був навіть заарештований, а потім засуджений ВЧК. Він відбував покарання до 1940 року, потім повернувся до Києва і помер під час німецької окупації.
Ця історія не дуже відома. Черчилль не писав про свій порятунок?
- Сам Черчилль не згадував про українця. Вже зі спогадів Покоса стало відомо про цей епізод. Черчилль згадує, що потрапив у полон, але не пише, що українець його відпустив. Він зазначив, що йому вдалося утекти. Громадськість Англії була у такому захопленні від журналіста, який втік від пихатих бурів, бо саме так їх уявляли англійці — кровожерливими, волохатими, малоосвіченими й напівдикими. Швидше за все, Черчилль, будучи людиною самолюбною, просто написав, що втік. Він залюбки згадував про свої геройства, а не про те, що його врятували.
3 
1
Коментарі
1