"Я виросла в сім"ї глухонімих, зі шкільних років відчула на собі знущання однолітків. Ображали мене прізвиськом "німа". Я навчилася давати здачі так, що мене почали боятися як дівчата, так і хлопці.
48-річній Любові Барчук зі Жмеринки Вінницької області понад 20 років тому довелося виступати в нелегальних жіночих боях без правил у московських парках та лісозахисній смузі підмосковного селища Калінінград.
— Вибору в мене не було: або п"ять років в"язниці, або битися. У Москві рік відпрацювала продавцем у м"ясному павільйоні в Одинцово. Якось прийшов покупець, який круто змінив моє життя. "Я бы тебя трахнул прямо здесь, на прилавке", — схопив мене за стегно. Це було його великою помилкою. Від удару кулаком крюком знизу, якого мене в дитинстві навчили глухонімі хлопці в Жмеринці, щелепа москвича тріснула і з"їхала набік. Перелякані покупці притиснулися до стіни, а покалічений завивав. Міліція приїхала через 10 хвилин. Сержанти спочатку навіть похвалили мене, а коли глянули, що український паспорт, кажуть: "Понаехали сюда москвичей калечить". Кинули мене у "клітку" до дівок. Одна — руда, з чоловічою фігурою, у драних джинсах підійшла до мене, боляче схопила за плече й сіпнула на себе: "Сдрысни, лоховка, тут сядет моя телка". Я не стрималася, ребром долоні її в шию, потім добавила коліном у пах. Вона впала на підлогу, як м"ясна туша із рук слабосильного грузчика. Усе це побачив ч Ігор Матросов, один із власників підпільного бійцівського клубу. Він прийшов викупляти з міліції свого хлопця. Заплатив за мене 500 баксів.
Билися вночі.
— Зібралося біля 100 чоловік, — згадує свій перший бій. — Імпровізовану арену освітлювали фари мотоциклів. На мене випустили якусь дівчину з Череповця. Такого тіла, як у неї, я ніколи не бачила. Довгі руки метлялися майже до колін, мала масивні криві ноги. Ударила мене в обличчя так, що я ледь не втратила свідомість. Потім кинулася на мене, гемселила ногами в живіт. Я підскочила і прямим ударом правої ноги попала їй у перенісся. Цього було досить. Усі думали, що я її вбила. За один бій мені платили до 2 тисяч доларів. За 1986 рік я здобула 12 перемог. Билася літом та восени в парках, а взимку — на складах. Коли заробила досить, щоби підняти сина, попросилася додому. Матросов із грошима мене не обманув.
У Жмеринці жінка живе в материній квартирі.
— Після школи я подалася будувати Байкало-Амурську магістраль. Працювала різноробочою, крановщицею, такелажницею, була комсоргом бригади. Там познайомилася 1981-го з майбутнім чоловіком. В"ячеслав із Росії, не пропускав жодної стройки та жодної спідниці. Від мене старший на дев"ять років. Коли завагітніла, начальство пообіцяло дати квартиру, але де там. Шпурнула їм під ноги комсомольський білет і пішла геть. Зайняла у дівчат на квиток і 1983-го ледве добралася додому. Тут народила сина.
У Жмеринці до 1997-го працювала у військовій частині, ремонтувала стрілецьку зброю.
— Зараз торгую на базарі суницями, полуницями, горіхами, чим прийдеться. Живу сама — нормального чоловіка знайти непросто. Трохи шкодую, що не залишилася в Москві. Мене не хотіли відпускати, пророчили майбутнє міжнародного бійця. Бої без правил досі приходиться згадувати, коли подруги приходять із синцями і скаржаться на чоловіків. За знущання відлупцювала вже не одного.
Син виріс, минулого року одружився. Живе з тещею і дружиною в однокімнатній квартирі в Києві. Працює водієм, перевозить нафтопродукти.
— Із В"ячеславом розвелася ще 1988-го і зв"язків не підтримую. Віталік до нього тягнеться, кілька разів їздив у Білу Церкву, де у В"ячеслава син і донька від другого шлюбу. Кажуть, у Москві у нього ще одна сім"я. А мене він страшно боїться. Ніколи не давав грошей на сина, навіть не приїхав на його весілля.
Закурює цигарку.
— Я ношу дівоче прізвище. Батько був жорстокою людиною, бив матір, але вона його любила. Залишив нас іще до мого народження. Завів другу сім"ю, маю двох зведених братів, але з ними майже не спілкуюся. Коли батько залишився геть один, навідувалася до нього в село Коростівці, це поряд зі Жмеринкою. Там він 1971 року і помер. Глухонімою мама стала в дитячому віці — перехворіла тифом. Жили дуже бідно. Пенсії отримувала 17 рублів — ледве хватало на хліб та картоплю. Раз на рік товариство глухонімих виділяло матері продукти: крупи, цукор, масло. Мама трагічно загинула 1 серпня 1995 року — потрапила під потяг поблизу вагонного депо. Вагон переїхав її.
1 
1
Коментарі