"Доки жива — нікого на поріг не пущу"

 

— Гроші за оренду платимо, а всередину потрапити не можемо. Ця неадекватна і хвора людина щоразу ставить нові замки на двері, — говорить голова громадської організації "Етра" 41-річна Наталка Криничанка.

У березні цього року Львівська міська рада надала їм в оренду приміщення на вул. Козацькій, 11а. Планують облаштувати музей-експозицію громадської та військової діячки Олени Степанівни, яка жила тут у 1956-1963 роках. По сусідству мешкає пенсіонерка, вона проти цього рішення.

— До квартири доводиться лазити через вікно. У будинку єдині вхідні двері та спільний коридор. Жінка закриває їх і з криками не впускає нікого.

Вул. Козацька — на східній околиці Львова. О 9.00 йду до сірого одноповерхового будинку, вкритого червоною бляхою. Він розташований при дорозі. Поряд дво- і триповерхові котеджі. На передньому фасаді кругла меморіальна табличка із зображенням Олени Степанівни. Вікна старі, трухляві, місцями розбиті шибки. У дворі насаджені квіти. Підходжу з тильного боку доріжкою із широких цементних плит. На сходах відра, каструлі, старе взуття.

На вулицю виходить високий міліціонер. Позаду йде 76-річна Любов Лутчин у коричневих штанях та порваній на рукавах світлій сорочці. На голові марлева хустка.

— Пообіцяйте мені, що будете присутні, коли вибиватимуть двері. Бачу, ви порядний. Минулого разу мене ті нелюди мучили, руки викручували, — говорить до правоохоронця.

— Жіночко, ніхто вам двері не збирається вибивати, — заспокоює той. — Не будете заважати їм робити свою роботу, ніхто вас рухати не буде. Пам'ятайте тільки, ви не маєте права закривати двері й не пускати нікого. То не є вашою приватною власністю.

— Нікому мене захистити, — господиня береться за голову. — Усе життя мучилася, вкладала, а на старості й того не заслуговую. Хочуть усе в мене забрати. Ворогом нації зробили. Доки жива — нікого на поріг не пущу. Я не проти музею, але не на моїй праці. Тим більше, Степанівна тут не жила і навіть прописана не була.

Хапає мене за руку, починає плакати. Утирає сльози краєм сорочки. Веде в хату. В маленькому темному коридорі, встеленому газетами, показує зачинені на колодку двері. Там до 1993 року мешкав історик Ярослав Дашкевич, син Олени Степанівни.

Із коридору одразу потрапляємо до кухні. Пахне сирістю, по підлозі розкидані папір і газети. У кутках чисті банки, каструлі. На стіні біля вікна свіжозатерті гіпсом тріщини. На невеликій площі поміщаються тільки кахельна піч та стіл. Ванна і туалет — за полотняною завісою. Відчиняє двері до кімнати. Посередині обігрівач. Диван і стіл укриті білими випрасуваними простирадлами. Між ними метр проходу. Усе завалено папками й паперами.

— Оце ми тут із сином тіснимося, — розводить руками Любов Іванівна. — Він зараз у Голландії. Заробляє гроші на ремонт. Тут мало місця, а насправді я чистюля. Колись то була одна суцільна квартира, яка складалася з двох кімнат і кухні. 1963 року її власниця, полька, померла. Будинок розділили на дві квартири. У першу поселили Дашкевича, в другу — нас із чоловіком і двома малими дітьми. Степанівна померла за рік до того. Ми свою частину приватизували ще 1992-го. А відколи виселився Дашкевич, добиваємося, аби нам і решту віддали.

Відгортає папери. Сідає на диван.

— Мучилися, всьо життя мучилися, — знову плаче. — У таке жахіття сюди переїхали, най Бог боронить. Дашкевич ні копійки не дав і пальцем об палець не вдарив. Усе сама робила. Дах перекрила, фундамент підміцнила. Привезла сюди 24 машини торфу і 19 піску, бо тут постійно затоплювало і підмивало дорогу. Газ і воду провела. Особисто копала траншею під труби. Помогти було нікому, чоловік пішов по кривій дорозі, лишилася сама з дітьми. Відказували собі в їжі, аби зробити дах над головою.

Після розмови господиня їде до Галицького районного суду. Просить визнати незаконним рішення міської ради про переведення будинку в нежитловий фонд. По обіді телефонує. Каже, суд ухвалив призупинити будь-які дії "Етри" на період слідства. Скільки воно триватиме, невідомо.

×