Мудаки, які рвуться до корит, найбільше нашкодили Україні за 29 років

6

Це мати свободу вибору. Це свобода прийняття рішень для майбутнього країни, спираючись на внутрішню потребу, не оглядаючись на інших.

Відчула незалежність одразу, мені тоді було 10 років. Пам'ятаю події, які відбувалися. Хоча я і до того мала переконання, що ми – окрема держава, яка має свій шлях, історію, культуру, надбання. Тато виховував українкою і я не вважала себе частиною "совка". 1991 рік для мене став логічним зламом.

Проводила літо у Полтавській області в бабусі. Діти завжди слідкують за розмовами дорослих, переносять це у своє спілкування. Пам'ятаю, як розмовляли дітьми: відбувається зміна, Україна стає незалежною, Радянський Союз цьому пручається. Мені сказали: ти зараз будеш з Полтавщини повертатися до Києва, там буде блокпост, всіх виведуть з автобуса і запитають "Ти за незалежність чи ні?". І тих, хто казатиме, що за незалежність, розстрілюватимуть. Десь хтось почув і придумували такі історії. Мене запитали "Що ти будеш робити?". Я відповіла: скажу, що я за незалежну Україну і втечу, щоб не розстріляли (сміється. - Gazeta.ua).

Тато переймався, щоб у мене було українське підґрунтя. З чотирьох років ми разом читали "Кобзаря" і вчили на пам'ять комедію "Сон".

Ще незалежність асоціюється з фільмом "Пропала грамота", персонажем Івана Миколайчука, його стрижнем.

Минулого і цього року багато подорожували країною, щоб краще її відчути, доторкнутися до історії. Коли українці говорять про мандрівки Україною - це Карпати, Одеса, Львів. Мало знаємо країну, мало спілкуємося між собою. Я в захваті від поїздок, бо бачу невідому до цього мені Україну і те, як вона розцвітає.

Водночас, під час совітів багато в чому нас відучили брати відповідальність за себе, від ініціативності, активності. У людей видресирували хворобливий стан - за ініціативу тебе покарають, краще сидіти і чекати. Оце "сидіти і чекати" теж все ще можна побачити у поїздках Україною.

Мудаки, які рвуться до корит. Люди, перше і єдине бажання яких - напхати собі шлунки. Величезна кількість людей не переймаються інтересами держави. Причому гравці навіть не змінюються — Фокін і Кравчук продовжують впливати на наше життя.

Кравчук у медійному просторі витискає зі свого статусу все, що може. Прикривається тим, що нібито відстоює інтереси України, хоча ми неодноразово бачили як він більше відстоював інтереси Медведчука, що несумісно з інтересами України. Оці умовні "кравчуки" і "фокіни" все ще присутні у нашому просторі і несуть цю совкову традицію доривання до корита.

Не захищали достатньо українську мову. Якби це питання вирішили у 1990-ті, то зараз ми навіть його не торкалися б. Це нонсенс, коли продавлюють з якимось надзусиллями закон про захист статусу національної мови через 28 років після Незалежності. Зараз його захищають, тому що всяка кремлівська вошва хоче, щоб домінувало російське.

Нам треба було зразу відмовитися від цього патерну з російською мовою, культурою, цими усіма кіркоровими, глюкозами. Та залиште його собі і самі хавайте.

Чую жахливі речі від Снєжани Єгорової, яка каже про "рагулей, которые повилазили непонятно откуда", "селюків, які розмовляють на суржику і готові своє життя покласти за Україну, але яке то життя?". Цим вона ставить під сумнів цінність життя українця.

На мою думку, гідність у цій країні знищують люди, які всім серцем ненавидять українське і чомусь продовжують тут жити. Їх виховують у ненависті до українського, українців, які "нічого в житті не досягнули". А Єгорова "досягнула" – сидить, відкриває хавальник і ним проголошує насправді нацистські речі. Вона – чиста нацистка, яка транслює ненависть до українського народу. Такі люди мають відповідати, бо це злочин.

Так що ми все ще переживаємо перехідний період після довгої окупації нації і її свідомості.

Часто буваю у невеликих селах, непопулярних місцях. Приїжджаєш – а там 300-літня церква. І тебе запитують "А чого ти сюди приїхав, тут нічого цікавого немає". Українці себе недооцінюють, тому що їх довго до цього привчали. З одного боку у нас є гордість за себе, а з іншого стереотип - "у нас нічого цікавого". Люди навіть якось соромляться, що в їхнє місто, селище, село, хутір приїжджають туристи, щоб побачити унікальність.

В Україні на квадратний кілометр буває стільки цікавинок. Нам треба нарешті полюбити себе, навчитися цінувати і перестати оглядатися на те, що у когось краще. У нас – все найкраще, ми – найліпші. Україна — чудова країна, багата, прекрасна, із чудесною історією, багатою культурою. І з – прекрасним майбутнім.

Переростемо. З'являються нові покоління і це уже інші, вільні люди. Звичайно, історія з бабушкой, яка на Євробачення відправила онука співати "Смуглянку" у 2020 році показує, що старше покоління ще диктують спосіб життя. Але нові покоління найчастіше самі обирають майбутнє. Молодь виходить на кращий рівень. Вони – активні, не мають страху перед дією, готові відвойовувати свої права.

Рагулізм існує в усіх культурах і у кожному з нас — просто у когось пре, а хтось розуміє – щось тут не те, треба підкрутити. Можна обійти газон нормальною доріжкою, а можна скоротити дорогу напряму через квіти. Ну скільки ви зекономили? Півхвилини? Чи немає куди висипати сміття – а, кину під дерево, ніхто не побачить.

Здорове суспільство породжує різну кількість явищ, воно різноманітне, а уніфіковане – хворе, Північна Корея. У здоровій країні рагульство нікуди не зникне, воно буде просто одним із сотень варіацій самовираження. Водночас така форма поведінки не може бути загальноприйнятною і не повинна сприйматися суспільством як норма. У нас часто прояви рагулізму сприймаються саме так. Тут я і веду свою боротьбу.

Коли починала "Рагу.лі", не було стільки відеопродукту. Зараз з'являється величезна кількість контенту. З іншого боку проєкт змінився. В якийсь момент зрозуміла – треба створити альтернативну точку зору на весь цей ярмарок марнославства. Я дивлюся, мені це не подобається, але чомусь ніхто не називає дупу дупою. Я почала називати. Виявилося, багато людей поділяють таку думку.

Зараз "Рагу.лі" стали менш шоу-бізнесовими. Говорю про глибинні явища – російську окупацію на Донбасі і в Криму, про домашнє насилля, інклюзивність людей з інвалідністю, права ЛГБТ-спільноти, про те, що відбувається з мовним питанням, про інформаційну війну проти українців на медведчуцьких каналах, пояснюю що до чого.

Не розуміють, що до них ставляться, як до шмар. Вони гадають, що просто заробляють гроші і їх обожнює аудиторія, але насправді, коли їдуть на територію ворога, який захопив частину їхньої держави і тероризує 7 років, то на них дивляться, як на бляд*й. Їм здається, що вони прикольні, шоубізнесові, а по суті виставляють себе на посміх. Думають, що гроші їм це компенсують. Це не так.

Яскравим прикладом можна назвати Гордона. Він кожне інтерв'ю починає зі слів: "Нас буде дивитися широка аудиторія, тому давайте перейдемо на російську мову". Його не цікавить українська публіка і не треба це імітувати. Вони розширюють аудиторію, хоча кількість це не означає якість. У Гордона мета – покрити якомога ширше стадо. Затягує у наш інформаційний простір росіян. Остання – Альона Водонаєва. Кому вона цікава в Україні?

Відкрила вранці facebook – новина про Навального. Про нього можу сказати: Крим не бутерброд (у 2014-у році, після того як Росія окупувала Крим, росіянин Олексій Навальний заявив: "Крым – это бутерброд с колбасой, что ли, чтобы его туда-сюда возвращать?". - Gazeta.ua), Навальний не бутерброд, мені глибоко байдуже, що з ним. Мене цікавлять мої інтереси. А якщо вже завоювати іноземні ринки, то завойовуйте їх у всі боки. А то завойовують один єдиний російськомовний.

Проєкт "Рагулі" розповідає про те, що мені не подобається у суспільстві, можливо тому люди думають, що все моє життя я незадоволена та моє життя зав'язане не лише на цьому проєкті.

Мені подобається, в якому напрямку йде держава, нове покоління. Навіть Потап мені подобається, бо це прояв різноманіття, ознака здоров'я суспільства, яке породжує неоднаковість. З'являється багато ініціатив. Не зважаючи на війну, на страшні речі, які є в державі, ми еволюціонуємо, позбавляємося кліше і стереотипів. Ми позбавляємося надії, що краще сидіти й чекати. Треба брати й робити. Я бачу більше людей, які беруть і роблять.

Ні. Це завжди складний процес. Ти втратиш ідентичність і треба буде перебудовуватися під щось. Я не хочу. І мені здається, що в України прекрасне майбутнє. Не бачу сенсу залишати її. Мені не подобається нагнітання, що з України виїжджають найрозумніші. Це причиталки. Я вірю, що багато українців повернуться.

Мені здається, що користатися цим кліше - це деграданство. Нам його нав'язують. Як і кліше, що села говорять суржиком, а не українською. Хто в побуті спілкується між собою літературною мовою? Ніхто.

Інше кліше – всі повиїжджали. Хтось виїхав, а хтось залишився, є й такі, що повернулися.

Коло спілкування визначає те, як людина бачить світ і якщо у тебе коло спілкування — холуї з "95 кварталу", то звідки тобі знати, де шукати інтелектуальну еліту. Між тим є велика кількість талановитих, активних, цікавих та ініціативних людей.

Більше розчарування мала в собі, бо думала про свою країну гірше, ніж потім її бачила. Коли відбувався Майдан і почалася війна, я дивилася на волонтерство, як люди підтримують один одного. Бачиш, як благородно поводять себе люди у нелюдських умовах і стає соромно, що ти гірше думав про свою націю.

Ми виростаємо з інфантильності у дорослішання. Не всі і зразу, але це еволюція. Еволюція або смерть.

Складається враження, що він не знає, ні куди він вліз, ні що з цим робити, ні що таке президент країни. Хоча, можливо, він це переросте. До виборів у нього було: "У мене така команда, але розкрию потім, потім, потім". Прийшов на цю посаду голий, босий і залежний. На президентство він наважився, як на прогулянку парком, нічого з собою не взяв, в тепер починає роздуплятися і розуміти, куди вліз і що втратить. А втратить він все. Любов, до якої звик, уже втратив. Головне, щоб не просрав державу. Збереження незалежності мене непокоїть, але мала гірші очікування від Зеленського.

У Зеленського немає команди і він залежить від тих, хто із ним зараз, не має ким їх замінити. Команда по факту є, але ж ви не назвете нею прем'єра Шмигаля. Так не виглядає. Шмигаль на кожному брифінгу з таким обличчям – відправте мене у відставку. Усі, хто наближаються до тіла Зеленського, починають себе нагло поводити, бо розуміють — їм нема заміни.

Він дав нам вивчити ще один урок. Показав, як нами легко маніпулювати, як можна нам продати малороса в президенти. Тому свій головний вклад він зробив. А далі, можливо, з ним відбудеться велика трансформація і через неї вивчимо ще один урок. Мені здається, що в ньому більше українця з'явилося на посаді президента, ніж за все життя до цього.

Треба будувати своє життя без того, щоб оглядатися на президента: він не дає мені пожити в реформованій країні. Створіть собі умови. Найчастіше вони передбачають дії саме з вашого боку. Прискорювати треба не реформи, а себе. Хочете, щоб у вашому житті щось сталося – робіть це. Є купа людей, у яких це виходить.

У чомусь краще, у чомусь гірше. Найгірше - це питання освіти. Дітей виховують у стереотипах радянської совкової школи, яка за подобою і образом - колонія. На жаль, система все ще функціонує так, що дитина все ще не є замовником послуги в школі. Хоча насправді головний замовник – дитина, а інші мають створювати для неї нормальний простір, який дає їй розвиватися. Освітня реформа поки мене не влаштовує.

Питання української мови і розвитку медіапростору – хотіла би прискорити.

Але ми все одно живемо набагато краще, ніж у 1990-х, 2000-х. Світ міняється. Україна прискорюється з ним. Світ влізає в нашу країну своїми пазурями і дає блага цивілізації. У нас з'являються можливості жити краще. Ми маємо можливість їздити Європою. Навіть попри карантин. Маємо багато свободи і можливостей, які дає цивілізований світ. Стаємо вільнішими. Процеси в державі стають кращими. Хоча безумовно є багато і сумного.

Керуйтеся своїми інтересами. Відштовхуйтесь від своїх "хочу" і "можу". Якщо хочете, то зможете.