37-річна Тетяна Мріль й Олексій Бутков, 35 років, живуть у селі Дружба під Дніпропетровськом. Сюди із 4-річною донькою Євгенією і 2-річним сином Олександром переїхали з Донбасу торік у травні.
Чоловік — доброволець в АТО. Тетяна — активістка, волонтер. Будинок купили, внісши заставу в кілька тисяч гривень. Решту віддають частинами. В домі протяги, вночі холодно. Сплять у джинсах і светрах. Діти весь час хворіють.
Олексій у жовтні 2014-го отримав поранення під Пісками. Більша частина зарплати йде на лікування, решта — на відновлення будинку. Зараз — у відпустці, ремонтує дім.
— Ми — із селища Димитрове на Донеччині, — розповідає Тетяна. — Я — викладач. Тут не відчули себе чужими. Просто людьми з сусідньої області. Держава дала 442 гривні на дорослого і 884 — на одну дитину. І все. Все, що є в будинку — допомога благодійників.
Але додому не хочу. Я жила в рідному місті, навчала дітей. А потім виявилося, що в колективі нема людини, яка підтримала б Україну. Сусіди вирішили, що ми — вороги. Це мене підкосило. Не хочу жити поруч із тими, хто раз уже зрадив. Бо зрадять ще не раз. Майбутнє бачу тільки в Україні. Нас багато, які живуть із позицією: якщо не я, то хто? Ми народилися в цій країні. І ми зробимо її кращою.
2 
1
Коментарі