— Познайомилися з Федором в автобусі. У салоні було тісно і наші авоськи заплуталися. Виявилося, що маємо виходити на одній зупинці. Сіли на лавці, щоб розплутати свої торби. За жартами познайомилися. Виявилося, Федір саме шукав наречену, — розповідає 87-річна Іванна Степанівна із села Ромашки Рокитнянського району на Київщині. Прізвище просить не вказувати. Із чоловіком однолітком Федором Кириловичем прожила сім років. Потім він зник. До дружини повернувся через півстоліття.
Іванна Степанівна та Федір Кирилович побралися 1956-го. Оселилися в хаті, яка дісталася жінці у спадок від батьків. Вони померли, коли була дитиною.
— За рік після весілля в нас народився син, за ним — ще один, — продовжує. — Чоловік працював у колгоспі. Вдома підробляв: ремонтував сусідам всяку техніку. Діти ще й до школи не пішли, як чоловік почав збирати речі. Сказав: "Поїду на заробітки. Коли повернуся — не знаю". Не хотіла відпускати його, але довелося. Після від'їзду ніяких звісток від нього не отримувала. Самій було важко. Працювала в колгоспі. Грошей не вистачало, ледве зводила кінці з кінцями. Кожен день чекала, що коханий от-от повернеться, та його все не було. Батьки Федора ніяк не помагали. Вони жили далеко — в Кіровоградській області, та й син із ними ніколи не спілкувався. Писала лише його троюрідна сестра. Питала, чи живий Федір, бо давно вістей від нього не отримувала. Відповіла, що і сама цього не знаю.
Комбайнери та водії, які разом зі мною працювали, не раз клинці підбивали. Дехто і заміж кликав, та я лишалася вірною Федорові. Нікого і близько не підпускала. Люди казали: "Іванко, не прийде він ніколи. Забудь, в нього вже, мабуть, інша родина". Та я вірити в це не хотіла. Віджартовувалася: "Все буде добре". Як з кимось із знайомих зустрічалася, поспішала людям анекдоти розповідати та щось запитувати, аби вони першими не завели мову про мого Федора. Легше стало, як сини вивчилися і почали допомагати. Та невдовзі й вони покинули. Одружилися і роз'їхалися. Провідували рідко. Не раз плакала, що на старості залишилася сама.
12 років тому Федір Кирилович повернувся додому.
— Коли ступив на подвір'я, одразу його впізнала, — говорить Іванна Степанівна. — Став сивим, але був кремезний і мав такі ж запальні очі, як у молодості. Тримала тоді в руках глечик із водою, та так і впустила його на землю від здивування. Слухати Федора не могла. Одразу влаштувала сварку. А потім побігла до хати пити заспокійливе. Коли повернулася, сказала чоловікові: "Йди звідси! Не хочу тебе тут бачити!" Та він усе повторював: "Прости за все. Я був агентом ЦРУ. Не міг повідомити, де знаходжуся. Жив у багатьох країнах, але все життя тягнуло до тебе". Він плакав і нікуди не збирався йти. Сказала, щоб їхав до синів і з ними говорив. Була впевнена, що вони і слухати його не схочуть. Наступного дня він вже був у них. Щоб вибачили, дав їм чимало грошей. Після того молодший син мені сказав: "Мамо, не хочу, щоб ти сама вік доживала. Батько погано з нами вчинив. Але ми з братом хочемо, щоб ти хоч на старості була щаслива".
Через якийсь час Федір купив нову хату в центрі села з усіма зручностями. Забрав мене до себе. У 75 років скинула хустку, яку носила майже все життя. Пішла до перукаря і зробила завивку. У дворі насадила квітів. Чоловік придбав мені кілька нових суконь. Живемо тепер так, наче розлуки й не було. Інколи сваримося, бо обоє запальні. Та чоловікові ніколи не докоряю. Майже одразу його за все простила.
2 
1
Коментарі