35-річний Олександр жебракує навпроти Лук"янівського ринку. Його робоче місце — на гранітному парапеті підземного переходу.
Поряд тролейбусна зупинка і стоянка таксі. Трохи далі метро. Приходить сюди кожного дня. Раніше працював на Хрещатику. Місце там грошовитіше, щодня заробляв 250 гривень. Але все до копійки забирали цигани.
— Попав у плєн. У туалєт навіть самого не відпускали. Але я втік од них, по-красівому. Тижня три вже тут. Заробляю менше, але всі мої. Покушать хватає.
Сашко поправляє культями разовий стаканчик з монетами. Вицвілі шорти та чорні шкарпетки — весь його одяг. На засмаглій шкірі рясно синіють татуювання.
— Я сам із Комсомольська, під Кременчуком. Одсидів останній раз, приїхав у Київ. Жив тут з одною... Ну, й одморозив цієї зими руки й ноги. Ні, не п"яний був. Трохи випивший.
Розповідає, що був у знайомої в гостях, у приміському селищі Клавдієво. Посварилися. Ранкова електричка, на яку чекав, не прийшла. Години чотири мерз на відкритій платформі. Запевняє, що сам приїхав до 5-ї лікарні. Згодом каже, що привезла "швидка":
— Врачі могли мене спасти. Но раз грошей нема... Нічо не кололи. Ні антібіотіків, нічо. Дотягли, шо од рук-ніг уже запах пішов. І — все, остався інвалідом. Коли вже все одрізали, прийшов із церкви батюшка. Він мені почав помагать — купував обезболющєє.
Пенсії не отримує. За першу групу інвалідності також нічого не має. Запевняє, що через відсутність паспорта. Його буцімто вкрали 1994-го. А перед тим були школа, училище, армія. Після служби працював водієм-дальнобійником. Одружився. 1995-го народилася донька. Але невдовзі сів у тюрму. Дружина подала на розлучення. Зараз живе з 11-річною донькою в Комсомольську. Олександр каже, що був в ув"язненні двічі.
Врачі могли мене спасти
— А взагалі я художник. З народження. І сів за це: у Вінниці оформив один магазин, а вони мені за роботу не заплатили. Ну, я їх і бомбонув. А потім ще раз... Братан, дай сігарєту! — зупиняє перехожого. Хлопець допомагає йому підкурити.
— А в тюрмі я — кольщик. Наколка розміром з долоню стоє п"ять доларів. Спина — 30. А я спину роблю за вісім-десять годин.
А твої власні наколки що означають?
— Еполет — це бунтовщик. На животі в мене — Феміда, — втягнувши живота, розтлумачує Олександр. — Богиня правосуддя. Ось лежить зек, ось — кат, ось — прокурор. Стоять усі, ждуть суда. А на спині — дорога на Голгофу. Бачиш? Ісус Христос несе свій хрест.
— Дайте пройти! — бабця з палицею піднімається з підземного переходу. Він кидається допомагати. Баба дякує. Відсапавшись, дає дві гривні. Олександр ховає їх у кишеню.
— Я в людей ніколи не брав, даже раньше, — каже. — Тільки госімущєство. Стаття 81-ша, часть третя. "С пронікновєнієм"... Я по ній начав і за друге не сижу.
Невже тільки два рази сидів?
— Ну, будем щитать, що три-читири... Ох, ну й жара, — крутить скуйовдженою головою. — Устаю я сильно. І хожу погано. Можу впасти. Ось, коліна позбивав. А шрам на голові — давній. То мене малолітки вдарили "розочкою" на остановці. Мобілку забрали. Але то понти. Ось руки — це да. Куди я такий тепер? Хоч ще й зараз малювать можу. Зажимаю карандаш — і вперед. І пиво можу, да.
Доки я ходив за пивом, Олександр затіяв скандал. Якась жінка стала поруч, роздає рекламні папірці. Він кричить, щоб забиралася геть. Аж тіпається. Жінка трохи відходить.
— Я тут смотрящий. Приходить одна, на костилях. Вона придурюється, понімаєш? Не встигає на тролейбус — бере костилі під руки й біжить. Нормально? Кажу їй: іди гуляй, обманюй людей на другій стороні.
Живе Олександр у притулку для соціально незахищених, на Відрадному. З рідних лишився молодший брат по матері.
— Брата б оце знайти, Діму, — схлипує. — Кривий його прізвище. А моє — Дмитрук. Думаю, він мене не бросе. Хоч він на мене й обідився: я ніж у нього якось кинув. Аж двері пробив. Ну, той ніж, що буряки чистять. Може, в газеті прочитає? Це був би нормальний варіант.
3 
1
Коментарі