"Більшість робітників відправили додому на Новий рік і Різдво. Тут нас залишилося десятеро. На Новий рік влаштували собі корпоратив — поставили ялинку, накрили столи. Різдво теж будемо святкувати. Ваші традиції вже добре вивчили", — усміхається 30-річний Ємре Караахметоглу, генеральний координатор турецької фірми "Онур". Розмовляє російською.
"Онур" на Львівщині чотири роки будує та ремонтує дороги. На фірмі працюють 200 осіб, 50 із них турки. Мають роботу з березня до листопада. Узимку відпочивають, роблять ремонт на базі. Раніше турецькі поселення були в селі Ожидів Буського району, торік їх перенесли до Львова. Чотири білі одноповерхові металопластикові будинки із синіми дахами звели у промисловій частині мікрорайону Рясне-2, за 2 км від житлових багатоповерхівок.
У вівторок о 9.00 турецькі працівники в накидках із написом "Онур" відгортають сніг, носять каміння та засипають ним стежку. Дмухають у посинілі від холоду долоні.
— Ніколи на місці не сидять. Як ті бджілки, з ранку до вечора працюють, — киває охоронець у військовому бушлаті.
Караахметоглу веде до свого кабінету в офісному будинку. У коридорі багато вазонів.
— Україна недалеко від Туреччини, тому нам легко знайти спільну мову, — розповідає. — 15 наших робітників одружилися з українками. Ми працюємо на дорогах біля сіл. Там гарні дівчата ходять, наші хлопці на них заглядаються, знайомляться, влюбляються. Тільки в Ожидові троє наших працівників пішли в зяті. Дехто з дружиною їде в Туреччину жити. Весілля гуляли за українськими традиціями: у церкві брали шлюб, потім веселилися в ресторані. Тут так цікаво, влаштовують різні ігри. У нас такого нема. Узагалі українці люблять святкувати. Відзначають кожне ім'я. Святкують день Оксани, Олега. У нас не так. Та ми вже звикли.
Під час обіду турецький інженер Мурат Дал, 32 роки, з українцем Романом Мудрим у кімнаті відпочинку грають у більярд. Мурат оселився у райцентрі Жовква.
— Україна для мене друга батьківщина. Я тут знайшов жену, — говорить суржиком. — Вона працює в бухгалтерії. Три роки тому на Пасху познайомився з її батьками. Добрі люди. У нашій сім'ї традиція — останнє слово має бути за мною. Я так звик.
О 12.00 усі працівники йдуть на кухню. Там пахне м'ясом і томатом. За столами разом сидять робітники й керівництво. Перед кожним стоїть велика металева таця з декількома відділеннями. Кухар Ірина Кузан насипає туди різні страви — м'ясні тефтелі в томаті, макарони, рис, йогурт і соус. Збоку лежать яблука. Ємре запрошує пообідати. У стравах багато приправ. Кривлюся від гострого маринованого перцю.
— Так він ще ніжний, — усміхається Караахметоглу. — Ваша кухня відрізняється від нашої. Хоча я вже абажаю борщ, голубці та вареники.
— Найважче було навчитися варити їхній плов, — розповідає Ірина. — Треба рис обжарити, залити водою, м'ясо варити окремо. Вони готують різні види плову: з вермішеллю, горохом. Він кожен день має бути на столі, як у нас картошка. Намучилася, доки навчилася готувати турецький йогурт. Його треба робити з натурального домашнього молока. Продукти закуповую на львівських базарах. А спеції привозять із Туреччини. На Різдво приготую їм те, що завжди. Пампухів, куті вони не їдять.
45-річний Кадет Ташир у потертій чорній шапці поспіхом доїдає обід. У руку бере зелене яблуко.
— Тут нас добре годують, — каже. — Зранку дають таке, що й вдома не їв — маслини, халву, бринзу або голландський сир, масло. Фрукти і чай беремо, коли хочеться. За домом скучаю, але тут платять більше. У Турції за таку роботу получав тищу доларів, тут тищу 200 маю. Раніше працював у Росії, та росіяни хамлять. Українці кращі.
На вулиці працівники заводять екскаватор. Виїжджають за межі фірми.
— Усі думають, що в нас добра техніка, бо веземо її з Туреччини. Ми ні одної машини не привезли, все купуємо на Україні, — говорить 31-річний Туфа Ібас, який на фірмі керує львівським проектом ремонту доріг.
— Я старий працівник дорожньої системи. Та аж тепер став справжнім дорожником, — додає технічний консультант Богдан Підгайний, 67 років. — До того ніколи не працював із такими спеціалістами. Вони дисципліновані. Їм даєш розпорядження і можеш їхати на інший об'єкт. За певний час буде очікуваний результат. Над українцями треба стояти. Багато перекурів, дехто ще й в чарку не проти заглянути.
Коли починає смеркати, працівники заходять у свої помешкання. Кожен живе окремо. Має свою спальню, кімнату для гостей, душову й туалет. У приміщеннях прибрано, тепло.
— Кожен може собі запросити гостей, родичів. Буває, що дівчата до наших хлопців приходять, ночують, — сміється Туфа. — До мене в гості приїжджали батьки. Мама з татом живуть на березі Чорного моря. Вони працювали на державних роботах із фінансами. Отримують великі пенсії, у них тільки починається життя. Займаються чим хочуть, багато мандрують. Сказали, що у Львові гарні люди, особливо дівчата.
2 
1
Коментарі
3