Секунди, які вирішують усе: як у найгарячішій точці Донбасу рятують воїнів ЗСУ

9

Волонтерський медичний батальйон "Госпітальєри" був заснований у липні 2014-го тоді медиком-добровольцем, а нині депутаткою Яною Зінкевич. З того часу добровольці організації рятують на передовій українських воїнів і цивільних.

З початку повномасштабної російської агресії парамедики та лікарі "Госпітальєрів" знаходяться у найгарячіших точках України. Під ворожими снарядами і мінами вони разом із медиками Збройних сил України надають допомогу пораненим військовим та цивільним, які знаходяться в зоні бойових дій. Евакуюють постраждалих із "нуля", нормалізують їх стан у стабілізаційних пунктах та потім транспортують до більш обладнаних лікарень і госпіталів у тилових містах України.

У цьому репортажі – фрагменти розмови із медиками ЗСУ та добровольцями з "Госпітальєрів", побут лікарів та власні спостереження і відчуття від побаченого кореспонденткою Gazeta.ua на Донбасі. Журналістка побувала в одній із найгарячіших точок регіону.

ШЛЯХ ПОРАНЕНОГО

– Життя йде своїм ходом, але якось повз це село. Хоча романтика своя є, – жартує лікар-хірург, який працює у стабілізаційному пункті однієї з військових частин на Донеччині. Саме тут найперше приймають поранених на "нулі". Для термінових операцій в стабпункті обладнані операційні столи.

Вдень з лінії зіткнення сюди привозять по 20-30 поранених. У вільні хвилини, коли можна відволіктися від напруженої роботи, медики часто жартують між собою.

– Багато грошей би віддав за ванну. Готовий для неї навіть півдня гріти воду, – говорить хірург. З початком великої війни він залишив своє цивільне життя, роботу, кота і квартиру у Львові. А сам вирушив рятувати людей.

Фото: Gazeta.ua

У селі під польовий госпіталь військові лікарі облаштували колишню будівлю дитячої творчості. Тут і досі у скриньках для пропозицій можна знайти старі записки малечі. Ось, наприклад, в одній хтось із місцевих вихованців просить привезти на свято батут.

Нині ж тут немає нічого зі звичних для більшості українців зручностей – літній душ і туалет на вулиці. І постійно чути розриви снарядів. Утім, до звуків вибухів тут уже всі звикли, продовжує львівський хірург.

– Усіх хороших хірургів робила війна, – говорить. – Вони закатали рукава та просто робили свою справу. А не розповідали, як треба працювати.

Анестезіолог стабу спить у кімнаті, яку прилаштували під операційну. Тут завжди добре нагріто, щоб пораненим не було холодно. Лікар ніколи не покидає стабпункту – слід завжди бути готовим прийняти пацієнтів.

 

Евакуація поранених має бути швидкою. Як із поля бою, так і до наступного плеча евакуації – так називають кожен подальший етап транспортування людини із пошкодженнями.

Шлях до лікарні у пораненого починається з "передка". Там йому надають допомогу бойові медики або парамедики. Потім стабпункт, а далі - шпиталі. Військовий проходить п'ять "рук" перед тим, як опинитися в госпіталі у Києві.

Однак не кожному щастить дістатися до останнього рівня евакуації. Інколи, попри всі старання медиків, воїни помирають. Так в один із днів у стабпункт привезли 21-річного чоловіка з ампутацією обох ніг – кінцівки втратив у бою. Бійця кілька разів відкачують. Але на наступному етапі евакуації він помер.

Масивна крововтрата після отриманих поранень – досі найчастіша причина смертей на війні. Утім дуже часто сучасні технології та професіоналізм лікарів допомагають витягнути воїнів практично із того світу.

– За весь період війни, понад 90 відсотків наших поранених повертаються у стрій. Це космос! – говорить хірург зі Львову.

МРІЇ ПРО КРИМ І ДОНЕЦЬК

Одна з найбільших проблем військових медиків – часті поломки автомобілів, які не витримують рейдів розтрощеними шляхами. Тому машини – це одна з найбільших потреб для медперсоналу на передовій. Як і якісні турнікети. Адже часто у волонтерських вантажах приходять китайські. Вони вважаються ненадійними, бо можуть зламатися у момент, коли воїну потрібно надати допомогу собі або побратиму. Тож медики часто перебирають отримані турнікети і залишають для бійців найбільш підходящі. Інакше не можна, бо під час критичної кровотечі рахунок іде на секунди.

 

Між розмовами про війну та поранення під час ротації говоримо і про відпочинок. Найбільше тут мріють поїхати до українського Криму на море. Чимало ж добровольців і військових хочуть повернутися додому. Як от один із ТРО-шників з Донеччини. Його рідні перебувають досі там. Коли дізналися, що він воює – перестали спілкуватися.

– А я чекаю моменту, коли повернуся додому з українським прапором, – твердо говорить воїн.

Взагалі, тут чимало людей із територій, які зараз окуповані росіянами. Один з таких – водій стабпункту із Херсонщини. В розмовах він згадує, як місяць переховувався від ворога.

– Втік, бо росіяни стали приходити з обшуками, – згадує. – Місцевий військкомат і прокуратура першими втекли у лютому. Особові справи ж військових кинули напризволяще. Забрали лише свої цінні речі.

На вільну територію України чоловік проривався на старих "Жигулях", які придбав за 150 доларів.

– Виїжджав через мінне поле, – розповідає. – Їхав по слідах тих, хто був там раніше. Біля кожної підірваної автівки – повертав в інший бік.

Батьки солдата залишилися в окупації. Про службу в армії не знають. Працюю за кордоном, каже їм син.

– Іноді у машинах лягаємо спати на каталках, куди кладемо поранених, – переключається водій на іншу тему та розповідає про побут на війні та про те, як вдається відпочити у вільні хвилини. – На виїздах часто доводиться спати в посадці у машині. Одна каталка в крові, а друга вже сохне. То на неї і лягаєш.

 

Повномасштабна війна розкрила величезну кількість українців з кращого боку. Чимало чоловіків і жінок пішли зі зброєю в руках захищати державу від агресора. Багато хто зайнявся волонтерством. Але є люди, які на горі та війні будуть свої бізнеси, розповідає водій парамедиків-добровольців.

– Знайомі в ТРО шукали турнікети. І звернулися до волонтерів: "Треба 50". А ті кажуть: "Пишіть 130. Привеземо 50". Ось так, – говорить.

У цивільному житті чоловік працює машиністом поїзда. Возив евакуаційні рейси з Донбасу із самого початку війни у 2014-му. Керував одним з останніх українських поїздів, що рушив із Криму.

Працював на евакуаційних рейсах і на початку повномасштабної війни. Тоді не спали по кілька діб, згадує початок російської агресії чоловік.

– Доводилося навіть діставати старі паровози, які вже давно не використовувалися – щоб допомогти людям покинути місця обстрілів, – говорить.

З ним у команді працює молодша на майже десяток років жінка. За фахом вона психологиня. Прийшла рятувати поранених добровільно і безоплатно.

– Коли долар був по вісім, то мене водили на екскурсії в ботанічний сад, – жартує она.

ЦВИНТАР ПІД ОБСТРІЛАМИ

Майже весь населений пункт населений військовими. Цивільних лишилося не так багато. Одна із них – жінка літнього віку, яка іноді приносить їжу своїм новим сусідам.

– Треба допомагати, – каже вона. – Бо десь є мій син. І сподіваюся, що йому теж хтось допоможе. Часи такі.

Коли немає зв'язку, то до трансляції у нас потрапляють російські канали, розповідає про життя у селі жінка жінка. Та нарікає: обстріли тут часто. На підтвердження – чуємо неподалік звуки вибухів.

– Хочу піти на кладовище, але страшно. Стріляють. Влітку майже дішла до нього, але почали сильно стріляти, то одразу назад… Злякалася. А виявилося, то були навчання. То може зараз піду, якщо тихіше буде, – говорить.

 

У цій місцевості чим ближче до фронту – тим зустрічаються більш розбиті села і менше цивільних. Військові сюди приїжджають виконувати завдання та годувати собак.

ГАРЯЧА ТОЧКА

Поки на одній частині фронту Донбасу відносно тихо, на іншій – гаряча точка і потік поранених у стабпункт. Легких, середніх і важких. Багато дрібних уламків та контузій. Бувають і важкі випадки.

Молодий хлопець, якого привозять у стабпункт в іншому місці Донеччини, починає кричати і плакати у коридорі. Важко дихає. Єдине, що може сказати у перші хвилини: "Сашка – двохсотий". Заспокоюється лише після кількох препаратів у вену.

Часто солдати, яких привозять з уламками в різних ділянках тіла – жаліються, що бояться уколів і катетерів. Більше, ніж інших процедур, значно болючіших.

 

Тут працюють лікарі з різних бригад і підрозділів, добровольці. Живуть тут же. На вході до стабу – дитячі малюнки з українськими прапорами та сердечками. Туалет вже у приміщенні, є центральне водопостачання. Однак живе тут значно більше людей.

– Тут много грязных и вонючих мужиков. Потому что бойлер один на много человек, – жартує один з лікарів. Хоча насправді на умови ніхто не жаліється – ні на попередньому стабпункті, ні тут. Всі розуміють, навіщо вони терплять такі умови життя і побуту.

Пацієнти тут не повинні затримуватися більше 20-30 хвилин. Головне – швидкість евакуації. Крім важких випадків. А такі на цій ділянці фронту бувають.

В один із вечорів – важких одночасно по п'ятеро, шестеро. Надходять хвилями. Тоді робота хірургів, травматологів, анестезіологів, медсестер проходить вже у коридорах, бо в операційних немає місця. Важкі відкриті переломи, поранення грудної клітини. Прямо там ставлять дренаж, шиють спину. В одного з поранених складний перелом – розбираються із цим також у коридорі.

 

Привозять військового із травматичною ампутацією ноги. Втратив багато крові – важкий. У якийсь момент тиск становить 78 на 39. За таких показників уже неможливо виміряти пульс на периферії. Пацієнт намагається щось говорити. Згадує, що обов'язково треба побачити маму. Але говорить він уже сам із собою. Майже не реагує на питання лікарів. Просить води. В один з моментів питає: "В якій я країні?"

Чоловікові шукають кров на переливання. Знаходять в одного з лікарів, який тут працює. Далі боєць їде з більш стабільним тиском. Кров продовжать переливати вже в дорозі. Що з ним сталося далі – на завтра вже не знають. Потік поранених такий великий, що не встигаєш дізнаватися долю кожного.

Після важких вечорів хірургиня-доброволиця відмиває кров із берців. Але це вже на ранок. Сплять медики за першої можливості. Тому що найперше завдання – надати вчасну допомогу.

×