Індус Стів Кріплані 13 років тому переїхав до Києва і відкрив свою компанію з пошиття одягу. Став відомий в Україні після того як почав шити костюми для президентів.
Офіс Стіва розташований на вул. Гончара у Києві на цокольному поверсі однієї з багатоповерхівок. На вході невелика табличка. З майстерні виходить чоловік років 45 з охороною. Сідає у темну іномарку. За нею рушає ще одна з охоронцями. У приймальні зустрічає чоловік- індус. Проводить у робочий кабінет-примірочну. Тут на одній зі стін обладнані полички зі зразками краваток, комірців, манжетів, застібок до чоловічих сорочок. Два невеликі шкіряні дивани, манекен. На столі каталоги зі зразками одягу та фотографіями моделей. Тут приймають замовлення. Шиють — на фабриках у Європі.
— Вас провів один з моїх братів. Він працює зі мною, але незабаром поїде відкривати наше представництво у Європі, — говорить 39-річний Стів. Спілкується російською. Вільно говорить англійською і хінді. Українську розуміє, але говорити важко.
Стів Кріплані народився в індійському місті Індор. Там отримав освіту бухгалтера. Спершу допомагав на фірмі батька, який займається продажем автозапчастин. Згодом почав працювати з братом — той заснував свою компанію з виготовлення чоловічого одягу.
Працював кілька років у Москві. В Україну переїхав у 2005 році. Тут живе з дружиною Мариною, 38 років. Виховують трьох дітей.
— Російську вчив сам. У мене не було вчителя, не ходив на курси. Я говорив і люди мене виправляли. Ніколи не сердився, як мою вимову чи переклад коригували. Українську розумію добре, говорити складно. Ставлю за мету спілкуватися вільно. Бо дочка говорить українською краще за мене. А діти на хінді говорять, як на українській.
Ніколи не думав, що житиму за кордоном. В Індії є традиція, коли батько має бізнес, то він переходить синові. Мій батько понад 40 років займається автомобільним бізнесом. Ще в університеті працював з ним. Але я хотів чогось досягти сам. У той час брат почав розширювати мережу у країнах СНД. Він шив і продавав чоловічий одяг. Спробував працювати з ним, потім вирішив вчитися кравецтва в Лондоні.
Коли працював з братом, думав що роблю все — телефоную, пишу листи — а йому легко. Коли почав працювати сам — зрозумів, яка це відповідальність і скільки обов'язків у власника. Раніше чекав на 30 число, і мені приходила зарплата. Тепер маю працювати так, щоб всі співробітники отримали гроші.
Уперше в Україну приїхав у 2001 році. Було відчуття, ніби я в Індії. Все як дома. У Москві інший ритм життя. Все швидко. Подумав, добре було б працювати у Києві. У 2005 році приїхав сюди працювати і залишився.
Починав усе з нуля. Клієнтів ми мали — дехто приїжджав до нас у Москву. А колектив підшукував.
Перші два роки не знав, як називається вулиця, де офіс. У мене перед очима був монітор, в руках телефон. Водій знав усі адреси. Я не бачив ніяких визначних місць Києва. Не було часу відпочивати.
На вихідних зрідка міг зустрітися із друзями в гуртожитку, де вони мешкали. Готували разом національні страви. Приносили продукти, хто які мав. Такі зустрічі допомагали емоційно.
Індуси, які тут працюють, це мої родичі. В Індії всі дуже підтримують свої сім'ї. Так само мене брат запросив. Тепер я взяв двох братів. Вони у мене навчаються. Потім поїдуть працювати в Європу. У нас уже 28 братів, які займаються пошиттям одягу. Це не лише рідні, а й двоюрідні, троюрідні. Маємо власні компанії, які шиють одяг. Є ті, з якими співпрацюємо.
Гарного лікаря й кравця не треба шукати. Їх усі знають. Президенти теж замовляли у нас речі не за рекламою, а за чиєюсь порадою. Коли їхав до президента вперше, не знав, до кого їду. Ми спілкувалися, доки я працював. Я їздив на примірки до кожного. Зараз бачу, коли одягають костюми, які ми робили.
Для мене всі замовники важливі. Якщо людина хоче річ, яка відверто їй не личить і не підходить до фігури, я про це скажу і не візьмуся за замовлення. Те ж саме, коли потрібно терміново пошити. Коли треба за тиждень-два, я одразу кажу — мало часу. І не беруся за роботу, щоб не підводити.
Думав узяти українське громадянство. Постійно мав проблеми через візу — це займало час. Якось прийшов знімати мірки до одного з наших президентів і розказав, що думаю про зміну громадянства. А він сказав: "Я б своє громадянство не віддав у жодному разі". Я подумав, оформив дозвіл на постійне місце проживання тут, але залишився громадянином Індії. Діти народилися в Києві — вони приймуть рішення про громадянство, коли виростуть.
Маємо трьох дітей. Старша дочка Равіна, 10 років, молодша Метеш — 6 років, сину Ріану — 2 роки.
Одружився у 2007 році. Марина з Таджикистану. Познайомилися у Москві. У нас історія, як у фільмі. Я коли їхав з Москви, дав їй слово, що ми будемо разом. І забрав її сюди.
Батьки приїздять до нас щоліта. А ми до них їдемо взимку. Всі разом збираємося на індійський Новий рік. Він проходить у різний час, дата визначається щороку.
Хочу, щоб діти знали індійські свята, розуміли своє коріння. З дружиною ми святкуємо і індійські свята, і національні таджицькі. Дружина у нас головна у домі.
"Віз повну валізу манго"
— Коли переїхав, було складно знайти тут приправи і овочі, до яких звик, — каже Стів Кріплані. — Тепер навіть манго є. Це сезонний фрукт. В Індії його збирають упродовж двох місяців. Тут продавали не завжди стиглі і не такі смачні. А колись мій товариш літав бізнес-класом і міг провезти сумку вагою 40 кілограмів. Тоді він віз повну валізу манго. Якось на митниці його спитали, навіщо стільки. Чи не продавати? Вони не розуміли, що таких фруктів тут немає.
Коли їдемо до батьків з України, веземо багато спецій і приправ. Теж на митниці про них питають.
Зараз уже є магазини, де продають індійські продукти. Вони дорожчі, але доступні.
3 
1
Коментарі