14 січня у багатоквартирний житловий будинок у Дніпрі влучила російська крилата ракета. Вибух зруйнував два девʼятиповерхові підʼїзди.
Трагедія сталася у суботу о 15:30 в спальному районі міста поблизу набережної. На місце одразу зʼїхалися рятувальники й медики. У пастці під завалами панельки опинилися мешканці понад 73 квартир.
Пошукова операція у тривала 69 годин. За цей час вдалося врятувати 39 людей. Внаслідок ракетного удару 79 осіб отримали поранення, 46 – загинули. Серед загиблих заслужений тренер України з боксу, головний тренер збірної Дніпропетровської області Михайло Кореновський.
Мер Дніпра Борис Філатов повідомив, що тіла 11 зниклих безвісти людей можуть не знайти. За його словами, Росія могла цілитися в Придніпровську ТЕС, але промазала через неточну ракету Х–22.
Командувач Повітряних сил ЗСУ Микола Олещук заявив, що Україна на момент трагедії не мала засобів для збиття таких ракет. Протягом року повномасштабної війни з 210 запущених по нашій території ракет Х–22 не було збито жодної.
Кореспондентка Gazeta.ua побувала в будинку й дізналася, як його мешканці пережили найстрашніший день. Поспілкувалася з постраждалими, які дивом змогли врятуватися.
КАМІНЬ НА БЕРЕЗІ
За червоно-білою стрічкою на землі лежить відкрита книжка. Вітер перегортає вологі жовті сторінки. В садках під підʼїздами радянської панельки почала розпускатися весняна зелень.
Побачити внутрішній дворик можна з дороги – у діру завширшки кілька метрів, що зяє посеред будинку. Колись на цьому місці був підʼїзд з кількома десятками квартир. Його загородили білим низьким парканом. На побитому осколками тротуарі валяються деревʼяні дошки з гострими краями, дрібне скло й пил від потрощеного фасаду будівлі.
Біля входу в сусідній блок панельки чути повільне буботіння. Літня жінка у довгій синій куртці, що на плечах припала пилом, сидить на лавці і щось експресивно розказує чоловікові. Той стоїть з детективом Агати Крісті у руках, носить широку чорну плащівку і шерстяну фуражку.
– Уже вікна всім поставили – більше 1300, – піднімає палець вгору чоловік, називається Валерієм. – З міського бюджету все ремонтували. Ми тут 50 років живемо, всі один одного знаємо.
Будинок на вул. Набережна Перемоги, 118 – збудували ще у 1973 році. Перші жителі заїхали у вересні. Отримували квартири безкоштовно, розповідає літня пані.
– В 2014 году "донбасята" это все начали, тогда еще надо было все заканчивать, – каже жінка, імені називати не хоче. – Если бы там всего этого не допустили, то не было бы этой войны. Война то вообще с 2014 года идет. Путин хотел попасть в электростанцию, а попал сюда.
Валерій якраз повернувся з прогулянки додому. Зайшов на кухню і почув сильний вибух.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Москальська" церква, розкольники і крики про істинну віру: як монахів РПЦ виселяли з лаври
– Там ще камінь на березі висить, – говорить Валерій російською і показує на шматок цеглини що відлетів на понад сто метрів від місця вибуху. Усі вікна і стіни довкола потрощило уламками. На утеплених фасадах ще й досі видно кратери від камінців.
Біля входу в підʼїзд Валерія стоять деревʼяні старі вікна без скла. Поруч крутяться ремонтники, що працюють на пʼятому поверсі вже другий місяць. Роботи ще вистачає, зізнаються.
– За 600 метрів звідси вікна повилітали. Уявіть, яка сила хвилі була!, – продовжує Валерій. – Стояв біля вікна, але на протилежний бік виходять вікна. Підʼїзди всі були всіяні каменями всередині. У деяких заклинило замки, то двері не могли відкрити. Сусідка постукала, вона сама живе. Ми зайшли до неї, а там все лежить на підлозі – двері вікна, меблі. На третьому поверсі телевізор людям пробило, на шостому камінь холодильник розкурочив.
Люди лежали на землі
За кілька хвилин після вибуху до будинку зʼїхалися рятувальні служби. У гучномовець мешканців сповіщали, що з будівлі евакуюють усіх.
– Оперативно все відбувалося, людей маса на вулиці було. Я вийшов – а там пожежа, люди лежали на землі мертві, всі в крові. Хто проходив повз, то вбило осколками. Я знав загиблих у тому підʼїзді, знаємо один одного 50 років, просто вже не так спілкувалися. Але живуть нові покоління в основному, старожилів тут пʼять-шість.
Після трагедії Валерій намагається не проходити повз зруйнований підʼїзд. Важко дивитися на це, зітхає.
– А одна сімʼя з двома дітьми вийшли на вулицю, – каже бабуся. – Щось забули взяти і батьки повернулися додому, а діти їх чекали біля підʼїзду. У цей час стався вибух. Батьків прикрила панель, а діти стояли тут. Ну як можна назвати цю Росію? Ну немає слів!
ШАЛЕНИЙ КРИК
Автобусну зупинку через дорогу від місця прильоту перетворили на меморіал памʼяті. На лавці у кілька рядів сидять дитячі іграшки, з даху звисає грузинський прапор, ліворуч – український стяг. Між мʼякими ведмедями, кониками, зайцями – стоять портрети загиблих того дня людей. Ось у файлику молода пара всміхається, обійнявшись. Лежать квіти – свіжі й уже зівʼялі.
Звідси добре видно квартири, що вціліли на половину. Стіни полетіли додолу й відкрили оку блакитну плитку в кухні, полиці на стіні, повні білого посуду, духові печі й деревʼяні шафи в коридорі.
На прозорих полицях холодильника, від якого відлетіли дверцята, стоять банки й залізні каструлі з квітковим візерунком – їх присипало пилом і вже трохи залило дощем. У рожевому лотку зіпсувалася печена курка.
У дворі біля дитячого майданчику двоє хлопчиків, років 10 на вигляд, грають в теніс за залізним вуличним столом. З ними – жінка в рожевий вітровці. Мʼячик залетів на дах будинку для голубів, що поблизу. Діти палицею намагаються його звідти дістати.
– Та берите другой, его уже оттуда не достать, – кличе їх жінка.
Інна Московченко проживає в Дніпропетровській області. Завітала до дітей і онуків провідати. 13 січня з чоловіком також приїжджали сюди в гості, святкували старий Новий рік, розказує.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Смертельна дорога: як росіяни розстрілювали цивільних у Гостомелі та хто наказав це робити
– Останній підʼїзд, тут живуть діти, – показує рукою. – Десь о третій годині чоловік з невісткою пішли в магазин, а я з сином і онуком готували святкову вечерю. І раптом вибух – страшний, але ми один чули. Я більше злякалася того, що онук це почув. Він дуже злякався. Невістка почула в магазині і коли побачила, що з нашого району йде дим. Уявіть, вона біжить і не знає, чи побачить нас.
Інна Василівна починає плакати, прикриває обличчя руками. За кілька секунд знову починає говорити, ковтаючи слова.
– Просто коли згадуєш це все, як було моторошно…, – Прибігла й почала кричати, щоб виходили з будинку, бо він складеться зараз. Схопили речі, вискочили з підʼїзду.
Стояв шалений крик. "Допоможіть!", "Мама!", "Рятуйте!" – виривалося у людей, які помирали на вулиці й під завалами.
– Сусідка сина йшла з роботи і потрапила під уламок – загинула. Ми коли виїжджали, то назустріч машини не їхали – вони летіли. Усе в пилюці було, машини поряд всі осколками побило. Коли повернулися сюди, через чотири дні, онук захотів підійти ближче. А потім сказав: "Як нам пощастило!"
НА СВІЙ СТРАХ І РИЗИК
З колишньою мешканкою будинку Ольгою Ботвіновою зустрічаємося на набережній Дніпра, за 10 хв. пішки від зруйнованого будинку. Жінка не хоче приходити до свого попереднього житла, щоб не згадувати пережите знову.
Через дорогу від річки чекаємо Ольгу під рядом магазинів і кавʼярень. Проживає в житловому комплексі неподалік, на зустріч прийшла у чорному довгому пуховику і в малиновій вʼязаній хустці. Ботвінова – стильна яскрава брюнетка із завжди усміхненим обличчям.
Уже понад 12 років займається психологією, її чоловік – кваліфікований хірург. До війни проживали в Донецьку, але в 2014 році були змушені виїхати. Нове життя почали в Херсоні.
– Взагалі ми з ним фани своїх професії, так почали будувати нове життя, – зізнається Ольга, на скроні помічаємо шрам. – От Херсон – дуже таке гарне містечко, ось парк, два моря – Чорне, Азовське. Усе добре було, працювали. Повномасштабну війну зустріли в окупації, тому що Херсон на другий день був вже окупований. Виїхати було неможливо, чоловік де два тижні не вилазив з роботи, тому що було багато поранених – бої йшли. Чорнобаївка це взагалі сім кілометрів від центру Херсона.
Разом із чоловіком Ольга пробула в окупації понад 2,5 місяця. Згадує минулу весну – і голос починає тремтіти.
– Це страшне було – не було ж ні коридорів, нічого не було взагалі, – згадує жінка. – Люди виїжджали на свій страх і ризик, отакими бабусиними тропками. Пʼ'ять днів виїжджали – у полях, під снарядами. Ми думали, що саме страшне вже позаду. Їхали до Києва, а залишилися в Дніпрі, бо чоловікові запропонували роботу.
Ми думали, що саме страшне вже позаду
Виїжджати з країни Ольга не хотіла, разом із командою психологів вирішила, що допомагатимуть здобувати перемогу на своєму фронті. Подружжя винайняло двокімнатну квартиру в багатоповерхівці за адресою вул. Набережна Перемоги, 118. Жили на девʼятому поверсі з видом на річку Дніпро.
– Був вихідний день, субота, все було добре, настрій чудовий, – згадує день ракетного удару психологиня. – Ми були вдома з чоловіком. Усі питають: "Оля в тебе було передчуття якесь?". Та не було! Я там жила, ми плани строїли на півроку вперед, розмовляли з командою. Я була у тій кімнаті, якої зараз немає, працювала за ноутбуком, щось писала, планувала. Чоловік був у сусідній кімнаті, яка залишилася. І він мене кличе, як дитина: "Оля, йди до мене, йди до мене".
ЗНЕСЕНІ КІМНАТИ
У будинку вимкнули світло, тоді ще діяли планові відключення. Інтернет почав погано вантажити, тому Ботвінова відклала роботу.
– Дякую Богу, що не було світла і я не могла працювати. Заходжу в іншу кімнату, а чоловік лежить на дивані, і в нас так диван стоїть під вікном низенько. Дуже було холодно, бо січень, погане опалення. Каже до мене: "Бери ковдру і лягай". Десять хвилин – і вибух. Це диво! Якщо б я була у тій кімнаті – нас би не було, якщо б хтось стояв чи ходив по квартирі – не було би. Усе побілося на друзки, скло розлетілося. Це… це просто шок, – розповідає, мов розгубившись, Ольга.
Після удару втратили свідомість. Коли опритомніли, то зрозуміли, що сталося щось жахливе. Усе в диму, розумію, що руки–ноги є, нічого не бачу, поспіхом намагається описати свій стан.
– Він говорив: "Вставай!". Люди кричать – рятувальники, потерпілі, а воно вибухало ще 15-20 хвилин після удару. Дякую Богу, що було це о четвертій годині дня. Зима, але ще було світло, не зовсім темрява.
Вибухало ще 15-20 хвилин після удару
Чоловік відкрив тоді двері у сусідню кімнату, де перед цим сиділа Оля – а її немає. Перед очима була прірва від девʼятого до першого поверху.
– Немає кімнат наших, за стіною – нічого. А ми там зустрічали Новий рік, – жінка дістає телефон і показує фото до та після трагедії. Видно, що їхня квартира стоїть над обваленими поверхами, як острів. – На ось цьому клаптику ми вціліли. Над нами все вилетіло, ми були посічені склом. Усі наші поранення в голову - то були шматочки скла. І ось цей чоловік з ліхтариком – це мій.
Вийти з будинку самостійно не могли, бо обвалився і підʼїзд. У жінки з голови юшила кров.
– Просто краном в стіну. Було поранення в скроню, скроневу артерію. Чоловік це зрозумів, бо він лікар, як і те, що за деякий час я втрачу свідомість. Ми ж не розуміли, скільки нас будуть витягати, воно ж все ще рушилось. Перше, що він зробив, це порвав футболку і почав перемотувати голову. Сказав: "Тільки сиди і стискай рану, бо воно пульсує".
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Чорний маг, скарб під домом і невидимка: що приховують древні будівлі "духовної столиці" України
Чоловік знайшов на підлозі біля вікна ліхтарик, який купували на випадок блекауту, і почав подавати сигнали у вікно.
– За три з половиною години нас дістали рятувальники. Було важко, бо не могли до вікна підняти кран. Кинули драбину, ми перелізли й почали спускатися. Я не знаю, як я це робила, але ти настільки хочеш жити, що починаєш робити все можливе.
Осколок потрапив за кілька сантиметрів від скроневої кістки, жінка й чоловік отримали струс мозку, численні поранення і забиття.
– Я не знаю, що відчувають люди, які втратили близьких. Найстрашніше було на шостий–сьомий день, я як психолог розумію, що це був синдром вижившого. Не можеш ні радіти, ні плакати – просто пустота. Я залишилася жива, а хтось загинув.
Згодом містяни й волонтери почали допомагати родині. Залишилися на вулиці, без речей, пояснює Ольга.
– Взагалі нічого – даже своїх трусів не було. От все волонтери, звичайні люди, приносили. Таке враження, що весь світ об'єднався, щоб допомогти, тому що цю квартиру ми знімали, нічого від влади не могли отримати. Але люди допомагали, кормили, поїли, лікували, хату дали.
Зараз родина живе у квартирі, у яку безкоштовно пустила незнайома жителька Дніпра. Чоловік продовжує працювати в лікарні, а Ботвінова – створює проєкти з психологічної підтримки.
– Я зрозуміла, що якщо Бог мені дав право жити, то я не можу цей шанс втратити. Щодня питала у себе: "Що далі?" – каже наостанок.
2 
79692
Коментарі