15 років поспіль у Побужанах Буського району Львівщини головує 53-річна Любов Дацків. У селі 1000 жителів. Є школа, дитсадок, фельдшерський пункт. Торік Побужани визнали найохайнішим селом у районі.
Побужани розташовані на правому березі Західного Бугу, за 8 км від райцентру. Сільрада — у двоповерховому приміщенні при в"їзді в населений пункт.
— До 1995 року сільрада була в сусідній Яблунівці. Ото раз прийшов до мене тоді ще голова колгоспу і каже: "Треба створити свою сільраду. Громада хоче, щоб ти була війтом". А я ж працювала завідувачкою дитсадка. Співала дітям пісеньки про білочок і зайчиків, а тут одразу така відповідальна робота, — каже Любов Григорівна. — Тепер згадую першу нараду в облдержадміністрації. Усі говорили щось розумне, а я мовчала. Приїхала і плачу чоловікові: "Не буду головихою". Але з часом звикла.
Два роки тому бізнесмен із Донецька хотів перенести дерев"яну церкву Хрестового Воскресіння 1777 року і дзвіницю з Побужан до себе в маєток.
— Покупці вийшли на священика. Він у церкві сказав — як громада вирішить, так буде. Були й такі, які хотіли продати. У нас є ще нова церква. Може, думали, що утримувати два храми важко. Навіть почалися конфлікти між мешканцями. Старожили казали, як продамо, то біду на село накличем. Та церква намолена, тут ми вінчалися, хрестили своїх дітей. Зібрали схід села і всі разом вирішили не продавати її, а відновлювати. Львівська облрада виділила 153 тисячі гривень на реставрацію дзвіниці. Уже перекрили її гонтою, як було колись. Ще треба 80 тисяч гривень, аби обробити спеціальними препаратами, щоб випадково не згоріла.
Ви були на семінарах сільських голів у Польщі. Села за кордоном відрізняються від наших?
— Були в такому невеличкому, небагатому селі. Не пам"ятаю, як називається. Там ідеальна чистота всюди. Нема так багато барів. Є смітники для сортування непотребу. У будинку "Світлиці", це як у нас Народний дім, проходять усі сільські святкування, діти в гуртках займаються. Є спортивний, дитячий майданчики. Усе в ідеальному стані. Оце хотіла б перенести в українське село. Наші сільські діти обділені. Стоїть тенісний стіл у клубі. Але ж то все.
Уся господарка — корова, поросята, кури, гуси, індики на чоловікових руках
Може, звернули увагу, по нашому селу стоять переповнені контейнери зі сміттям? Ми торік запровадили централізований вивіз непотребу. Закупили 15 контейнерів. Заплатили десь 15–17 тисяч гривень із сільського бюджету. Уклали договір на вивіз із комунальним підприємством у Буську. Людям лише треба було платити 2 гривні з члена сім"ї на місяць. Бідніші дають гроші, а багатша сільська інтелігенція не платить. Маємо борг, то зараз сміття не вивозять.
Чим займаються жителі Побужан?
— У нас молоде село. Минулого року народилися 17 дітей. Уся молодь у нас працює. Хто офіційно, хто просто підробляє. Ми ж близенько від райцентру, то багато шукають роботу там. Не працюють ті, хто не хоче нічого робити.
Згадує, як п"ять років тому з директором школи відновили роботу дитячого садка.
— Я кожен день ішла на роботу повз те приміщення. Воно муляло мені очі. Головою райдержадміністрації був тоді Михайло Кожушко. Одного разу набралася сміливості, підійшла до нього просити допомоги. Він каже: ви з громадою реставруйте, а утримання ми беремо на себе. Перше куди пішла, то в школу. Учителі перші й гроші здали на фарбу. Потім по хатах збирали. Усе робили самі. Роботящі тоді були одинадцятикласниці, дуже помогли. Зараз туди ходять 29 діток. У селі нема якихось народних депутатів чи міністрів, нема "плечей", щоб помогли. Дають гроші місцеві підприємці.
Який бюджет Побужан?
— Близько 600 тисяч гривень. Ми його перевиконуємо. Другий рік нам не потрібні дотації. На 2010-й планували мільйон. Але навряд чи виконаємо. Криза! Основні надходження — від землі та від прибутку на податок. До кризи тут і меблі виготовляли, ще багато чого робили. Корів у селі голів 40. Ми зараз якраз беремо участь у програмі "Культурне пасовище". Огородили дерев"яними стовпцями 20 гектарів сінокосу. Побужанці, які тримають худобу, збирали лише по 100 гривень на дріт. Міндобрива і електропастух нам дали вже в рамках фінансування програми. Тепер за всім стадом може доглядати одна людина. Коли корова хоче вийти за межу, торкається до дроту, її щипає, і вона відходить назад. Люди зрікаються корів, бо невигідно тримати. У селі є три молокоприймальні пункти. За літр платять 2 гривні. Це ж копійки.
Робота сільського голови забирає багато часу?
— Часу нема ні на що. У понеділок у мене прийомний день. Люди йдуть зі всякими проблемами — і по роботі, і з сімейними. Може, мені б того і не треба було знати, але вислуховую всіх. Як можу, то бодай порадою поможу. Приходжу додому, то вже нічого не хочу. Але сім"я розуміє. Уся господарка — корова, поросята, кури, гуси, індики на чоловікових руках. Із ним виховали доньку Роксолану. Маю доброго зятя, двох онучок.
Любов Григорівна крізь вікно виглядає на вулицю. Каже, має приїхати підприємець, який займається реконструкцією фельдшерсько-акушерського пункту.
Виходимо з сільради.
— У нас колись вулиці називалися так банально. На сесії вирішили дати їм назви такі, як у селі кутки звуться. Є Волохи, Шкільна, Піджарки. Піджарки, бо колись предки на березі Бугу рибу піджарювали.
3 
1
Коментарі
1