— Поштар — перша людина на селі. Зауважте, не сільський голова і навіть не священик, — сміється 49-річна Надія Гуменна. 32 роки працює листоношею у селі Новий Милятин Буського району.
Новомилятинське поштове відділення обслуговує чотири села. Розташоване на першому поверсі старої двоповерхової цегляної будівлі. У трьох невеликих кімнатах темно, пахне сирістю і паперами. Стіни до стелі обкладені блідо-голубою плиткою, місцями надщербленою. Крайня кімната заставлена по периметру старими столами. Під стіною котел із газовим балоном. Над ним на стіні висить ікона у вишитому рушнику. Надія Петрівна бере з крайнього столу свою затерту дерматинову сумку.
— Оті меблі ше з 1977 року, — стукає по стільниці. — Треба помалювати або почистити. Де візьмемо гроші? Раньше ми були в будівлі при в'їзді, де колгоспні контори. Тепер там готель, а ми тутка. По сусідству мали аптеку, та аптекар тяжко занедужав, закрив її. Теперка на три села аптеки нема, треба їхати в район за 7 кілометрів. Недавно прийшла жіночка платити світло, стало їй погано, поблідла, хіба по стіні з'їхала. Добре, знали, шо в одної пані по сусідству всі лікарства були, в неї мама довго хворіла. Я сама сьогодні прийшла як не своя, тиск підскочив. Добре, начальниця мала таблетку, то дала.
Кілька хвилин по 10.00 у невеликій кімнаті збираються троє листонош. Розкладають газети по сумках.
— Мерців нема? — піднімає над високою дерев'яною перегородкою голову з охайно укладеним під каре каштановим волоссям керівник відділення Ольга Бойко, 35 років.
— У мене на 11 число є один, — відказує Гуменна. Складає газети в квітчастий кульок. — Знаю, треба у звіті під лінійку акуратно написати "помер", і важно під правильним прізвищем. А то раз так було, приходить дід по пенсію своєї жінки. Дивуємся, кажемо, шо його баба давно вмерла. А він: "Шо ви, її ше довбнею не доб'єш".
Ольга Романівна відраховує поштарям пенсії, просить вийти з приміщення. Зачиняє двері зсередини — каже, так треба за інструкцією. Через кілька хвилин листоноші готові до виходу. Перед дорогою сідають у прохідній кімнаті попити чаю. Пригощають кексами.
— Працюємо з десятої ранку і деколи аж до дев'ятої вечора, доки порозносимо усі пенсії, — розповідають. — Неділя, понеділок — вихідні. Зарплати, як у всіх, 1200 гривень. Зате взуття дають, куртки. 90-ті роки були важкі, людям зарплати затримували, а пошта платила все. Два роки тому нам видали жовті ровери, але з тими торбами страшно їхати і не впасти.
Об 11.00 прямуємо з Надією Гуменною по хатах. Вона в чорній довгій спідниці й темному светрі. В одній руці кульок, в іншій стос газет, на плечі ще одна сумка. Завеликі туфлі трохи хляпають. Пропоную допомогти нести кульок, неохоче віддає.
— То ше неважкі сумки, — сміється. — Газет так нині нема. Колись ми такі торби носили, най Бог боронить. Випускалися щодня "Правда", "Известия". Кажда хата виписувала. Листів купа приходило. А зара люди мають мобільні. Як і приходять листи, то в основному рекламні брошурки з книжного клубу.
Перший дім за 100 м, навпроти старого польського костелу. Заходимо на подвір'я, засаджене квітами.
— Анна Михайлівна, ви вдома? — кричить іще з дороги листоноша. За хвилину з літньої кухні визирає кучерява білява жінка років 25.
— Нема мами, вона десь, певно, зара у Франції, — голосно відказує. — Поїхала від церкви в турне по Європі. Буде за два тижні.
— Ну, передасте вітання, як подзвонить, — поштарка віддає жінці газету і журнал.
Сонце припікає.
— Хоть би сьогодні грози не було, — Надія Петрівна важко дихає, обличчя червоніє. — Дзвонила ми знайома, шо вчора в Олеську поштарку грім забив. Деколи йдеш полем, і страшно стає, як блискає. А шо робити? Дощ не дощ, а мусиш іти. Недавно дві парасолі вітер зламав. І в морози 27 градусів ходимо, закальонні, не хворіємо. Я за 30 літ ні разу не брала лікарняного. Сини родилися, хіба по року була в декреті. Треба було йти робити, мама дітей пильнувала.
Заходимо у наступний двір. Дві сусідки сидять за столиком біля поштукатуреної хати. На столі розкладена мокра полуниця. Просять пригощатися. Надія Петрівна бере кілька ягід. Викладає газети на стіл.
— Ти нам принесла "Мою сповідь"? — цікавиться Катерина Блажко, 61 рік.
— Нема. Маєте ксьондза, йдіть ся висповідайте, — сміється листоноша.
— Такої поштарки, як ми маєм, ніхто не має, — гладить її по спині Катерина Мартинівна. — І поговорити є з нев про шо, всі новини знає. Не було такого, аби невчасно принесла пенсії чи газети. Усе встигає. Має дар від народження. Її мама і цьотка почтальйонами працювали. Надя зразу по їх стопам після школи пішла. Раніше ше з псом ходила. Де твій, до речі, собацюра?
— Тамтой здох, а того машина забила. Трасу відремонтували до Євро, машини теперка не їздять, а літають. Шоби перейти дорогу, треба 15 хвилин ждати.
По селу ходимо ще 2 год. Надія Петрівна за той час видає одну пенсію, на двох брамах залишає газети, у решту хат заходить. В одних господарів випиває горня води. З кожним, кого по дорозі зустрічає, говорить. Близько 14.00 розходимося. Листоноша прямує пішки в рідне село Ріпнів, 3 км від траси.
— Маю там пенсії до вечора порозносити і ще на хутір віднести, — пояснює. — Додому боюся брати гроші. Я навіть поштарської сумки не ношу, шоб не привлікати увагу. Раз перестрілись хлопці, питають: "Скільки маєш?" Я їм: "Не більше, ніж вам прийдеться віддати, аби у відділку відмазатися".
Поштарів змушують продавати ковбасу
Продавати пиво, крупи, цигарки і туалетний папір змушують сільських поштарів. Також вимагають розповсюджувати квитки на потяги й літаки, дисконтні картки. Якщо не вдається збути, їхню вартість віднімають від зарплати. Минулого місяця листоношам завезли ковбаси.
— Там були сардельки, сосиски й салямі тульчинської фірми "М'ясна країна", запаковані у герметичні пакети, — розповідає поштарка зі Стрийського району. Не називається. — Мали продавати по 35-45 гривень. При цьому холодильників ніхто не дав. Начальство сказало, що товар поверненню не підлягає. Пояснили, що можемо самі купити ту ковбасу. Або занести у магазини й домовитися, щоб там продали. То ми все між поштарками й поділили. Одна знайома повернула дві палки, бо зіпсувалися за два тижні. Не схотіли забирати. То та ковбаса у машині уже більше тижня їздила. Куди її діли, так і не знаю. І це привезли тільки 600 кілограм на центральне відділення. Наступного разу, казали, 2 тонни змусять продати.
У прес-службі "Укрпошти" кажуть, що на продаж продовольчих товарів мають усі необхідні патенти.
— "Укрпошта" усвідомлює значущість покладеної на неї соціальної функції, зокрема з підвищення рівня доступності населення у віддалених населених пунктах до товарів різних категорій. Випадків примусового продажу квитків на зазначені види транспорту не зафіксовано, — йдеться у листі, що "Укрпошта" надіслала на запит "ГПУ".
Євген БОРІСОВ
3 
1
Коментарі