"Павлович еще спит, — відчиняє двері будинку на вул. Даля в Миколаєві 40-річна Галина Лі. Переходить на українську, потім — навпаки. — Та ви не бійтеся, говоріть голосно — не розбудите".
Галина з чоловіком і сином живуть в одному будинку із 69-річним Євгеном Ярмаковим. Він хворий на шизофренію. Називає недугу хворобою Блейлера — це інша назва шизофренії. Від нездужання втрачає сон на чотири тижні. А після цього майже місяць спить.
— Ми п"ять років тому сюди в"їхали, познайомилися з Євгеном Павловичем. Йому в цьому будинку належить кімната, — розповідає Лі. — Коли дід не виходив зі своєї квартири два дні підряд, злякалася. Думала, що з ним щось трапилося, помер! А він так цілий місяць не виходив — спав. Боялася спершу, а зараз звикла. Коли в нього цей душевний стан починається, він розмовляє зі Сталіним і Леніним. Про Узбекистан говорить, про Білорусію, про вертольоти і підводні човни. Шевченка читає. Російською, українською і німецькою балакає. Політиків лає. Досі пам"ятаю, як уперше це почула. Він, як у театрі, читав "Одіссею" Гомера. Причому двома голосами: чоловічим і жіночим. Голос у такі дні в нього змінюється, грубішає. Я до нього звертаюся, а він: "Чего тебе надо?". А коли нормальний, то каже: "Галя, что ты хочешь?". Павлович двері не зачиняє — якщо щось трапиться, то щоб лікарі чи міліція змогли зайти. Якось у вікно заскочив кіт і застряв між шибками, кричав. На четвертий день я не витримала — ледве витягнула його. Умре скотина, а дід й уваги не зверне.
3 квітня Галина Лі дзвонить на мобільний:
— Приходьте, Павлович прокинувся. Подався на ринок купувати овочі, крупи, цукор, чай, м"ясо.
Євген Ярмаков сидить на ліжку в невеликій кімнаті.
— Света нет — отрезали, — каже. — Колишні мешканці заборгували за електрику, а я за них платити не збираюся. Світло роблю від акумуляторного ліхтарика. Підключаю до нього радіо. Телевізора не дивлюся. Раз на три дні ходжу в перукарню голитися.
Ярмаков народився в Курській області Росії.
Умре скотина, а дід й уваги не зверне
— Де саме — не знаю. Батьки часто переїжджали і пропали у війну. Жив у родичів. У 14 років переїхав на Луганщину, закінчив училище, працював телефоністом у шахті. Потім служив у Ленінграді. Після радіотехнічного інституту із 1966-го працював у Тольятті на заводі з запуску космічних кораблів, у лабораторії високоточних приладів. Коли влаштовувався, півроку перевіряли, чи не було у родичів судимості. Там дисципліна сувора. На хвилину запізнився на службовий автобус — до коменданта вели пояснювальну писати. Робота була високоточна і високотоксична. Від навантажень і радіації у мене почалися галюцинації. Бачив предмети, яких насправді в кабінеті не було, людей, які давно померли.
Дружина Лідія пішла від Ярмакова через шість років шлюбу. Сина забрала.
— Я тоді звільнився з заводу, поїхав будувати Курську атомну електростанцію. Наприкінці 1970-х перебрався до Миколаєва, пішов на суднобудівний завод. Син Едуард до мене переїхав, а потім пішов в армію, пару листів написав — і на тому все скінчилося. Знаю тільки, що ветеринаром став.
Симптоми тривалого сну з"явилися 1980-го.
— Як починається фаза сну, я практично нічого не їм. Іноді встану до вітру, швидко зроблю чорного чаю з хлібом і маслом. Або сухарі запиваю водою із цукром. Кави не купую — вона засмічує шлунок, — Євген Павлович у цей час із кімнати не виходить навіть у туалет. Ставить біля себе пластикові пляшки. — Як довго спатиму, залежить і від погоди, і від настрою. У сиру погоду — довше, коли сухо й тепло — швидше набираюся сил. А ще залежить від оточуючих. Зараз довше сплю, бо ні Ющенко, ні Тимошенко, ні Янукович, ні Богатирьова мені не подобаються.
Євген Павлович приблизно знає, коли спатиме. Тому комунальні рахунки сплачує наперед. Отримує пенсію, скільки — не каже.
— Коли помаранчева революція у 2004-му була, теж спав. Новий рік не завжди відзначаю. На Різдво спав. Пару своїх днів народження проґавив.
Чоловік сидить під іконою. Поряд на стіні висить портрет жінки.
— Я не знаю, хто це — просто сподобалася. Повісив, щоб рамка не була порожньою.
13 
1
Коментарі
1