—?Из новой еды нам очень нравятся котлетки. Но больше всего любим грибы. А их здесь не дают, — каже 6-річна Ольга Мельникова. Вона з братами 9-річним Анатолієм, 4-річним Іллею та 3-річним Добринею місяць живуть у соціально-реабілітаційному центрі в селі Копилів Макарівського району Київщини. До 21 вересня з батьком, 55-річним Володимиром, мешкали в лісовій халупі біля села Велика Олександрівка Бориспільського району.
Дев'ять років тому Володимир із дружиною їхали з міста Шепетівка, що на Хмельниччині, до столиці і загубили документи. Оселилися в лісі. Там народилися діти, документів на них не оформлювали. Рік тому жінка втекла з іншим.
Біля двоповерхової будівлі притулку росте береза і три кущі калини. За ними на мотузках сушаться дитячі майки, футболки, колготи і штани. На стіну сперті два велосипеди вихователів.
—?А ви до кого? — висока жінка відчиняє двері. — Знов до тих дітей? Так часто, як до них, ще ні до кого не приходили. Вони обідають. А батька їхнього не перестріли? Він тільки що з іншого боку вийшов.
Перескакую через клумби, навпростець біжу за Володимиром. У нього коротко підстрижене волосся, обличчя чисто поголене. Худий.
—?Я говорить сейчас ни с кем не хочу! — кричить на ходу. — Много всего надо как можно быстрее решить. Извините.
Із директором центру 42-річним Ігорем Філіповим заходимо до їдальні. Діти хором вітаються. Там стоїть із десяток столів. За одним із них на краю стільця сидить Ілля. Сьорбає компот з алюмінієвої кружки. Він у синьому плетеному светрі та джинсах із великими кишенями на колінах. Має світле скуйовджене волосся, великі карі очі.
—?Нам здесь нравится, — говорить тихо і нерозбірливо. — Вчера смотрели мультики: про мышь, котов, лошадей и медведя. Дома у нас маленький телевизор был, на батарейках. Каждый вечер папа буквы с нами учил, читал книжки и рассказывал сказки. Знаю про Колобка, Курочку Рябу и репку. Книжек у нас полно было. Толя читать по азбуке научился.
Ігор Філіпов гладить хлопчика по голові. Ілля закидає її назад, усміхається.
—?Цих дітей називали негарним словом "мауглі". Та вони — звичайні, — каже Ігор Олександрович. — Бачили і знають більше, ніж ті, які попадають до нас із повноцінних сімей. Батько провідує їх, сьогодні вдруге був. Приніс солодощів і фруктів. Діти йому на шию кинулися. Кажуть, чоловікові хтось збирається подарувати будинок у селі. Щоб оформити, треба зробити паспорт. Цим займається.
Бере за руки Іллю й Добриню. Старший спокійний. Менший крутить головою, роззирається. Роздивляється червоні сережки в моїх вухах.
—?Ми в кімнату для побачень, — каже директор повній кухарці. — Нехай і старші з нами йдуть.
—?Толя по столовій черговий, — киває вона на хлопця. Він підсовує порожні стільці до столів.
—?Ну, то нехай вам допоможе, а потім — до нас, — говорить Ігор Олександрович.
У кімнаті для побачень підлога застелена світлим килимом. Під стіною стоять диван і два крісла, на тумбочці — невеликий телевізор.
—?А кто эти игрушки сюда поставил? — супить брови Добриня.
Перекладає іграшки з дивана в крісло. З розгону сідає на середину канапи. Ставить на коліна руду іграшкову лисицю.
—?Нам назад, в лес, не хочется, — Ілля сідає біля брата. — Тут тоже рядом есть посадка, но мы туда не ходим. Толик не разрешает.
—?Толік у них головний, — пояснює психолог 25-річна Ольга Федоренко. — Що скаже, те й робитимуть. Менші живуть у малишковій групі, Толя — зі старшими хлопцями, а Оля — з дівчатами. У лісі вони спали на підлозі. Коли вперше побачили ліжка, не знали, що робити. Довелося пояснювати, що голову треба класти на подушку, а вкриватися ковдрою. Першу ніч не спали. Крутилися, про щось розмовляли. Вихователька розказувала, що кілька перших днів прокидалися дуже рано. Казали: "Пора вставать, на улице уже сереет".
Дітей привезли акуратними. У всіх було підстрижене волосся й обрізані нігті. Знали свої імена, прізвище й по батькові. Старші називали дати народження. Молодші казали, в яку пору року народилися. Їхні дні народження записали зі слів батька. Він у блокнот занотовував, коли народилися і яку мали вагу.
Діти вміли користуватися ложками й виделками, а от душем і унітазом — ні. Перший час їм допомагали чергові. У всіх погано розвинена дрібна моторика. Вчаться тримати ручки і розробляють м'язи. Часто згадують про ліс. Добриня просив, щоб батько приніс йому жолудів. Недавно знайшли на подвір'ї калину й об'їли майже всі ягоди.
До кімнати забігають Анатолій з Ольгою. Брати кидаються їм назустріч. Сестра обіймає молодших. У неї каштанове волосся по плечі, чубчик рівно підстрижений. Два передні зуби випали.
—?Папа нас раз в месяц стриг, — розповідає Анатолій. Він схожий на батька. — Купались мы в большом тазике. В нашем домике всегда тепло было. Папа печку топил, ночью просыпался, чтобы дров подбросить. Воду приносил в пластиковых бутылках, а зимой мы снег топили. Света у нас не было. Папа в банку из-под консервы наливал масло, зажигал гнет.
В город с Олей по очереди ездили, а малые из леса не выезжали. Папа нас на детскую площадку водил. Дома любили лазить по деревьям. Прыгали на землю с самой верхушки. Играли в ловки и прятки. Зимой кидались снежками, бабу лепили. Как-то папа привел в гости знакомого, он подарил конструктор.
Про матір говорити не хочуть.
—?Она от нас ушла, — Толя дивиться в підлогу. — Мы решили, что она плохая. Но папа сказал, что так говорить нельзя. Теперь мы о ней вообще не говорим.
Фотограф показує дітям фотоапарат. Ілля наводить об'єктив на сестру й натискає кнопку.
—?А как она там очутилась? — дивиться на екран.
—?Зато мы знаем много грибов, — перебиває Оля. — Подберезовики, красноголовцы, белые, польские, поддубники, рыжики, сыроежки, опята, рядовки — серые и желтые. Грибы на ниточку нанизывали. Зимой папа из них супы варил и с картошкой жарил. И ягод мы всегда много ели. Папа говорил, что в них много витаминов. А еще готовили средство, чтобы не болеть. В литровую банку накладывали половину сосновых иголок и сушеных листиков земляники, заливали кипятком, настаивали ночь. Добавляли ложку сахара и выпивали по полчашки.
Добриня підтягує джинси, що сповзають. Залазить на крісло. Випихає Ольгу.
—?Добриня, сядь на место! — кричить йому найстарший брат. Хлопчик повертається на край дивана. — Нам тут хорошо, — продовжує. — Кровати чистые и мягкие. Сегодня в школе были. Я на уроке книжку читал. Интересную. Учительница поставила мне "19", — за секунду виправляється: — "12".
Анатолій та Ольга 30 вересня пішли до першого класу Копилівської школи. Від притулку до неї парком метрів із 300. У класі вчителька 62-річна Раїса Горовенко перевіряє зошити.
—?Вчаться непогано, — розповідає. — Толя здібний. Оля трошки слабшенька, але старається. Говорять російською. Не знали букв "є" та "ї". Сьогодні вчили українську "и". У класі 10 учнів, троє живуть у притулку. Вранці їх приводить вихователь. Чекає в коридорі — слідкує, щоб не прогулювали.
Раїса Миколаївна киває на третю парту. Збоку на ній лежать дві незакінчені аплікації з жовтого та червоного листя. За нею сидять Мельникови.
—?Я спитала: "Де вам краще — тут чи в лісі?". Толя відповів: "В лесу мы делали, что хотели. А здесь надо старших слушаться". Діти до волі привикли.
17 
1
Коментарі
6