23-річний Ярослав Горий їздить до ринку "Троєщина" на інвалідному візку — роздає рекламні листівки на трасі. Інколи водії дають йому одну-дві гривні.
— Маю 30 гривень, — хвалиться хлопець "ГПУ". Витягає гаманця, дістає кілька купюр, перераховує їх і ховає до кишені.
Два роки тому Горого збила машина. Лікарі ампутували йому праву ногу.
Живе хлопець із мамою і молодшим братом у "панельці" на Троєщині. Ярослав кружляє навколо клумби з тюльпанами у візку. Штовхає брудними долонями колеса.
— Півгодини грав у футбол у комп"ютерному клубі, — хвалиться. — А ще я збираю машинки, от "Форд", — хлопець дістає з кишені червону модельку. — А ще хочу новий мобільний і щоб Януковича убрали!
Говорить він повільно, ковтаючи склади.
47-річна мама хлопця — Лариса Леонідівна виходить на вулицю.
— Що вам може сказати людина з інтелектом 12-річної дитини? — каже про сина. — Він народився хворим — мав внутрішньоутробну асфіксію. Досі пише, як першокласник, і ложку тримає, наче дитина — кулаком.
Ярослав різко розвертається:
— Я возле дома покатаюсь!
— Не любить, коли про нього говорять? — запитую.
— Да он ничего нє понимает! — відповідає Лариса. — Возила його в Пущу, в школу для дітей з погіршеним зором. Там ніяк не могли визначити, що дитина — лівша. Два роки півбукви правою рукою писав, а півбукви — лівою.
Хочу новий мобільний і щоб Януковича убрали
Переходимо дорогу з одностороннім рухом. Пані Лариса притримує мене рукою за плече.
— Перевела його в інший інтернат, аж біля Байкового кладовища, — веде далі. — Спочатку завозила і забирала, а тоді він сам почав їздити. 2004-го попав під машину. Ішов з однокласником Дімою в комп"ютерний клуб. Отримав переломи ніг, мозок собі забив. Місяць нічого не їв, навіть дорогих делікатесів. Лише пив воду, і фізрозчин кололи. Потім Ярославові ампутували ногу, бо почався некроз кістки. Лікар казав: "Ой, мені не хотілося б різати його в Святвечір". А я йому: "Яка різниця?"
Питаю, як хлопець пережив каліцтво.
— Він не переживав жалю, не так влаштований, — відповідає пані Лариса. — Коли вдруге приїхали до лікарні, лише запитав: "Мені що — відріжуть другу ногу?" За металеві фіксатори, які поставили на ліву ногу, довелося заплатити 3 тисячі 300 гривень. Водій, який збив Ярослава, подзвонив. Допомагав грошима. Каже, має знайомих на протезному заводі. Хороший німецький протез коштує п"ять тисяч євро, де я їх візьму?
Про чоловіка Валерія розповідає неохоче.
— Майже рік тому пішов кудись із дому з ключами. Десь на склотару влаштувався. Потім почав з"являтися: лежить під дверима, нічого не каже. Думав, буду його жаліти. А я переступила через нього і пішла. Коли Ярослава вивожу, говорю: "Посунься, мені дитину треба вивезти".
Каже, що чоловік був шкільним учителем географії, доки не почав пити.
— Я шукала гроші на операцію Ярославові, а до нього приїхав однокласник. То вони відзначали зустріч, — пригадує. — Два рази кодували його від алкоголізму. Ходили в церкву "Посольство Боже", нічого не допомогло.
Зупиняємося на парковці біля магазину "Сільпо". Із-за рогу показуються сини пані Лариси. 20-річний Владислав штовхає інвалідний візок, на якому сидить брат.
— Викинь цигарку! — гукає йому мати. — Ярослав робить що хоче. Машини миє, газети роздає, пляшки, макулатуру збирає. Об"яви якомусь вірменину роздавав, а той, безсовісний, не заплатив. Сусідські дівчата розказували, що по "Інтеру" показували жебраків, то він теж попав на зйомки.
1958 — народилася Лариса Леонідівна
1976 — закінчила Дніпродзержинський хіміко-технологічний технікум
1982 — працює на "Південмаші"
1983 — одружилася з вчителем географії Валерієм Горим; народився син-інвалід Ярослав
1986 — народився син Владислав
1989 — отримали квартиру в Києві
1 
1
Коментарі