"Квітами я займаюся, — 83-річний Михайло Арцимович поправляє кілька вазонів на сходах перед квартирою. — Колись мав сад, то вирощував груші, по кілу одна важила".
У коридорі запакована коробка з мікрохвильовою піччю — подарунок доньки на Новий рік.
— Я продавала хліб у магазині в рідному Ростові-на-Дону. Поряд — кіоск, де дві сестри розливали по 100 грам. Вони й розказали Міші про мене, — 80-річна Людмила Іллівна в нарядній кофтині згадує про знайомство 1947-го. Розмовляє російською, як і чоловік. — Він зайшов у магазин, подивився на мене і вийшов. Дівчатам сказав: "Так собі". Я вирішила йому помститися. Коли призначив мені побачення біля входу в магазин, утекла через чорний хід. Та потім пробачила — Міша потрапив в аварію. Возив машиною генерала авіації й перекинувся. Отримав внутрішній розрив кишок. Професор у шпиталі сказав: "Ми все промили, але не виключений перитоніт і смерть". Підіймала його молочним каймаком — так вірмени називають страву з вершків. Ходила за ним, бо хіба ж кинеш людину в біді? Міша сам із Києва, ніхто до нього не їздив, бо батько помер, коли йому два дні було, а мама написала, що ремонтує хату. Через вісім місяців одужав. За цей час я прив"язалася до нього, вирішили побратися.
— Заплатили в РАЦСі 3 карбованці. На весілля прибігла генеральська донька, затіяла плачі. Вона в мене закохана була, але вже пізно, — сміється Михайло Кононович. — Сукню весільну Люда позичила, обручок не було аж до срібного весілля. Жити вирішили в Києві. Приїхали з одним чемоданчиком і шматком килима. У Люди вдома був килим 4,5 на 2 метри. Батько хотів віддати його їй, а старша сестра противилася. От батько його і розрізав.
Під штучною ялинкою накритий стіл: гостювала донька Надя з чоловіком і онукою. Михайло Кононович розливає шампанське. Людмила Іллівна накладає в тарілку бутерброди з червоної ікрою:
Подарунками не балував, тільки раз нічну сорочку привіз із відрядження
— За 60 років жили непогано. Я народила доньку Надю. Більше не захотіла, бо пологи важкими були, руки собі кусала. А сім"ю зберіг мій характер. Моя мама казала: "Донечко, хочеш із чоловіком жить, слухай мене. Вариш обід, переш, а муж кудись збирається йти, ти пічку виключаєш, корито під ліжко — і за ним". Коли сварилися, свекруха своє правила: "Ти з ним 13 років прожила, терпи!". Як сім"янин він те що треба. Постіль вранці і ввечері збирає. Пил я не витираю, не пилосошу, їжу варимо навпіл: чорна робота на ньому, я біля плити. Носки сам штопає. Гроші мені завжди приносив, копійки собі не залишав. Подарунками не балував, тільки раз нічну сорочку привіз із відрядження, але дозволяв купувати, що мені хочеться. Міша запальний дуже: увечері пошумить, а на ранок зовсім інший, бо наркозів нахватався на операціях. 1992-го знов оперували на те саме, що й у молодості. У лікарні провів чотири місяці.
— У комі лежав 16 днів, — додає чоловік. — А Люда привезла з Ростова кілограм чорної ікри й по ложечці годувала мене.
Людмила Іллівна згадує, що багато сімейних болячок їздили лікувати до баби Фросі, що жила під Києвом.
— Коли ще її бабця передавала їй знання, вона озирнулася, а не можна було. Фросю паралізувало. Але це не заважало їй шептати. На кожну людину наливала пляшку води, встромлювала пальця й шептала. У Наді якісь водянки на ногах утворилися. То баба Фрося молилася, компреси призначила — і минулося. Коли Надя народила Олечку, я подзвонила бабі Фросі. Не встигла ще нічого сказати, а вона: "У вас народилася внучечка. У неї родимка на нозі на тому ж місці, що й у батька". Як вона могла це знати?
1925, 19 листопада — Михайло Арцимович народився у Києві
1928, 5 березня — Людмила Квітко народилася у Ростові-на-Дону (Росія) в родині слюсаря
1947 — познайомилися, за рік одружилися, переїхали до Києва
1951 — народилася донька Надія. Людмила працює продавцем, Михайло — водієм на заводі "Більшовик"
1954 — купили машину "москвич"
1992 — Михайлові Арцимовичу зробили другу операцію
2008, 26 серпня — відсвяткували діамантове весілля
17 
1
Коментарі