"Викликає тривогу ріст націоналістичних настроїв, в тому числі антисемітські заклики деяких активістів Майдану", - заявив міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров 25 січня 2014 року. З цієї цитати розпочинає свою лекцію історик Володимир В'ятрович, відбулася у четвер, 28 травня, у Києво-Могилянській академії.
Здавалося б, минуло вже 20 років після розпаду Радянського Союзу, однак міфи та кліше, які використовувала радянська пропаганда у боротьбі проти українських націоналістів продовжують жити.
Володимир В'ятрович стверджує: "Використання звинувачень в антисемітизмі було зручною зброєю в боротьбі з українським національно-визвольним рухом десятки років тому і залишається зручною зброєю і до сьогодні." Тому для нас важливо було з'ясувати витоки цієї проблеми і шукати шляхи її подолання.
На початку лекції В'ятрович зазначає, що хронологічні рамки його дослідження охоплюють 50-80-ті роки минулого століття. Вибір таких рамок він пояснює двома причинами. По-перше, у цей час антисемітські компанії були найактивнішими, по-друге, це пояснює характером джерел, оскільки у історика був доступ до архівів саме цього періоду.
Однак дослідник зазначає: "Але відразу хочу сказати, що політика загострення українсько-єврейських взаємин спиралася не лише на провокації. У стосунках двох народів справді були важкі факти, які теж активно використовувалися радянськими спецслужбами. Реальні суперечності давали для цього грунт. Однак варто ще зауважити, що ці суперечності не мали ніякого надзвичайного характеру. Насправді це були суперечності характерні для взаємин будь-яких сусідніх народів. Це можна стверджувати щодо взаємин між українцями і поляками, між українцями і росіянами."
Крім того, політика радянських спецслужб щодо посилення суперечностей між народами була реалізацією старої імперської політики "поділяй і володарюй".
Тому спецслужби навмисне ігнорували факти успішної співпраці українців та євреїв. Встановлено, що у зверненні до інших народів у 1950 році повстанці стали вживали етнонім "євреї" замість поширеного раніше "жиди".
У цій листівці говорилося: "За тисячу років в різних формах проявлялося співжиття євреїв і українців. Були часи, коли прогнані з Еспанії в 1492 р. євреї знаходили собі притулок між українцями, знаходили у них піддержку, за що повинні були бути вдячні."
До речі, автором цієї листівки є Лейба Іцик Добровський - український єврей, політчний консультант командира УПА-Північ. За свою діяльність він був заарештований СМЕРШем і отримав 10 років таборів.
Були й інші приклади мирного співжиття українців і євреїв. Найвідомішими серед них є Євревский курінь в Українській галицькій армії, а також національно-персональна автономія євреїв в УНР.
Проте були й численні суперечності. Як стверджує В'ятрович, євреї в Україні були меншиною в меншині, оскільки українці входили до складу інших держав і не мали власної державності. Через це імперські режими намагалися використовувати євреїв проти українців в Російській імперії та українців проти поляків у Автро-Угорщині. Схожу тактику використовували і радянські спецслужби.
Особливістю радянської пропаганди проти українського національно-визвольного руху було те, що вона була спрямована більше на зовні, ніж в середину країни.
Особливо у 1960-1980-х років, коли у світовому дискурсі починають активно досліджувати Голокост.
"Цікаво, що сюжети про антисемітизм не відразу з'явилися в радянській пропаганді. У 1940-1950-х роках маємо безліч зразків антиповстанської пропаганди, де немає жодної згадки про антисемітизм у ОУН," - зазначає історик.
В таких умовах радянські спецслужби запустили історичний міф, який живе і до сьогодні. Йдеться про участь легіону "Нахтігаль", у якому служив Роман Шухевич, у винищенні львівських євреїв у Львові у 1941 році.
Цей міф виплив у 2007 році, коли президент України Віктор Ющенко присудив Роману Шухевичу звання Героя України. А от його корені варто шукати ще у 1969 році.
Ця кампанія почалася 24 жовтня 1959 року на прес-конференції східнонімецького професора Альберта Нордена. Він зробив "сенсаційне відкриття", що масове знищення євреїв у 1941 організували і провели українці з батальйону "Нахтігаль".
Після цього почалися активні збори матеріалів, які дозволили б обґрунтувати причетність батальйону до винищення євреїв. Їх шукали будь-де, крім Львова.
Головною мішенню був німецький політик Теодор Обрелендер. У 1941 році він був німецьким зв'язковим офіцером в батальйоні "Нахтігаль", а у 1959 році - міністром в уряді Конрада Аденауера.
Вже в жовтні 1959 року КДБ починає пошук матеріалів та свідків, який охопили вже Львівську і Тернопільську області. 16 жовтня 1959 року КДБ Хмельницької області доповідало: "Встановлено, що в першій половині грудня в Західній Україні по місцевій дорозі на велосипедах та автомобілях рухалися озброєні українські націоналісти. Розстрілів радянських партійних сил ними не встановлено (підкреслення моє - Н.М,)". Такі ж висновки надали у КДБ Львівської та Тернопільської областей. В актах державної надзвичайної комісії батальйон "Нахтігаль" та Теодор Оберлендер не згадуються.
В таких умовах КДБ починає більш ретельний пошук. Тепер місцевим осередкам спецслужб рекомендувалося підготувати свідків, які можуть надати потрібну інформацію. При підготовці до свідків рекомендували використовувати опубліковані статті про злочини "Нахтігаля".
До речі, деякі з цих свідків в таких умовах намагалися скористатися з ситуації. Зокрема, у джерелах говориться про професора Сокольницького, який в обмін на потрібні свідчення вимагав дозволу відвідати наукові установи Східної Німеччини, а також можливість зустрітися зі своїми рідними у Польщі. І такі випадки були непоодинокі.
Крім таких справ, радянські спецслужби вдавалися і до інших засобів пропаганди. Значного розмаху набули публікації брошур про "злочини" українських націоналістів. Наприклад, у 1965 році вийшла книга Петра Ковальчука "Антисемітська діяльність українських націоналістів", А ще через 8 років спецслужби випустили брошуру англійською мовою "Lest we forget" ("Щоб ми не забули") авторства Майкла Ганусяка, яка наробила значного шуму у англомовному світі.
У 1980-х роках з нагоди 40-річчя перемоги та 40-річчя Нюрнберзького процесу КДБ планувало цілу низку пропагандистських заходів проти УПА. Пропонувалося "підготувати фільми про звірства оунівців над радянськими євреями та передати ці фільми за кордон з метою запобігти блокуванню українських та сіоністських центрів у капіталістичних країнах", а також підготувати брошуру про злочини фашистів і українських націоналістів і спрямувати їх на адресу сіоністських організацій. Але у зв'язку зі зміною політичної ситуації світі ці заходи не вдалося реалізувати.
Саме у цей час посилюється співпраця між українськими і єврейськими організаціями за кордоном. Наприклад, КДБ свідчить про те, що в1980-му році існували проекти спорудження спільного українсько-єврейського меморіального комплексу жертвам Бабиного Яру у місті Денвер, штат Колорадо. Таких фактів було чимало як і з української, так і з єврейської сторони. У СРСР це породило низку карикатур на український і єврейський визвольний рух. Це дає підстави стверджувати, що термін "жидобандера" виник саме у ті часи.
Але незважаючи на ці кроки до примирення, насіння посіяне радянськими спецслужбами, все ще дає свої плоди. "Радянський міф про участь українців з Буковини у винищенні євреїв у Бабиному Яру прижився. Для мене особисто було неприємним здивуванням побачити у книзі відомого голландського історика Карла Бергоффа "Жнива розпачу" про участь буковинського куреня у знищенні євреїв в Бабиному Яру. Навіть найменшого посилання, що є інша версія тих подій у нього не зустрічається".
Хоча, як зазначає історик, опрацювання цієї теми лише почалося. Ці дослідження важливі не лише з історичної, а й з суспільно-політичної точки зору. На думку дослідника, відкриття архівів дасть можливість глибше розкрити цю тему і знати напруження у відносинах між двома народами.
4 
1
Коментарі
3