Російська правозахисна організація "Меморіал" 9 квітня визнала арештованих українських моряків полоненими. Вимагає від влади утримувати їх згідно з Женевською конвенцією — як і солдатів своєї армії.
"Меморіал" — одна з найвпливовіших правозахисних організацій Росії. Опікується політв'язнями.
24 українські військові потрапили у полон 25 листопада торік. У Керченській протоці росіяни обстріляли і захопили катери "Бердянськ" і "Нікополь", буксир "Яни Капу". Екіпажі прямували з Одеси до Маріуполя. Суд тимчасово окупованого Криму постановив перевести моряків до російських ізоляторів "Лефортово" та "Матроська тиша". Усіх звинуватили у незаконному перетині кордону.
47-річний Андрій Оприско — член екіпажу катера "Нікополь" — найстарший полонений моряк. Родом із села Надітичі Миколаївського району Львівської області. З дружиною розлучений. Удома чекає матір 74-річна Ольга Василівна. Донька 25-річна Ольга та син 20-річний Андрій живуть у Києві.
— 25 листопада до мене прийшла сусідка. Сказала, що з українськими моряками трапилася неприємність, — розповідає жінка. — У понеділок приїхав голова районної адміністрації. Він — мій учень. Не знав з чого почати, як підійти. Питав, як живу, як справи. Сказав, що наші моряки потрапили у полон. Я не вірила. Бо перед тим запитувала у сусідки, які кораблі захопили. Вона сказала, що "Вишгород". "Нікополя" не було.
Надітичі — село на 300 дворів за 46 км від Львова. Місцеві кажуть "йдіть прямо, побачите будинок з балконом — то їхній". З господарства у Ольги Василівни лише кури, качка і кіт Жульєн. Його син подарував матері перед тим, як піти служити.
Контракт на службу у Військово-морських силах Андрій підписав 9 листопада 2016 року.
— Тут військкомат направлення у морфлот не давав. Андрій поїхав до Одеси. Взяв відношення, приїхав сюди і тоді йому дали можливість проходити комісію. Два місяці мав вишкіл у Миколаєві. Казав, після навчань на полігоні приходили з голови до ніг у болоті. Хто йшов у берегову охорону, тих залишали у Миколаєві чи відправляли в Бердянськ. А хто на флот — тих в Одесу. Тільки з'явилася можливість підписати контракт на службу — одразу скористався. У 45 років син здійснив мрію життя — став моряком. Поспішав, бо казав, що хто його після 45 років візьме. До того працював начальником бази відпочинку, в Іспанію на роботу їздив.
Ольга Оприско показує фото сина з онуком. Вони майже рівні за ростом: син має 198 см, онук Андрій на півтора сантиметра вищий.
— Спочатку син служив на старому судні "Шостка", — говорить жінка. — Десь за рік отримали нові сучасні катери, казали "порошенківські". Хотів там служити. Його не відпускали, але знайомий капітан допоміг на катер потрапити. Андрій служив штурманом-механіком.
Зараз я на пенсії, чоловік Андрій помер п'ять років тому. А колись ми з ним учителювали у сусідньому селі Черниця, де є школа. Я викладала російську мову, зарубіжну літературу. Чоловік — українську мову і літературу. Андрій був офіцером запасу. Як увели в програму предмет "військова підготовка", він і його вів.
У нас усі по чоловіковій лінії Андрії — ще від прапрадіда. Трохи плутаниця буває, бо всі Андрії Андрійовичі.
Син із ранніх років нерозлучний з водою. Ми до моря щороку їздили. То чоловікові путівку давали, то мені, то їхали до друзів. Мали хороших товаришів в Одесі. По два-три тижні у них жили. Вони найбільше агітували Андрія йти на моряка.
Він навчився плавати у 4 роки. Ми тоді в Євпаторії відпочивали. Ходили на затоку. Там вода була набагато солоніша і тепліша, ніж у морі. Солоність тримала тіло на поверхні. Андрій поплив сам. Відтоді на березі його було годі втримати.
Після школи мова була тільки про морехідне. Я відмовляла. Казала: "Андрію, та ми тебе десять не маємо, тілько одного. Підеш у плавання і що з того, чи ти є, чи тебе нема". Вирішили, що піде вчитися не в морехідне, а туди, що хоч якось з морем пов'язане. І та ж моя подруга з Одеси сказала, що до них багато випускників з Українського інституту інженерів водного господарства (тепер Національний університет водного господарства та природокористування. — ГПУ) направляють. Вирішили, що поступить туди. Після закінчення візьме направлення в Одесу, а там уже щось придумаємо.
Писав, що в камері з ним башкир сидить, хороший чоловік. Щодня переживає, думає. Андрій заспокоює. Два листи нам написав. Перший наприкінці лютого прийшов. Другий — у березні.
Листи та фотографії лежать на столі, щоб бути під рукою. Нових фото жінка не має. Каже, всі на телефонах світлини тримають і не друкують. Показує одного листа.
"Мої дорогі мама, Оля, Андрій. Найперше хочу заспокоїти вас. Я живий, здоровий. У мене все нормально…
… Тут я багато читаю. У бібліотеці дуже хороший вибір, є навіть рідкісні книжки. А найголовніше — широкий вибір книжок про море. Щодня займаюсь спортом, не даю собі розслабитись. І відсипаюсь. Сплю скільки хочу…
…Людина в житті все має спробувати. А тут така нагода…
…Тримайтесь і вірте в краще. Я надіюся, що з Божою допомогою ми з вами зустрінемося якнайшвидше…".
Листи жінці передають через адвоката Маммета Мамбетова. Донька Ольга фотографує і скидає йому. Моряки пишуть українською.
— Як він в полоні, то за той час мене дуже підкосило, — додає Ольга Василівна. — Щодня одні думки. Постійно дивлюся телевізор. Передбачити ніхто нічого не може. Тут ні про що не можна говорити. Ніхто не знає, що тому Путіну в голову прийде.
3 
1
Коментарі