— Демонстрація на 1 мая у нас була сильна. І Пугачова приїжджала, і Кіркоров, — підсміюється чорновусий 51-річний Анатолій Пономаренко із села Великодрюкове Бобринецького району на Кіровоградщині. Він із дружиною 36-річною Луїзою Дрангою і сином Андрієм, 15 років, — єдині жителі села.
До нього 12 км від райцентру Бобринець. На дорозі немає вказівників і таблички з назвою. Між заростями за парканом із сухих гілок видніється обмазана глиною хата і новий трактор "Бєларус".
— Оце доки тепло, до нас проїзд є, а як болотом візьметься та замете — ніяка машина не проїде. Хіба що трактор, — каже господар.
Проводить повз чотирьох дворняг, які розриваються від гавкоту. Назустріч виходить дружина Луїза із хвостиком-пальмою на голові. Гумові капці взула на теплі шкарпетки. Заходимо до літньої кухні з піччю, стосом хмизу, двома ліжками. Над ними — репродукції картин "Охотники на привале" і "Три богатыря".
— Село почало умирати в 1960-х, — Анатолій підкурює цигарку. — Було людей до чорта — півтори тисячі. Колгосп, курятник, вівчарник, конятник, землі 9 тисяч гектарів. Але Хрущов надумав укрупняти колгоспи. Всі маленькі об'єднали. Це була велика дурниця. То в кожному селі була школа, садок, клуб. Усе закрили. Люди стали потроху виїжджати. Каждий стремився в Бобринець. Осталися тіки баби. Я родом із села неподалік.
— А я з мамкою з Казахстану приїхала, — перебиває Луїза. — Тут вона на фермі робила. Але пропивала все. Тягала мене по всій Україні, зрештою у Бобринець прибилися. Зустріла Толю, поженилися, але робить ніде. У мене освіти — дев'ять класів, він — зоотехнік.
— Не в Європу ж нам їхати, — сопе господар, — чужих бабів глядіть. Рішили в село перебраться. Тут ще трохи людей було. 1998-го батя купив цю хатку за тищу баксів. Достроїли сарай, кухню. Сначала мали п'ять бичків, три корови, 25 свиней. Здавали м'ясо, молоко. Але вже всьо. Замучилися.
— Тепер у мене город і хазяйство: піч топлю, хліб печу, корову дою — одна лишилася, — Луїза заварює чай у іржавому кухлі. — Все самі. Один мужик просився пожити, допомагати хотів. Через тиждень побачив, як ми запрягаємося, ноги на плечі — й тікать.
— Я купив два паї землі, вирощую соняшник, ячмінь, пшеницю. Те, що легко здать. Трактор придбав за 160 тисяч гривень.
Анатолій надворі показує господарство.
— Скільки у нас території — Бог його знає. Скільки глаз бачить. Чи скільки рукою махнуть. Сусідів нема — за землю не лаємося. Он село від нас є за 4 кілометри, там скандали каждий день за межу. Но ми хоч і вдалі от цивілізації — не дикі, хвости ще не відросли, — регоче. — Світло є, поставимо вишку, і "Скайп" буде. Мобілка ловить на вікні. Літом — землею займаємося, а зимою телевізор дивимося — у нас тарілка. Така красота, як замете. Нікого нема, тішина. Од одіночества не страдаємо.
— До мене сестра приїжджає з Олександрії, — каже Луїза. — То ходить тут, вздихає: "Яка благодать, яка красота". А я на виборах у приймальній комісії була в сусідньому селі секретарем. Позвали, бо маю красивий почерк. За півтора місяця так уморилася. Людей багато, вони утомлюють балачками, притворством.
Торік у Великодрюковому помер останній односелець Пономаренків.
— По сусідству жив дєд. Пенсію пропивав, дітям нічого не давав. До нього ніхто не їздив. А коли помер, ми нікого з рідні не знайшли, бо телефонів не мали. То ховали ми його. Найняли з райцентру копачів, заплатили 800 гривень. Обід робили — були копачі й позвали чотирьох людей із сусіднього села. А коли через время приїхали дідові родичі, сказали: "Ви поховали, хай вам хата лишається". Ми її не оформляли, воно не нужне. А город забрали, — Луїза виходить за двір, де на лузі пасуться двоє бичків. Крім них і корови, у господарстві є десяток курей.
Хазяйка заводить у двокімнатну хату. На тумбі стоять плазмовий телевізор і ноутбук. Хату опалюють грубою. Кімнати обставлені старими меблями, підлоги застелені вичовганими килимками. Над столом Андрія — грамоти, кілька "валентинок" і висушених метеликів. Хлопець схожий на батька — смуглявий, чорнявий.
— У школу ходжу в Бобринці, там ночую у діда й баби. На вихідні їду сюди, у мене є міні-харлей (мотоцикл. — "ГПУ"). Вивчуся на агронома, буду на землі, як батя. Тут оставаться не хочу. Де я знайду дівчину, яка б заміж сюди вийшла?
— Ми заробляємо у рік 100 тисяч гривень, — розповідає Луїза. — Хочемо сину на хату в Бобринці назбирать. Як жениться, хай живе окремо. Ми на себе вже не тратимося. Хіба що на спортивні штани, футболки Толіку. Я собі торік дуже дорогі джинси купила — за 300 гривень. Свекруха дала блузку. Мені вистачить. Куди я його вдіну? Сестра подарувала золоті цепочку, браслет і сережки. Сміється: "Одягнеш до корови". Ну спасіба, сестричка. Із їжі тільки цукор купуємо. Харчі всі з городу, із господарства. Кавуни і ті по 10 кіл ростуть. Хіба інколи на празник копчене сало візьмемо й кіло рябчика. Помазав хліб маслом, відрізав рябчика, зверху поклав — смакота, — примружує очі.
— Як можна рябчика відрізати? Він же маленький.
— Чому це? Там сало прослойками, м'ясо, холодець. У ларьку в городі продають, — сміється. — Це шинка така. Виробник назвав її "рябчиком".
Анатолій і Луїза взяли шлюб удруге.
— Мене чоловік покинув, бо казав, що я не можу мати дітей. А лікарі говорили, що все нормально. Він зараз живе з третьою. То дітей так і нема. Толя хоч і старший на 15 год, я разніци не чуствую. Він конкретний, він — сім'янин. Канєшно, здоров'я підводить. Два года назад мав мікроінсульт, лежав. Я предлагала: давай переїдемо в город жить, якщо із землею так важко. А він вперся: не хочу бути тунеядцем. Малого просив: "Як умру, то забери мамку до себе". У Толіка від першої жінки є дочка. Вже онучка народилась.
Луїза проводжає до дороги.
— Усі чутки із району малий в автобусі чує. Недавно у Бобринці двоє чоловіків помінялися жінками. Не по приколу. Серйозно. А потом в одного дочку ізнасіловали, й він вернувся в сім'ю. Бо така біда случилась. А другий не схотів вертатися до жінки і поїхав на заробітки.
У заростях бузку виспівують солов'ї.
— І де у своєму Києві ви таке почуєте?
3 
1
Коментарі
1