"За мною досі стежать", — каже останній командир Української повстанської армії 93-річний Василь Кук. Зараз він — пенсіонер. Живе в Києві, у невеликій дарницькій хрущовці, разом із 58-річним сином Юрієм. Зустрічає нас удома вбраний у піджак і сорочку з темно-блакитною краваткою. Невисокий на зріст, із гострим поглядом і бездоганною осанкою, тримається вільно.
— Не роззувайтеся, — каже, — на вулиці сніг. Ваші чоботи чисті.
Біля дверей у вітальні стоять стоси книжок про Бандеру й Коновальця. У кімнаті на стінах — шабля, портрет Шевченка й ікони. Навпроти підвіконня — новенький комп"ютер зі сканером. Посеред кімнати — довгий стіл, завалений книжками і програмками політичних партій.
На ці вибори партії кликали вас у свої списки?
— Так. УНА-УНСО. Але цю партію вже досить адекватно представляв Дмитро Корчинський, — промовляє з іронією. — Відновлювати її немає смислу. Олег Тягнибок кликав у "Свободу". У нього ніби дуже революційна партія. Але я не вірю гучним словам: за ними криється небезпека.
Вони пропонували вам гроші?
— А що, і таке буває?
Які звички у вас залишилися від життя у підпіллі?
— Відчуваю ліс. Мій псевдонім був Медвідь, бо в лісі я чув себе як у хаті. На отаких кущах, — показує рукою півметрову висоту, — спав, як на ресорах. У Карпатах харчувався малиною. Взимку збирав гриби, смажив їх. У лісі схованки допомагали шукати дикі свині. Вони завжди знають, де безпечніше вивести поросят. Ми з хлопцями займали їх місця, — від сміху на його обличчі з"являються дрібні зморшки біля очей.
Сина забрали до дитдому і змінили йому прізвище
Ви були знайомі зі Степаном Бандерою. Яким він запам"ятався?
— Тоді Бандера ще був звичайним студентом — анекдоти розказував. А про те, що він провідник, я дізнався аж після його арешту. Пам"ятаю, як його судили у Варшаві. На процесі сказали, щоб відповідав по-польськи. Бандера відмовився говорити взагалі. Його засудили до смертної кари.
Я теж так вчинив, коли сидів у польській тюрмі, і мені заборонили побачення з мамою.
Ви і російською принципово не говорите?
— Ну та чому? — відсуває від себе папери, що лежать на столі. — Якщо людина не розуміє української мови, то я звертаюся до неї російською. УПА писало листівки для червоноармійців російською, а для грузинів і вірменів — їхніми мовами. Якось німці кинули проти нас азербайджанців і грузинів. Українські дівчата пішли поговорили з ними, і ті перейшли на наш бік. Потому в УПА були цілі відділи азербайджанців і грузинів. У них я навчився співати "Суліко".
До якого часу відчували за собою стеження?
— А воно не припинилося, — промовляє він неохоче. — Минулого року, десь у листопаді, мене в під"їзді побили. Колись один причепився на зупинці автобуса, кричав на мене :"Я вас по телебаченню слухав. Ви з німцями працювали". Насилу від нього вирвався.
Я знаю, що вони слідкують за моїми виступами по телебаченню. Бо досі лишилися сили, які проти незалежності України. Путін — те саме КГБ, яке хоче відновити імперію.
Але ж і вам закидають співпрацю з КГБ...
— Коли заарештували, в камері біля мене, — пан Василь показує в куток кімнати на диван, — у перші роки ночував кагебіст, щоб я себе не знищив. Вони хотіли, щоби я їм поміг убити Бандеру. Але їм не вдалося, і вони вбили його самі. А тоді побачили, що це нічого не дало, а навпаки підняло його авторитет. Примусили мене написати покаянного листа і звільнили. Лист вони опублікували, змінивши текст. Це було вигідно КГБ, а не мені.
Ви зустрічали тих кагебешників на волі?
— Та один і зараз приходить ще, — зітхає. — Його прізвище Санніков. Коли я сидів, він був студентом. Зараз пише книжки. Описав, як вони довго думали, розстрілювати мене чи залишити живим.
Ваше перше кохання було в криївці?
— Одруження в умовах підпілля ускладнило б життя. Тому я довгий час не заводив любові. Жив за фальшивими документами. Навіть родичі не знали, чим займаюся.
Розкажіть про покійну дружину.
— Її звали Уляна. Коли ми познайомилися, вона була студенткою з Дніпропетровщини. Нашого сина Юрка родила в Підгайцях. Коли побачила, що за нею стежать, відвезла його до моїх родичів. Батьків і мого брата засудили на десять років за те, що прийняли оцю дитину до хати. Сина ж забрали до дитдому і змінили йому прізвище. Як же вони його назвали... — Кук торкається рукою скроні. — Вилетіло з голови. Його віддали, коли я звільнився з тюрми. Юрко закінчив математичний факультет, захистив дисертацію. Зараз працює в інституті кібернетики. Досліджує мозок і штучні розуми.
Кук розповідає, що спеціально вивчив сина на технічному факультеті, аби до нього не могли причепитися за вільнодумство. А от пан Василь усе життя захоплювався філософією, психологією і мовами. Зараз володіє польською, німецькою, російською й англійською.
Коли вперше почув, як російською розмовляють, ні слова не зрозумів
— Я російської не знав, — зізнається він. — Коли вперше почув, як російською розмовляють, ні слова не зрозумів... Мені подобається Лев Толстой, — сміється в кулак він. — Леніна читав, щоб із ним воювати. А нині, здається, вже починаю не розуміти українську мову, — заявляє.
Чому?
— Диктори говорять без пауз. От, наприклад: "Набалконінеходять", — каже він скоромовкою. І, хитро посміхаючись, питає: "Що я сказав?"
— На балконі не ходять, — відповідаю.
— Не вгадали. Я сказав: "На бал коні не ходять!".
Яка у вас зараз пенсія?
— Триста тридцять гривень і ніяких привілеїв.
Хто вам готує їсти?
— А чого мені готувати? — дивується. — Що треба, я роблю сам. Готую собі картоплю, каші — рисові, гречані, борщі, супи.
На прощання Кук дарує книжки про УПА.
— Господи, та я ж вам навіть чаю не запропонував, — схоплюється уже перед дверима й біжить на кухню. — Ото розговорився!
1913 — народився в селі Красне Бузького району, Львівської області
1932 — вступив на юридичний факультет Католицького Люблінського Університету
1937 — повішено брата
1942 – познайомився з майбутньою дружиною Уляною
1947 — народився син Юрій
1950–1954 — голова Проводу ОУН — головний командир УПА
1954 — заарештований НКВД
1960 — звільнений на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР; одружився з Уляною
1964 — екстерном закінчив історико-філософський факультет
2 
1
Коментарі