"Мої 90 років – це багато, хоча я комаха проти історії України. Болісне відчуття в мене від того, що державу нашу злі сили штовхають у прірву. Ще Шевченко передбачив: "Загинеш, згинеш, Україно, не стане сліду на землі", - говорив український письменник Анатолій Дімаров. 7 років хворів на рак. Його серце зупинилося 29 червня 2014 року.
"Чи закреслить мене час, я поки що не знаю. Не думаю, що я на всі часи й для всіх народів. Може, мене через п'ять-десять років забудуть. Усе залежить від того, який читач прийде".
Справжнє прізвище письменника - Гарасюта. Його батько був заможним селянином, пасічником, а коли родину мали розкуркулити, мати з Анатолієм і молодшим сином втекла із села. Згодом вона змінила документи і дала дітям прізвище сільського вчителя Дімарова, який жив одинаком і помер незадовго до розкуркулення Гарасюти.
"Коли мама помирала, то говорила нам: "Діти мої, у мене і в могилі ноги від страху будуть тремтіти".
Мати майбутнього письменника навіть знайшла "свідків", які підтвердили цей факт. Анатолій виріс під прізвищем Дімаров. Про долю свого батька нічого більше не знав, пише dovidka.biz.ua.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Два дні мати лежала мертва, а ми вовтузилися поруч, бо не знали, що робити
У дитинстві пережив Голодомор. Після закінчення середньої школи юнаком був мобілізований до армії. Учасник війни, нагороджений орденами і медалями. Воював на Південно-Західному фронті, побував в окупації. Був командиром партизанського загону, мав кілька поранень і контузій.
"Під час війни я повернувся до Студенка (Студенок - село на Харківщині. - Gazeta.ua) інвалідом. І щоб не сидіти на печі, вирішив організувати партизанський загін. Було нас четверо. Сталін якраз розробив харківський наступ, на якому вгробив дві армії. Усе було встелено трупами й зброєю. Там ми й собі зброї натягали".
Як письменник Дімаров дебютував у 1944-му. Його найулюбленішим жанром були історії – сільські, міські й містечкові.
"Я ніколи нічого не досліджував для своїх творів. В архіви не ходив, очевидців не шукав. Брав усе від життя – хоч, може, я й не дуже розумний, але з пальця нічого не висмоктував. Те, що зворушувало в житті, те й описував. Писав так, як умів, нікого не наслідував".
"Я воював за Радянський Союз і за Сталіна. Але Луцьк зробив мене націоналістом. Дякую долі, що у 1944 році потрапив до редакції газети "Радянська Волинь". Хоча, якщо чесно говорити, націоналіст я сьогодні хрєновий, з кулеметом нікуди не йду, і жінка мене весь час осмикує".
З романів —"І будуть люди", "Біль і гнів", які охоплюють період від дореволюційного й до Хрущова, по 300—400 сторінок викинула цензура.
"І будуть люди" я замислював як велетенську епопею про село українське – починаючи з кінця 1880 року й аж до смерті Сталіна. Відважився трохи згадати голод, колективізацію – і то мене різали й кров цідили. А слід було згадати про вбивство Кірова, і про 37-й, і про те, як партійна верхівка відірвалася від народу, який був у неї на підозрі".
"Правди ніхто писати тоді не міг. Уявіть лишень, як ці письменники вільно дихнули в часи незалежності, і як у них груди боліли від цього вільного повітря!".
"У творі "Біль і гнів" викинули чималий шмат, де я описав показовий колгосп, натякнув на ворогів народу, зобразив партизанський загін, "свистунів", які начебто були проти німців, а насправді вичікували, коли наші повернуться й можна знову буде народ гнітити. Себе берегли, а не воювали. Це пройшло, на диво. Але звинуватили в тому, що замахнувся на найсвятіше – на наші славні органи КДБ".
"Я опух від голоду. Пригадується, як моя мама пекла млинці зі цвіту акації. Тільки з кольору. І нічого більше. Також згадується, як вона була щаслива, коли жінка, яка годувала в колгоспі свиней, сказала прийти вночі взяти очистки від картоплі, яку чистили для свиней. І яка щаслива була мама, коли принесла мішок картопляного лушпиння. Ці очистки нас врятували. Мама додавала їх в усе, що ми їли".
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Щодня викурював по 40 сигарет і випивав термос кави"
"На Україну дуже багато ласих ротів. Погляньте на нашу історію, яку, як ви знаєте, не можна читати без брому. Хоча Винниченко теж доклав рук до важких сторінок української історії – бо ж був такий момент, коли Україна могла стати абсолютно незалежною державою, як Фінляндія, наприклад".
З 1955 року до 1960 радянська влада не дозволяла взагалі друкувати твори Дімарова. Тому він довго працював у геологічних експедиціях, побував на Алтаї, Забайкаллі, Кавказі, Памірі, Тянь–Шані, Уралі. Колекціонував мінерали та власноруч творив картини в камені.
"Із 1991 року в мене вийшло п'ять книг, за які ні копійки гонорару не одержав. Зламав руку, але пішов із дружиною на базар. Думаю, хоч у лівій щось понесу. Стою, чекаю, поки поторгується, раптом хтось тиць у долоню щось крижане. Глянув — 25 копійок. Я їх віддав дружині — мій перший за роки незалежності гонорар".
"Я коли навіть читаю сучасну "Вечірку", відчуваю, що працівники газети думають і розмовляють російською, хоч і пишуть українською. Прогнозами я не займаюся, але вірю, що це не триватиме вічно, і Україна все-таки поєднає все найпрогресивніше".
Свою фірмове почуття гумору не втрачав до останніх днів.
"Недавно ось пішов в атаку. Дорогу тут перегородили, а я йду з ціпком. Виставили чотири ряди хлопчиків, і дорогу не можна перейти, щоб до Арсеналу поїхати. "Куда, дєд, прьошся? Відіш, нєльзя сюда". Я тоді згадав, як я вмів матюкатися, коли був боцманом на флоті. Від мене німці втікали, а тут якісь сцикуни дорогу мені перегородили! Ціпок у мене хороший, я з ним і пішов на них. Не втримався якийсь лейтенант і сказав: "Пропустітє сумашедшого дєда".
"Почуття гумору, правда, з роками не зникло. Слава Богу, пісок із голови сиплеться, як підсковзнусь – не впаду. Старість – це незручно, але таке життя".
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Класик літератури Анатолій Дімаров не прийняв нагороду з рук Януковича
"Жарт такий є. Діда запитують: "Діду, діду, як ви життя прожили?" – "Та як прожив? В одні двері ввійшов, у другі вийшов". Шкодую, що мало написав. А із другого боку – і не шкодую, бо, якби написав більше, строчкогонством уже б займався. Шкодую, що в такий страшний час жив, коли не можна було правду писати, що був оцим вовком поміж червоними прапорцями".
1995 року ветеран війни Дімаров відмовився від "загальноесендівської" медалі Жукова. У 2012-му не прийняв Орден Ярослава Мудрого 4 ступеня із рук Януковича.
"Не можу прийняти орден "Ярослава Мудрого" з двох причин. Письменник повинен перебувати в опозиції до будь-якої влади, якою б вона не була. І сприймати урядову нагороду, як спробу його підкупити. Тим більше не можу прийняти нагороду з рук людей, які штовхають мою Україну у прірву", - значилося в заяві письменника.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Анатолій Дімаров прожив із дружиною 60 років
"Який би сьогодні не прийшов ідеальний президент до влади, ви його ніколи не назвете "отец родной", ставитиметеся до нього критично. А нам же замість релігії принесли дідуся Леніна, який на полюванні лише клацав рушницею, бо боявся поцілити в живу істоту. Та він же вози дичини набивав! Не дивно, що моєму поколінню складно зрозуміти своїх синів, а ще важче – онуків".
Анатолій Дімаров народився 5 травня 1922 року у Миргороді. Найвідоміші твори письменника: "Його сім'я", "Ідол", "І будуть люди", "Біль і гнів", "Сільські історії", "Містечкові історії".
З першою дружиною Галиною прожив 2 роки, від цього шлюбу є донька.
"Я б із задоволенням гуляв іще років десять. Мені соромно було розписуватися. Бо там сиділи ті, що мене розводили. Уперше одружився після серйозної п"янки. Уранці прокинувся, поруч лежить "молода", а над нами люди стоять, вітають. Мусив женитися. У шлюбі з рік був. Дружина Галя бігала в редакцію, била вікна від ревнощів. Жити з нею, все одно що з інопланетянкою. У суді казала, що не хоче розводу, а собі завела вже майбутнього чоловіка — офіцера".
Дімаров із другою дружиною Євдокією прожили понад 60 років, у шлюбі народився син.
"Я Толю не ревнувала, знала, що він не здатний на зраду. А скільки провокацій було від його друзів: дзвонили, висилали фотографії оголених дівчат із підписами: "Помним тебя". Він же напідпитку любив цілувати жінок, коли збирається компанія. Кажу: не лізь! Він не слухався, поки не потрапив на таку, що сказала: "Тьху!". Усе, відрізало", - жартувала Євдокія Несторівна.
1 
1
Коментарі