— Що це за палєво в бєлих кросовках? Од мене не спрячешся, я все бачу, — чути чоловічий голос за високим металевим парканом олійниці. Підприємство на в'їзді до села Чернечий Яр Диканського району Полтавської області збудували понад рік тому. Раніше там на вигоні випасали корів.
1964-го в Чернечому Яру зняли стрічку "Вони йшли на Схід" про солдатів та офіцерів-італійців, які воювали на боці німців. А за п'ять років режисер Карло Понті працював там над картиною "Соняшники" з дружиною Софі Лорен у головній ролі. 2008-го росіянин Микола Денисов місяць знімав у Чернечому Яру дитячий пригодницький фільм "Хуторок".
Ворота відчиняє невисокий кремезний чоловік. Лисий, на шиї товстий золотий ланцюжок із великим хрестом. Називається Юрієм, він охороняє олійницю.
— Ви, може, тоже кіношники, — поглядає на фотоапарат. — Сама мєстность притягує. Мєста гоголівські. В сусідній Диканці про нього кожен мужик розкаже. Знаєте, як свої проізвєдєнія писав? Залізе в льох, візьме огарочок свічки, косячком затягнеться. І давай повісті писати, — сміється.— Він оте своє проізвідєніє, знаєте чого спалив?
— "Мертві душі"?
— Бачу, образовані, уважуха.
— Написав ті "Мертві душі". Сів увечері баті читати. А старий втомився, давай позіхать, — долонею прикриває рот. — Гоголь подумав, що скушне. Псіхонув і швирнув книжку в камін. У нас це всі знають.
У центрі села два магазини. Продуктовий "Каскад" — у приміщенні будинку культури. На дверях замок. Ключ висить на гвіздку у віконній рамі. Інший магазин — у відділенні зв'язку. На фасаді великими зеленими літерами написано "Продукти". Центральна вулиця названа на честь льотчика, уродженця села Івана Даценка. Під час Другої світової він утік з німецького полону. Потрапив у Канаду до індіанців, став їхнім вождем.
— Ви за кіно старших питайте, — каже продавщиця магазину "Каскад". — У нас Ніну Селецьку кличуть сестрою Софі Лорен. Вона на другому перехресті живе. Біля двору причеп від трактора.
Близько полудня головна вулиця безлюдна. У дворах також порожньо. Через дорогу старий цвинтар. На вході кілька похилених дерев'яних хрестів без табличок. Бур'яни по пояс.
— Дуже у нас красиві місця, того і їхали кіношники, — говорить 73-річна Галина Панасівна.
Мешкає за дві хати від кладовища. Довкола неї стрибають шестеро малих дітей. Лізуть на браму, б'ються палицями, вибігають на дорогу.
— Зараз зуби побиті будуть. І на голові ґуля, — гладить білявого хлопця. — Тут і внуки мої. І по дорозі малих насобиралося. Коли кіно знімали, саме заміж собиралася. Рушники шила, хату підмазувала. Внук розказував: "Бабушка! Хорошо там дуже. Ще і гроші заробить можна". Його друга у масовку взяли. Як гроші на мопед збирав, з нього сміялися всі. А як у кіно попав, то і купив зразу.
Дім Ніни Селецької за металевим парканом. Видно стару яблуню.
— Топка, а ну геть! — з-за хати кричить до собаки 73-річна Ніна Іванівна. Вона у квітчастому халаті. Дорогою скидає фартух. Стелить на дерев'яну лаву біля будинку, запрошує сісти. — Коли знімали "Вони йшли на Схід", робила у будівельній організації. Кирпич виробляли, черепицю. На другий день попросили нашу бригаду на зйомки. Тоді по півсотні рублів на заводі мали. Хлібина коштувала 16 копійок. На зйомках у день 25 рублів платили. В кіно ми должни були через тин плигати. Таке, наче німці прийшли і село евакуіровали. Я худа, то мені легко. А жіночки повнуваті, то помучилися.
Переминає покручені пальці.
— На заводі була важка робота. Пальці на ногах і руках покорьожило. Коли італійці приїхали, кажу сину: "Пішли глянемо, як кіно знімають". Софі Лорен вийшла до нас, забалакала. Худенька така, тільки не дуже красива, губата. Обняла мене і каже: "Я теж із великої сім'ї. Так що ти — сестра моя". Повела до вагончика. Там мужчина сидів старший. Питаю: "То ваш сторож?" Лорен як засміється: "То ж мій чоловік. Живем хорошо. Він у мене міліонер". А я такого слова до цього і не чула. Косметику свою показувала, крема. А я їй про свою сім'ю розказувала. Вспомнила, як братик Ванько у 4 роки під час Голодомору свої пальці згриз. Вижив, а від горілки у 44 роки помер. Лорен мені на шию хустку пов'язала. Як племінниця родилася, подарила їй. Але десь у роддомі потєряли. Вона ще давала конфети, печеня. Сину Толіку віддала, а діти інші набігли, так він і пороздавав.
Запрошує до хати. У коридорі — плакати з Віктором Ющенком, Юлією Тимошенко, Петром Симоненком, мільярдером Андрієм Веревським — колишнім нардепом-"регіоналом".
— Тимошенко дуже підтримую, — гладить зображення екс-прем'єрки. — Нашо над нею так здіватися? За Ющенка ходила людей агітувала. А він нічого не зробив, тільки пам'ятників про Голодомор наставив. Веревський привозив олію, роздавав. І мені перепало. Рублів по 300 за агітацію платили, то я теж по селу ходила.
На дивані та столі сушить м'яту і чебрець.
— З дідом велосипедами їздили в Диканьку кіно дивитися. Себе мельком бачила, як плигала. Люди узнавали, кричали: "Селецька побігла!". Фільмів не люблю. То брехня, видумано все. Більше програми дивлюся про екстрасенсів, суддів. І дєдушка теж не любить кіно.
Виводить із хати на дорогу.
— Наша вулиця Братів Марченків називається, запомніть, — показує на табличку. — Їх п'ять на фронт пішло, а тільки один вернувся. А ви ідіть на Підлуг. Це так місцевість зветься. На горі, де зараз трансформаторна будка, старий млин стояв, кіно знімали.
Зліва на перехресті розвалена будівля. Торік там був ФАП.
— Що раніше жили вбого, що зараз, — каже з-за паркану літня жінка. Називається бабою Шурою. Тримає лозину, гонить гусенят. — Помню, італійці хотіли сім'ю засняти сусідську. Там дітей багато було, а жили бідно-бідно. Стали фотографірувать, а наші не дали. Відать, не хотіли, щоб іноземці бідноту нашу показували в себе.
На кручі — трансформаторна підстанція. Тамтешній краєвид називають "полтавською Швейцарією". У пониззі в старих хатах мешкають дачники.
— Бабусю, йди, тут прийшли. Тільки вдінься, — каже 7-річний хлопець із крайньої хати.
На поріг виходить жінка у купальнику. На ходу накидає халат. Запрошує до альтанки.
— Італійський режисер Де Сантіс приїхав у село 1964-го. В наших місцях італійці та німці воювали, — згадує 69-річна Катерина Дмитрівна. — Одного італійця тут ранили. Його дві жіночки місцеві виходили. От він Де Сантісу і розказав про Чернечий Яр. Коли "Соняшники" знімали, як згори спускатися — наробили полтори тисячі березових хрестів. Кладбище італійців. Мій чоловік тоді в командіровці був. Увечері вийшов із лісу і попав на цвинтар. Злякався, постукав до сусідів. Думав, що не туди втрапив. Хрести потім розібрали на дрова.
До столу підбігає онук Дмитро. Обличчя у глині. Катерина Дмитрівна каже вимитися у надувному басейні надворі.
— У "Хуторку" Лесь Сердюк знімався, — продовжує. — Казали, колись дуже сильно пив. Нічого подібного! За столом чай тільки сьорбав. Усе на українській мові розмовляв.
Увечері біля магазину під дерев'яним накриттям компанія п'є пиво з півлітрових пластикових стаканів. Перед сходами стоїть білий скутер. На нього залазить хлопчик у синіх шортах і майці. На лаві поруч стрибає його одноліток. Обом років по 8.
— Чули, що в селі кіно знімали? — запитуємо.
— Я дуже фільми люблю. Мій герой — спайдермен, — говорить повнуватий хлопець на скутері.
— Справжній герой — це Джеймс Бонд, — штовхає товариш. — А інших героїв ми не знаємо. Тільки футболістів.
421 людина живе в селі Чернечий Яр Диканського району Полтавщини. 1859 року там було 1660 жителів. У селі закрили школу, дитячий садок, ФАП. Будинок культури працює на свята.
2 
1
Коментарі