Угнів — найменше місто України на кордоні з Польщею. Це Сокальський район. Там зареєстровані 1096 жителів. Утретє на міського голову претендує Михайло Осміловський.
Тричі на день в Угнів їздить автобус із сусіднього міста Рава-Руська. 20 км дороги долає за 1 год. Квиток коштує 9 грн.
У салоні зранку людно. Місцеві повертаються з покупками — в Угневі немає магазину з промтоварами.
За годину місто можна обійти. Одноповерхові будинки звели за радянської влади. Переважно в сірих і коричневих тонах. Новобудов немає. Вирізняються поодинокі доми з пластиковими вікнами, яскравою штукатуркою.
— Зразу видно, де чоловік господар, а де — пияк, — у п'ятницю по обіді на вулиці перемовляються дві старші жінки в чорних хустках. — Мій Василь за літо в Києві 30 тисяч гривень заробив. Хоче в хаті обої клеїти. А я відмовляю. Нині вдалося заробити, а шо буде завтра? Кажут, після виборів ціни на всьо ше більше вскочат. Ховай, кажу, Василю, ті гроші під перину і тримай.
Назустріч їде підвода. Чоловік у коричневій шкірянці везе молоді берізки.
— Петро, а почім нині дрова? — запитують.
Чоловік відвертається, мовчить.
— Шо? Лісництво по блату дало? То продай! — жінки біжать услід, посеред дороги спиняють, про щось домовляються.
Угнів, як і весь Сокальський район, не газифікований. Коли в районі працювали шахти, люди брали на зиму вугілля. Гірничі підприємства скоротили виробництво, вугілля дороге. Місцеві жителі топлять пічки дровами: рубають самі або купують у лісників.
— Аня, я ше в магазин зайду, — киває головою в бік продуктової крамниці біля мерії молода жінка в синій дутій куртці. — Зараз сини зі школи прийдуть, треба їсти дати. Куплю маргарину, цибульки засмажу до бульби. Або масла. Нє, масло дороге.
Цей магазин — дружини міського голови Любові Осміловської. Під дахом, що примикає до двоповерхової салатової будівлі, стоять дерев'яні столики з лавами. Тут діє безпровідний інтернет. За столиками старшокласники грають в ігри на телефонах.
За прилавком у чорній кашеміровій куртці стоїть донька мера 20-річна Ольга. Запитуємо, що можна замовити поїсти. Пропонує сосиски, розігріті в мікрохвильовці, кетчуп і "Маккофе". За вісім сосисок, дві кави та кілька шматків хліба платимо 44 грн. Замість серветок дає сірий туалетний папір.
— Тут вам не ресторан, — каже жінка, яка купила маргарин. — Люди в місті бідні. Хто дозволить собі делікатеси? Хіба поляки зі злотими. Вони тут родичів мають похованих, часто приїжджають. Шкода, що в нас нема до Польщі пішого переходу. До границі звідси рукою подати, але щоб заїхати, треба через Раву-Руську великий круг робити. Та й там перехід не піший, а для машин. Мого чоловіка колись з папіросами злапали, депортацію поставили. Чуть "Жигульку" не забрали.
43-річний Володимир Ковальчук вішає на кермо велосипеда чорну торбу з хлібом. Працює у школі двірником. Отримує 1200 грн.
— Чому на вулицях мало чоловіків? — цікавимося.
— Всі на заробітках, — каже. — З весни по пізню осінь на сезонних роботах у Польщі сидять. Багато хто в Києві на будові, у Львові. Хто за кордоном — отримує по 8–10 тисяч гривень. Я не можу їхати. Маю п'ятеро дітей, господарку велику. Син старший на помічника машиніста вчиться. Дасть Бог, буде професію мати.
— А чому, крім чинного мера, ніхто не балотується в міськраду? — запитуємо.
— Та нема кому, — махає руками. — Тож треба такого, щоб і господар був, і клепки в голові мав, і не крав. А Михайло Іванович якраз такий, — широко усміхається. — Він нам водопровід новий робить. А то справа непроста — і в документах треба толк знати, і гроші дістати.
На вул. Равській є кілька двоповерхівок з білої цегли. В будинку №4 на другому поверсі живе мер 44-річний Михайло Осміловський. Стіни його трикімнатної квартири єдині ззовні утеплені пінопластом.
На подвір'ї лежать купи дров. Поміж металевими гаражами — сараї, курники.
— Ану, киш звідси! Киш, я сказав. Знайшли собі стадіон! Курей мені страшите, — сивий чоловік у камуфляжі з прутом бігає за хлопцями.
Ті копають м'яча, намагаються влучити поміж стовпців, які служать опорами для шнурків з білизною.
— Дядя Гріша, тільки не бийте! — верещить білявий, років 5. В оранжевій футболці, гумових шльопанцях. На вулиці — +4°C.
— Ну знову в дітей вчепилися. Та де ж їм бавитися? — вибігає з хати 29-річна Юлія Шотович. — В місті жодного дитячого майданчика нема. В мене четверо дітей, найстаршій Інесі — 11. Після школи в хаті сидять, бо нема де подітися. Чула, мер хотів у парку біля гуртожитку майданчик відкрити. Але не дали, сказали, що та земля не міська. Та яка нам різниця — кого то земля? Дайте людині щось добре зробити. Михайло Іванович — один толковий чоловік у місті. Нашу квартиру сусід зверху топив. Скільки ми не просили, щоб труби поміняв — не слухав. А мер прийшов, поговорив з ним по-мужськи — і спокій.
— А чого так усі мера хвалять? — під'їжджає на пошарпаному велосипеді сивий чоловік. Має брудний светр. Правою рукою спирається на костиль. — А то шо ящики для сміття з-під будинків забрав і тепер треба мусор на сусідню вулицю виносити — не бачите? А як мусор тижнями лежав, воняв, і ніхто його не вивозив — забули?
— Ага, було таке, — киває 59-річний Ярослав Антоняк. — Чуєш, а твій Максим, вроді, на мера хотів іти. Чого не йде?
— Та в місті всьо схвачено, — чоловік стукає костилем по керму велосипеда. — Заступник голови — родич Осміловського. Кажуть, на директора школи братова його жінки мітить.
— Та шо ви вчепилися в мера і ті мусорники? — гукає до них жінка у плетеній вишневій хустині. Вивішує випрані светри. — Самі ті ящики на металолом здали, а тепер на мера нарікаєте? Воняє вам? А чого ніхто прибирати парк не йшов, раз такі мудрі? Поки Михайло в АТО служив, ви палець об палець не вдарили. А Михайло прийшов — і зразу за косу взявся. Привикли всі — язиками чесати.
— Добрий наш мер, — додає Юлія Шотович. — Садочок он який гарний зробив, дітям тепло, триразове харчування. Єдине, що вирішити не може, — дороги. Але ми розуміємо, то великі гроші треба.
36 гривень грошової застави заплатив Михайло Осміловський за можливість балотуватися на посаду мера Угнева Сокальського району на Львівщині. Суму визначив Центрвиборчком.
Угнів — найменше місто в Україні. Там живе 731 виборець, тому сума застави становить 36 грн. Аби йти в мери Львова, треба заплатити 28 361 грн. Серед райцентрів найдорожча застава при балотуванні на посаду міського голови — у Дрогобичі: 3,3 тис. грн.
3 
1
Коментарі