— У туалет ходили в бронежилеті, в душ також. Знімеш — припишуть порушення правил безпеки, — розповідає киянин 37-річний Ігор Крупник. 16 років тому він служив миротворцем у хорватському місті Гліна.
У вуличному кафе біля столичного універмагу "Україна" замовляє пиво. На білій куртці Ігоря два ордени. Каже, що не любить їх одягати, бо соромно перед "афганцями".
— До порту Спліт п"ять діб пливли з Миколаєва кораблем. Чорне море, Мармурове, Середземне, Адріатика — перший мій круїз у житті. Тільки добралися, взялися відправляти Андрюху Бекасова додому. Вночі він вийшов із будиночка — в броніку, касці. Якийсь засранець із гір стрельнув. Куля влучила між листів бронежилету. Андрюха був із Ізяславського спецназу. Здоровішим тільки комбат був. Нам дали наказ без прямої агресії вогонь не відкривати. Бачиш, з автоматом іде — нехай іде. Направив у твою сторону — нічого страшного. Коли почне стріляти, можеш відповісти, якщо встигнеш.
Перед армією Ігор Крупник закінчив Самбірське медучилище. Працював на "швидкій".
— Служив у місті Хирів на Львівщині повітряним десантником. Прийшов приказ: усім, хто прослужив півтора року, писати заяву в Югославію. Поїхали, хто найбільше на гауптвахті відсидів. Офіцери за гроші їхали, солдати — за азарт. Годували нас, як на убой: фініки, хліб у целофані, шинка. Тільки з водою перебої були. З колодязів не брали. Коли не привозили вчасно, видавали 200 грам на людину в день. Цим треба було помитися, побритися і попити.
За півроку Ігор заробив $2,5 тис.
— Як повернувся, дорогою додому перестріли хлопці. Кажуть: "Ми знаєм, хто ти є. Робота треба?" У бандити мене вербували. Щоб не дуркував, мама відправила поступати в столичний інститут народної медицини. Дві "четвірки" й "трійку" отримав. Думав, завалився. Кажу: "Мамо, йдемо забирати документи. Цирк я по вашій просьбі пройшов". А мене прийняли. Гроші з Югославії на навчання пішли. Жив у гуртожитку зі строїтєлями. У них кожен день бутилка. Боявся, що вилечу після першої сесії через п"янку.
Одногрупниця допомогла влаштуватися в реанімацію Інституту Амосова.
— Жив на вокзалі. Усіх бомжів, проституток знав. Потім дали квартиру однокімнатну в гуртожитку. На третьому курсі оженився. Галина чекала мене з армії, потім — доки в Київ заберу. Вона старша медсестра в приватній клініці, я там теж підробляю. Бо ж державна зарплата — 1200 гривень. На одній роботі їсти нема чого, а на двох нема коли, — сміється. — Досі живемо в гуртожитку. Дочка Віка, їй 11 років, у бальних танцях на змаганнях перемагає.
Розмову перериває телефонний дзвінок.
— Жена просила сметани купити. Каже, іди випий пива. Розуміє: робота в мене така, шо мозгі закипають.
2 
1
Коментарі