— Вона для мене — судьба. В селі міг жити з одною, другою, третьою, але серце сказало так. П'ять років разом. От якраз куртку їй найшов, — тернопільський бездомний 54-річний Віктор Ткачук показує потерту шкірянку. Витягнув її з контейнера біля готелю "Тернопіль" у центрі міста.
Веде до дружини. Вона майже не бачить. Сидить на лавці біля пам'ятника Данилові Галицькому.
— О, то вам треба було в суботу прийти. Якраз в мене день рождєнія було, — каже 47-річна Ірина Драчевська. — Сєрьога іконку подарував. Ми його раз нагодували, то тепер він нас називає мама і тато. Вітя тюльпан приніс.
День народження святкували на сходах біля Кафедрального собору.
— Сєрьога музику на мобілці включив, мєдлєнну. Вітя танцювать начав, усі продавщиці з молочного магазину повибігали дивитися. Комусь смішно, а мені навіть приємно. Теперішня молодьож не вміє танцювать. У них ілі ламбада — друг до друга, ілі стоять на місці топчуться, як пінгвіни. А Вітя гарно, по-старому вміє.
Віктор Пилипович родом із села Тилявка Шумського району Тернопільщини. Каже, служив в Афганістані, потім працював водієм. З Іриною Михайлівною познайомився у рідному селі. Вже за України працював там у лісництві. Драчевська переїхала на Тернопільщину до першого чоловіка. Доти працювала телефоністкою в Києві. З чоловіком розлучилася. В селі, сусідньому від Тилявки, доглядала за хазяйством місцевої жительки.
— Побачилися в січні, після свят, — пригадує Ірина. — Моя хата була на горбку, а Вітя якраз ішов повз неї в ліс із торбами, десь там до друзєй. Я потім взнала, що в торбах самогонка була. Попросив водички напитися — будь ласка. Каже до мене: "Ви така красіва, я з вами жив би". І пішов собі, дойшов до кінця горба, а потім покрутився з тими торбами, сів на сраку й так униз поїхав.
2006-го пара переїхала у Тернопіль. У жінки погіршився зір, у Віктора Ткачука померла мати.
— Після мами на третій день померла кобила Машка, — згадує він. — Найшли її біля маминої могили на цвинтарі. В сусіда Петьки Прімуса трактор був, то прийшлося його визивати, щоб витягнути. Викопали яму біля цвинтаря і кобилу туда.
Ірина Драчевська жебракує під церквою. Віктор збирає пляшки. Квартирували у знайомого на масиві Дружба, але того ув'язнили. Ночують у підвалах або парках.
— Вітя — то такий чоловік, якого пошукати треба, — розповідає Ірина. — Інший сказав би: "Знаєш шо, красавіца, доки ти бачила, ти мені була потрібна. А раз ти не бачиш, чо тебе буду водити?". А він сказав: не лишу. Я навіть в туалєт сама сходить не можу. Вітя і їсти варить — борщ, суп. То, що дому нема, нічого. Шо, проблєма в парку костьор розвести? Миску, ложку носимо із собою в кульку.
Надворі не холодно, але Віктор у светрі, куртці й капцях. Ірина — у двох светрах, спортивних штанях і мештах на босу ногу. Від обох сильно тхне потом та алкоголем. Ткачук дістає з кишені пожовклу газету, відриває трохи. З іншої кишені бере кілька недопалків і витрушує з них тютюн. Пальцями з почорнілими нігтями робить самокрутку.
— Мене всьо місто знає. Малолєтки уважають, називають Борода. Той пива оставить, а той просто так може пятьорку дати. Бачать, що я не краду, в карман їм не лізу.
Чоловік починає заїкатися.
— То в нього після Афгану. Найгірше, коли нервується і починає труситися. Тоді треба за руку взяти. Вітя, де твоя рука? — Ірина намацує його правицю. — Пульс перетискаєш, і він заспокоюється, бо інакше може когось вдарити.
Розповідає, що Віктор назбирує пляшок на 20 грн у день.
— Я його дятлом називаю. Бо дятел лічить дерева, а він лічить Тернопіль від бутилок, — сміється.
Сама може нажебрачити до 80 грн за день.
— Переважно гроші на продукти йдуть. На горілку небагато, економимо. Але якщо хтось нерви спортить, то п'єм. А мені нерви портять кожен день, — додає.
Скаржаться на владу. Кажуть, за Януковича, жити стало складніше — жебраків і збирачів пляшок побільшало. Місто почали ділити на райони.
— Про що говорити, якщо бандіт керувати став, — Віктор Ткачук заїкається і починає кашляти. Голосно харкає і спльовує за лавку.
Дружина додає, що найкраще було за Союзу:
— Брєжнєв хоть крав, але і людям жити давав. Хліб був по 14 копійок, а за 22 можна було купити батон. А що тепер?
Мріють повернутися в село. Там у Віктора Ткачука залишився старий батьківський будинок.
— Яка не яка, а своя хата, — каже Ірина. — Мені там, правда, тяжко буде, бо не бачу. Але Вітя поможе. Він роботящий. Якщо мєчта збудеться, то нас тут не побачите.
21 серпня пара відзначатиме п'ять років спільного життя.
2 
1
Коментарі