Парламентська криза – невдалий результат власної селекції

Верховна Рада України опинилася на порозі кризи. Причина занепаду духу в парламенті не одна. Вони обговорюються і політичними експертами, і депутатами, і в колах впізнаваних українців.

З початку нинішнього року проблеми в українському парламенті почали активніше виходити на загал. Ледь не набатом пролунала заява голови президентської фракції Давида Арахамії про бажання 17 депутатів вийти зі "Слуг народу".
Тому, аби не втратити монобільшість, складати мандати в СН дозволили лише з медичних причин. Та народні депутати "не розгубилися": частина просто припинила приходити на засідання.
"Слуги народу" доволі часто не можуть набрати необхідну кількість голосів без ексОПЗЖ та інших міноритарних депутатських груп.
Голосів для підтримки навіть супернагальних законопроєктів стає все менше, а засідання Ради іноді просто скасовуються.

Уже не таким потужним в Раді є турборежим. Нікому утримувати провладну фракцію від розбирання на олігархічні запчастини.

Ігнорування Банковою негараздів у президентській фракції може паралізувати роботу парламенту в країні, що воює.
Водночас, саме Банкова, гуляючи та граючи в батьків нації, прогрес та українську демократію, підім'яла під себе парламент.

То, може, так і було задумано? І ніяка це не криза, а спланована художня "ліпка горбатого"?

Разумков Зе-спотикання

Чимало експертів стверджують, що криза ВРУ почала наростати з моменту повномасштабного вторгнення.
Насправді ж, це вже був наслідок, що чітко проявив верхівку айсбергу.
А сукупність чинників, які так чи інакше створили негативну тенденцію, стартувала, коли в 2021 році з посади спікера парламенту було звільнено Дмитра Разумкова.

Він став небезпечним для нового гаранта Конституції. Адже про політтехнолога Дмитра Разумкова вже через рік початку каденції Зеленського почали говорити, як про ймовірного наступного президента України.
І саме в 2021 році, коли в Зеленського почав коливатись рейтинг, Разумкова називали новим запасним варіантом олігархів.
Варто визнати, його фінальний, в статусі спікера, виступ у парламенті був гідним і претендував на програмний: Разумков заявив про президентські амбіції.
Нагадаємо, він здобув хорошу школу в команді Сергія Тігіпка. Освічений, уміє аналізувати й передбачати, поважає закони. Водночас, його поведінка в якості голови ВР виказувала, що він вибудовує свою позицію та намагається формувати власний порядок денний.

Політичні ставки без стримувань і противаг

Фактично, змінюючи спікера, який залишав простір для дискусій іншим опозиційним фракціям та групам, пропрезидентська команда повністю замкнула цикл існування нинішнього складу Верховної ради на власних рейтингових потужностях.
І що показало сьогодення? У стані падіння рейтингів – організовувати результативні голосування стало дедалі важче. До того ж, будь-які політичні мости з широким колом можливих союзників у нинішньому складі парламенту спалені. Окрім колишнього ОПЗЖ та декількох депутатських груп у ситуативних голосуваннях.
Тож відставка Дмитра Разумкова з посади голови українського парламенту стала одним із поштовхів розколу в популістській команді. З іншого боку, влада продемонструвала, що демократія, плюралізм – це ігри для наївних.
У парламенті справді є депутати, орієнтовані на Разумкова. Або в силу особистих контактів, або просто поважають його і вважають, що він оптимально врівноважував "Зе!". Щоправда, ці люди давно застрягли в паралельних мотиваційних історіях. І це їхні слабкі місця, на котрі за потреби влада все натискає. Але зараз і це починає слабше працювати.
Тож Дмитро Разумков створив непоганий політичний капітал, завдячуючи посаді спікера. Він не заплямував себе скандалами, тримав чітку лінію і намагався бути рівновіддаленим від політичних сил. І йому це вдавалося.
Історія повторюється, як і з батьком Дмитра Разумкова - Олександром, котрий свого часу був першим помічником президента Леоніда Кучми. Останній так само відсунув Олександра Разумкова від себе, бо він став не зручним, почав говорити не приємні слуху експрезидента, але правдиві речі. Із Зеленським та сама Кучмина біда: він не хоче чути думку, яка не збігається з його власною.
Бути членом команди Володимира Зеленського означає не мати можливості заперечити, сказати "ні". Президент усунув Разумкова із посади голови ВР, бо він був останнім запобіжником утримання Зеленського від ще більших помилок. Наразі таких запобіжників немає і сьогодні всю відповідальність за країну несе Зеленський. А в хаосі війни це поле діяльності не дуже добре й не всіма проглядається.
Після усунення з посади спікера Дмитра Разумкова український парламент остаточно перейшов у ручний режим керування ОПУ.

Сходинка вгору, що веде донизу

То що ж сталось після початку повномасштабного вторгнення? Чому поглибилась криза? Здається тоді, коли орки хазяйнували в передмісті Києва, а по столиці ширяли замасковані диверсійно-розвідувальні групи московитів, Рада працювала максимально ефективно.

"На початку повномасштабного вторгнення виникла така негласна домовленість: всі працюємо на державу, на нашу перемогу, — розповів журналістам народний депутат України Дмитро Разумков. — Однак влада порушила цю домовленість. Це сталося фактично одразу після того, як ворога відтіснили від Києва. Тоді ця криза отримала новий розвиток. Почали з'являтися законопроєкти, які містили корупційну складову та були направлені не на користь держави, а на потребу ОП".

Дійсно, "слуги народу", коментуючи ситуацію в Раді, скаржаться на те, що фактично лише вони виконують волю Офіса президента. Це бачать і депутати з інших фракцій.
"Криза пов'язана з тим, що парламент втратив субʼєктність. Всі рішення приймаються на Банковій і надсилаються у ВР як в нотаріальну контору, щоб печатку поставити. Це не мотивує депутатів", — пояснює парламентар від фракції "Європейська солідарність" Олексій Гончаренко.
Чимало депутатів стверджують, що не бажають працювати кнопками для ухвалення необхідних ОП законопроєктів. Особливо коли з Банкової спускаються законопроєкти, які несуть негатив для держави, а заразом і політичний негатив для народних депутатів.

Не "моно" в цифрах

Як відомо, для ухвалення закону в Україні необхідно набрати понад 226 голосів. На початку роботи дев'ятого скликання Верховної Ради у фракції "Слуга народу" налічувалось 254 народні депутати, що дозволяло їм власними силами голосувати за необхідні їм закони без формування коаліції з іншими фракціями. Власне й аргументи "за" та "проти" взагалі до уваги не брались.
На кінець березня 2024 року до президентської фракції входять 235 депутатів. Це наразі теоретично дозволяє їй залишатися монобільшістю. Однак на практиці лише голосами СН закони приймають вкрай рідко.

"Фактично монобільшості немає вже давно. Ми не бачили від "Слуг" 226 голосів мінімум пів року. Голоси збираються завдяки групам депутатів з колишньої ОПЗЖ, плюс "Довіра" та іноді "За майбутнє"", — каже Разумков.
Отже, так звана коаліція, до якої Олексій Гончаренко додає ще частину фракції "Голос", розвалюється.
Народний депутат від партії "Голос" Ярослав Железняк каже, що чинний склад ВРУ найслабший за впливом за весь час існування українського парламентаризму. Мовляв, його провладна більшість абсолютно усвідомлено передала майже всі свої важелі впливу Офісові Президента.

"Передача впливу була добровільною. Про те, як Рада чотири роки втрачала суб'єктність, написано сотні статей, тому просто зазначу, що зараз парламент — це місце без публічного висвітлення роботи; де не ухвалюють стратегічних політичних рішень; де не складають власного порядку денного, це роблять поза його стінами — в ОП. До речі, рішення, проводити засідання чи ні, теж приймають в ОП; де роль депутата за впливом і можливістю щось змінити значно менша, ніж середньостатистичного радника ОП, - обурюється Ярослав Железняк. - Цей перелік можна продовжувати ще довго, але думаю, загалом статус зрозумілий. Саме тому за більше, ніж два роки великої війни в залі майже не бачили премʼєра. Голова СБУ може не зʼявитися для доповіді, навіть якщо є рішення про виклик у Раду. А колись підзвітний уряд може своїм рішенням незаконно обмежити пересування депутатів. І все це стало нормою. Підкреслюю — добровільною".
Не пощастило депутатам з народом

Існує ще один чинник демаршу депутатів – особистий.
Парламентарі демотивовані та ображені на Офіс президента, а також невдоволені обмеженнями на поїздки за кордон. Подекуди це стає причиною того, що вони не хочуть ходити на засідання парламенту й голосувати за важливі закони.
Отже, після виборів 2019 року змінилося саме розуміння того, що означає бути парламентарієм.
Відтоді скасували депутатську недоторканість, а вимоги до фінансового моніторингу та звітності депутатів та членів їхніх родин посилили.
Крім того, на засідання парламенту перестали пускати журналістів, присутність яких раніше "тримала депутатів у тонусі" та стимулювала їх відвідувати засідання й працювати.

Однак, голова Комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики, депутат "Слуги народу" Микита Потураєв має зовсім іншу думку. Він вважає головною причиною неучасті деяких своїх колег в активній діяльності парламенту - негативну громадську думку щодо ВРУ.
"Я розумію, що в кожній країні люди не люблять парламенти, — сказав Потураєв. - Але після голосування за історично важливі закони для національної безпеки, оборони та європейської інтеграції "ти не відчуваєш підтримки з боку ЗМІ, не відчуваєш підтримки з боку населення. Що вони мають відчувати депутати, коли читають про себе, що вони всі корумповані покидьки?".

Згідно з опитуванням КМІС, парламенту довіряють лише 15% українців. Це найнижчий показник серед всіх органів державної влади. Ще торік рівень довіри був 35%.

Що було, що буде, чим серце заспокоїться?

Отже, наразі, як запевняють народні депутати, можливість зібрати голоси в Офіса президента є.
Є ще резерви у вигляді депутатських груп мажоритарників, які можуть за потреби проголосувати. Але і це вже не дуже добре працює. Та, як кажуть опозиційні нардепи, ОП поки не відчуває дискомфорту від цього.

"Те, що їм важливо, проходить. І вони вважають, що в будь-який момент можуть додати голосів", — каже Олексій Гончаренко.
Тож голоси на підтримку важливих для країни законопроєктів завжди будуть завдяки голосуванню опозиції. Тому робота парламенту продовжиться.
Підстав для розпуску Верховної ради також поки немає, адже де-юре "монобільшість" досі зберігається. Та навіть якщо вона розпадеться, у Верховної Ради буде 30 днів для формування коаліції. І поки в парламенті залишається не менше 300 депутатів, вона також залишається легітимною. Наразі ж зафіксовано рекордно низьку кількість депутатів — 401 з 450.

Також ні чергових, ні позачергових виборів до Верховної Ради під час воєнного стану бути не може.
Тому парламент має працювати, хоче він того чи ні. Завдання "зібрати депутатів докупи" лягає на плечі керівників фракцій та партій, адже законодавчих механізмів для розв'язання такої проблеми немає. Водночас, руйнівний процес всередині президентської фракції вже розпочався.

Доля чинної ВРУ із солодко услужливим спікером Русланом Стефанчуком — це історія принизлива для абсолютно всіх, крім зграї випадкових людей, які беруть гроші за роботизоване голосування.
Імовірно, "Слузі народу" доведеться вмикати нові заморочки. Якщо, звісно, чинний спікер Стефанчук ще на щось сподівається на цьому етапі. І якщо ОП благословить.
Наприклад, організувати нове утворення – нову коаліцію.
Водночас, процес створення нової коаліції, за поясненнями юристів, може бути реалізованим, коли "монобільшість" вже не матиме чисельної переваги. Для цього з фракції мають вийти ще 10 депутатів.
Для нас важливо, аби ситуація, в разі негативного для "Слуг народу" розвитку, не нашкодила країні.

Однак, створення нової коаліції по факту може бути просто художнім свистом. Бо оновлена коаліція змушена буде повернути президента разом з його Офісом у правові рамки. Але Верховному головнокомандувачу так сподобалось самоорганізоване Гуляй-поле, де місцями його батько – Єрмак, місцями - він сам, а подекуди - навіть Махно.
Так буває розгуляється, щоправда словами… Часи такі. Найбільшої брехні.

×