Життя у підземеллі, літаки від яких усе здригалося і "батюшка Путін" у росіян: як Харків оговтується після жорстоких обстрілів

42

Російські окупанти намагалися взяти Харків із перших днів широкомасштабної війни. Зазнавши невдачі в наземній операції, моментально перейшли до тактики терору та почали обстрілювати місто з артилерії, здійснювали авіанальоти, скидали міни й бомби.

Щоб урятуватися від обстрілів, чимало харків'ян змушені були практично переїхати жити в підвали чи на станції метро. Туди ж приходили містяни, в яких російські снаряди зруйнували житло. Загалом у Харкові знищили 1929 житлових будинків, станом на 21 квітня.

Ще третина жителів виїхала з першої столиці, повідомляв наприкінці квітня міський голова Ігор Терехов.

В останні тижні Збройні сили України активно контратакують позиції російських загарбників і витісняють їх із Харківської області. Внаслідок цього і сам обласний центр опинився в більшій безпеці - обстріли практично повністю припинилися. До міста почали повертатися жителі. А з понеділка, 16 травня, тут запрацював наземний громадський транспорт.

Кореспондентка Gazeta.ua побувала в Харкові, щоб побачити, як місто потроху оживає після пережитого жаху, і поспілкуватися з жителями.

ПОТРОЩЕНА ОБЛАДМІНІСТРАЦІЯ

Вранці робочого дня простора пл. Свободи безлюдна. Круглий сквер, тротуари біля монументального Держпрому - порожні. На протилежному боці площі припарковані з десяток машин по центру, з них декілька комунальних - білих із червоною смугою, подібних до "швидких". Біля станції метро Університет - ще шість легковиків. З двох із них група молодих людей вивантажує яскраві костюми та картонний ящик з отворами, із яких визирають різнокольорові голуби.

- Ми вирішили влаштувати дітям свято. Скооперувалися з парком Горького, вони допомогли трансфером і солодощами, - говорить волонтер. Не представляється. - У нас дитяча анімаційна програма - конкурси, анімація для діток. Також представляємо голубів миру - живі птахи. І шоу "Кумедного вченого". Так ми й катаємося по станціях метрополітену та бомбосховищах.

 

На перетині з вул. Сумською яскраво майоріє синьо-жовтий білборд: "Харків - місто-герой". Світлофори працюють, але рух не надто жвавий - за хвилину повз площу проїжджає якийсь десяток легковиків. І це на ділянці, де зазвичай у цей час автівки рухалися щільним потоком, а то й стояли в заторах.

У будівлях, розташованих у цій частині площі, замість вікон - фанерні щити. Загалом споруди майже непошкоджені. Окрім однієї. На перший побіжний погляд обласна адміністрація здалеку має звичайний вигляд - зберігся фасад, колони. Територія навколо ретельно прибрана. Та за детальнішого погляду стає зрозуміло - будівля пошкоджена вибухом. 1 березня о 8:00 її обстріляли росіяни.

Фото: Ольга Стенько

Вибиті всі двері й вікна, праворуч видно провалля від верхнього поверху донизу, на колонах - чорні плями від пожежі. Від зруйнованого даху залишилися декілька металевих листів, якими грається вітер. На половину людського зросту закладені білими поліпропіленовими мішками з піском парадний вхід і великі вікна холу. Всередині двоє чоловіків в армійських шоломах і бронежилетах із наліпками "експерт" і "будівельник" щось обговорюють, роблять помітки в паперах, закріплених на планшетах.

- Тут ви не пройдете. Щоб потрапити всередину, обходьте через пункт охорони, - говорить один із них.

Останні слова заглушує гуркіт - з жовтої пластикової труби за вибитим вікном позаду чоловіка виривається хмара будівельного пилу. Цим трубопроводом робітники, які розбирають завали, скидають будівельне сміття з верхніх поверхів.

У кварталах навколо ОДА будівлі теж постраждали. Десь вибухова хвиля вибила вікна, а від офісного центру зі скляним фасадом неподалік залишилися лише металеві конструкції та перекриття. Трохи далі вулицею замість чотирьох поверхів житлового будинку вижно глибоке провалля - бомба пробила дах, перекриття поверхів і фундамент.

 

На подвір'ї облдержадміністрації кипить робота. Кількадесят робітників стукають, гребуть, вимітають уламки з приміщень. Пахне будівельним пилом і гарячим металом, дзижчать болгарки, якими розрізають металеву арматуру в пошкоджених бетонних конструкціях. Праворуч біля будівлі лежить на боку згорілий автомобіль, що перетворився на руду купу металу.

Всередині гуляє сильний протяг. Від цього утворюються різноманітні звуки: завивання з-під прикритих дверей, шурхіт аркушів розкиданих на підлозі документів, стукіт залишків жалюзі об понівечені віконні рами, тріпотіння штор у вікнах. Світлий мармур сходів подекуди розвалився, оголивши цементну основу - на поверхах паркет вивернутий цілими секціями, а м'які сині килимові доріжки рясно засипані битим склом.

У великій залі засідань на диво збереглася не лише кесонна стеля з ліпниною, а й залишилася непошкодженою центральна велика бронзова люстра з плафонами матового скла. Аркові вікна зруйновані вщент. Серед уламків ліпнини на столі президії валяється табличка з іменем голови Харківської ОДА Олега Синєгубова.

Найбільше постраждало від вибуху протилежне крило. Через пробиті перекриття від самого верху видно підвал. На стінах - великі тріщини, на товстих металевих дротах коливаються від вітру масивні шматки бетону.

У кімнаті поряд із проваллям дві жінки в косинках та робочому одязі розбирають товсті теки, акуратно підписані на корінцях по роках і місяцях.

- Тут у нас бухгалтерія департаменту освіти. Ми тут негласно, ще дозволу не давали заходити. Документи розбираємо, - говорить жінка в червоно-чорній робочій куртці.

У коридорі поряд експерти оглядають пошкодження. Один чоловік невеликим ломом декілька разів вдаряє по тріщині в стіні. Із колегою уважно вивчають цегляну кладку, що відкрилася після осипання тиньку. Обстежують будівлю вже тиждень, каже один експерт. Мета - визначити серйозність пошкоджень і шанси на відновлення.

 

- Думаю, відновлення можливе. Але зараз стикаємося з новими дефектами та їхніми нюансами, - розповідає експерт із будівель і споруд департаменту архітектури та містобудування Харківської ОДА Анатолій Бутенко. - Під час бомбардування будівля отримала величезні навантаження, на які не була розрахована. Попри те, що втратила опорну стіну на деяких ділянках, загалом - витримала. Споруда досить міцна і треба віддати шану нашим попередникам, звели її на совість. Але пробиті перекриття до самого підвалу. Найперше - треба зараз обмежити доступ людей.

Ці руйнування тимчасові, ліквідувати їхні наслідки нескладно з погляду будівельної справи, додає експерт.

- Перший етап - детальне технічне обстеження будівлі, яке зараз виконуємо. Після цього складемо звіт. Потім буде виготовлена проєктна документація, - каже Бутенко. - Ця будівля - пам'ятка архітектури. Тому з нами працює реставратор. Є елементи не тільки ззовні споруди, які треба зберегти, а також й інтер'єр. Думаю, що після цього відновлення радянської "свастики" вже не буде. У місці ураження маємо зробити тимчасові кріплення, розпірки й діагональні зв'язки, щоб не було повторного так званого афтершоку.

 

На відбудову знадобиться щонайменше пів року, максимум - рік, зауважує спеціаліст.

- З урахуванням того, що маємо зараз такий ресурс по будівельниках, можемо за два місяці зробити основні конструкції. Реставраційні й оздоблювальні роботи триватимуть довше - думаю, до пів року. Це я розповів ідеальний план, не враховуючи зимовий період. Якщо до нього увійдемо, роботи триватимуть рік, - додає Бутенко.

Про загальний стан будівель у Харкові говорить стримано, водночас позитивно. Запевняє: все не так погано, як може здатися після перегляду соцмереж.

- Те, що ми бачимо в телеграм-каналах - дещо перебільшено. Складається думка, що такі пошкодження майже скрізь, а це не зовсім відповідає дійсності. Зараз максимально постраждалі будинки обстежимо, внесемо в першочергові до відновлення, - каже Бутенко. - Думаю, наше місто швидко оговтається: структуру закладів охорони здоров'я, ДСНС, ЦНАПів та інших установ для обслуговування населення встигнемо відновити за рік. Щодо житла, знадобиться два-три роки.

САЛТІВКА

Один із найпостраждаліших від російських обстрілів районів Харкова - житловий масив Північна Салтівка. Дістатися туди із центру нині можна пішки, на велосипеді, власним авто чи таксі. Комунальний транспорт не їздить.

Дорогою долаємо декілька блокпостів. Деякі нині порожні, на інших - озброєні військові ретельно перевіряють документи.

Харків загалом прибраний. Водночас обабіч дороги трапляються зруйновані будівлі, на деяких майданчиках можна побачити пошкоджені обстрілами автівки. Комунальні служби вивозять їх на спеціально відведені місця для зберігання.

Невеликий ринок поблизу станції метро Героїв праці також постраждав від обстрілів російських окупантів - вирви від снарядів в асфальті, вибиті шибки магазинів, пошкоджені уламками та вогнем торговельні павільйони.

Навпроти в торговельному ряду закриті всі ятки, окрім однієї, де торгують бакалією. Хазяїн - чорнявий чоловік років 40 у темній куртці та джинсах - сидить на синьому металевому стільці біля відкритих дверей.

 

- Це осколки від вибуху. Ось посередині майданчика впав снаряд, - показує рукою на яму метрах у 30 від себе Ескандер. Говорить російською з відчутним акцентом. - Інший впав на дорогу, повилітали всі вікна, тому контейнери закриті щитами. Сусідній магазин теж обстріляли. Наступного дня все прибрали. Це ринок, тут одразу прибирають. І вулицю швидко приводять до ладу.

Сірієць за походженням, приїхав у Харків навчатися понад 20 років тому. Так і залишився в місті разом з рідним братом. Родичі досі живуть у Сирії, каже. Переживав за них, коли росіяни бомбили тамтешні міста. Тепер усе змінилося і вже його близькі переживають за нього, бо ні на день не виїжджав із Харкова.

- Працював тут увесь час без вихідних. Під час обстрілів ховалися з братом у метро. Тут на ринку я один торгую. Через дорогу, за павільйонами, є майданчик - там декілька людей продають овочі-фрукти.

У ринок перший раз поцілили 2 квітня, говорить Ескандер. Але це був не останній обстріл: 22 і 23 квітня сюди прилітали російські снаряди, які наробили багато руйнувань. Зараз майже всі завали розібрані.

 

- Буквально сьогодні останні руйнування поприбирали. Взагалі Харків повертається до життя. Сьогодні, можна сказати, багато людей. Ще кілька днів тому було геть безлюдно, - каже чоловік. - Бізнес іде погано. Якщо в березні купували переважно харчі - олію, цукор, крупи, то зараз ці товари практично не користуються попитом.

Причина в тому, що людям, які живуть у метро поруч - їжу привозять готову. А продукти тим, хто ховається в підвалах чи залишився жити в напівзруйнованих будинках - видають у вигляді гуманітарної допомоги.

Ескандер сподівається на людей, які найближчим часом повернуться до Харкова.

- Зараз переважно купують напої - солодкі газовані та слабоалкогольні, - говорить продавець. - Воду просять, але її мало. Всю продав, а отримати замовлення не можу. Залежить не тільки від бази. Наприклад, зараз замовлення зібрали, але привезти його водій зможе в кращому випадку завтра. Бо в місті проблема з пальним.

За великими скляними вікнами приміщення на першому поверсі сусіднього двоповерхового торгового павільйону видно якісь рухи. Підійшовши ближче, розумію - це голуби. Птахи знайшли шлях через вибите вікно до джерела корму: в магазинчику торгували сухофруктами та горіхами. У приміщенні страшенний безлад. Речі перекинуті, на полицях і підлозі валяються пакети та коробки з сушеною сливою та грушами, грецьким горіхом та арахісом, з-під битого скла видно зв'язки в'яленої хурми.

Раптом здалеку вітер приносить один за одним два віддалених звуки вибухів. З дороги видно, як на обрії наливається чорним і тягнеться до неба хмара диму, а за нею ще одна. Рушаю дорогою в той бік. Та далеко проїхати не вдається: на околиці міста військові завертають автівку назад. Пояснюють: у районі Циркунів (село за 5 км від Харкова. - Gazeta.ua) триває бій. Звуки, які лунають - артилерійський обстріл.

ЛЮДИ В ПІДВАЛІ

Ринок у сусідньому від попереднього базару кварталі, вщент вигорів від обстрілу. Асфальт на майданчику пошкоджений слідами від снарядів та уламків, найбільша вирва - майже 3 м завглибшки.

Між майданчиком і дорогою іржавими горами височіють залишки автівок і павільйонів. Цій частині ринку не пощастило опинитися майже в епіцентрі потужного вибуху авіабомби.

 

У магазині що торгував пивом на розлив, вибите вікно. На підвіконні стоїть залишена кимось навмисне закрита півлітрова скляна пляшка ситра. Поруч у відкритому холодильнику зморщені зіпсовані пачки з морозивом. Запах тут неприємний.

У бетонних багатоповерхівках, розташованих над ринком, справи кепські. У стінах величезні дірки від влучань російської артилерії. На верхніх поверхах вивалені по декілька квартир. Їх перекриття або обрушилися, або висять на арматурі, загрожуючи обваленням будь-якої хвилини. Чорна кіптява від пожеж на фоні світло-сірого бетону справляю гнітюче враження. Вікна вибиті. На сильному вітрі тріпотять брудні від диму й пилу, а колись білі, тюлі й кольорові штори.

З-за рогу ближньої багатоповерхівки нечутно виходить худорлявий озброєний чоловік років 45 у формі ЗСУ. Побачивши журналістські нашивки на бронежилеті, трохи розслабляється. Питає документи.

- Тут люди живуть у підвалі. Десь до десяти залишилося. Інші виїхали, а хтось повернувся до себе у квартири, - говорить російською військовий і замість імені каже своє псевдо - "Буба". - Вже декілька днів у Харкові тихо. Оце не рахується, це далеко. Десь п'ять кілометрів, - додає, почувши чергові вибухи.

"Буба" живе в селищі Покотилівці на південній околиці Харкова. Працював будівельником. 26 лютого записався в територіальну оборону.

- Спочатку на селищі стояли, дня два. Нас набралося кілька сотень. А потім у Харків забрали. Навчання були постійно і зараз тривають, - розповідає. - Нас у Харків завезли на випадок прориву росіян. Зараз забезпечуємо охорону порядку на вулицях.

 

- Що найстрашніше довелося пережити за майже три місяці війни? - питаю.

- Війна - як війна, буває всяке. А найстрашніше - розставання з родиною, - відповідає чоловік. - Дружину з двома доньками вдалося вмовити виїхати за тиждень після початку російської агресії. Відправив у Польщу.

- Доброго дня! - несподівано каже мені за спину. - Можна ваші документи?

Обертаюся й бачу двох молодих чоловіків років 22-25. Обидва худорляві й засмаглі, один із них - блондин. Паспорти дістають і показують військовому одразу.

- Куди прямуєте? - питає "Буба".

Дивиться уважно - чи не мародери, бува. В одного в руках напівпрозорий пакет, у ньому формою вимальовується дволітрова пластикова пляшка - чи то ситро, чи то пиво.

- Я тут недалеко живу, а в гості йду до товариша по роботі. Ми в обленерго працюєм, - відповідає вищий хлопець у кепці на коротко стриженій голові.

- Всього доброго, - віддає військовий паспорти.

Пропонує познайомити мене з місцевими, які живуть у підвалі.

"ПІКНІК" ЗАВДОВЖКИ В ТРИ МІСЯЦІ

З-за дверей виходить невисока літня жінка в чорних трикотажних штанях і бордовій жилетці поверх смугастої футболки з довгим рукавом. Вітер розтріпав її сиве волосся, зібране в невеликий хвостик. У жінки бліда шкіра, особливо - навколо очей.

- Оцей будинок - найголовніший наш щит, - показує рукою на пробої від снарядів у багатоповерхівці 64-річна місцева Ольга Анатоліївна, говорить російською. - Він приймав на себе головний удар - усе, що летіло на нас із півночі. А те, що перелетіло через нього, потрапило до нас.

 

- 24 лютого я ще кидала в чат будинку посилання на сайт міста, де обіцяли навчання на Слобожанській території. А потім почалися обстріли, - згадує. - У людей здавали нерви. Хто міг - тікав одразу, інші переселялися жити в підвали.

Після початку обстрілів Ольга Анатоліївна відмовилася переїжджати до доньки на інший кінець Харкова. Перші місяці сиділа в підвалі постійно, але вже ночує у своїй квартирі.

Люди, рятуючись від обстрілів, займали всі приміщення під будинками, які були хоч трохи придатними. Зараз частина підвалів порожня, залишилися лише сліди перебування містян.

- От у цьому підвалі жили люди. Зараз вони виїхали. Тоді була зима й тут було важко. В них була хвора жінка старенька. Вона тут померла, - спускаючись сходами, Ольга Анатоліївна дістає з кишені та вмикає червоно-чорний ручний ліхтарик.

У невеликій кімнаті одразу за металевими дверима біля стін стоять декілька плакатів із рекламою кормів для тварин, порожній старий стелаж і три старих стільці. В одному прорізана дірка - вочевидь, використовували як стульчак для туалету. У ніс б'є сильний запах застарілої сечі й затхлості.

Коли піднімаємося наверх, знову чути віддалені вибухи. Жінка ніяк не реагує. Каже, що вже навчилася розрізняти звуки, які вказують на те, що треба ховатися.

- Розумію, що це стріляють від нас. Ми звикли, почали слухати від самого початку - до нас летить чи ні. Якщо до нас летить, то там звук інший, усе здригається. Ми вже маємо рефлекс - одразу в підвал, - впевнено говорить.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Сашу розірвало снарядом. Збирали на лопату й складали" - як зараз живуть люди у знищених росіянами Мощуні та Горенці

Звернувши за ріг, потрапляємо на внутрішнє подвір'я. Біля сходів у під'їзд розгорнули імпровізовану польову кухню: на асфальті жевріє багаття, цеглини обабіч нього підтримують металеву решітку, що колись стояла над конфорками на газовій плиті. На решітці чорніють кіптявою два чайники. Біля вогнища на ослінчику лежить строката подушка для сидіння, поруч валяється сокира.

Обабіч від доріжки встановлені два однакових стола, на них кухонне приладдя, упаковки кави та чаю. Одразу в кількох місцях складені на купи дрова для багаття - акуратно подрібнені гілки й стовбури фруктових дерев. Над входом до під'їзда на розтяжках повісили банер із рекламою якогось банку - як захист від дощу та сонця.

 

Усе має такий вигляд, ніби мешканці будинку влаштували пікнік на честь травневих свят. Та на цій "кухні" люди живуть не перший місяць - у їхньому будинку немає електрики, газу й води. Тому це єдиний спосіб приготувати їжу та підігріти воду для чаю.

- Отак ми живемо. Прибрали сміття, зламані дерева, садочок обпиляли. Продукти волонтери привозять. Про нас піклується міськрада - нам не дали померти. Ми з різних родин, хто залишилися. У нас вийшло зорганізуватися, - усміхається жінка.

Зараз тут живуть 10 людей. Частково готують просту їжу. Зокрема, сьогодні варили картоплю в мундирах і доїдали вчорашню окрошку, додає Ольга Анатоліївна. У "гості" подекуди приходять мешканці інших будинків по окроп і гарячу їжу. Сюди ж волонтери привозять готові страви.

На клумбі за невисокою огорожею - ретельно перекопана ділянка. На ній зеленіє цибуля й зо три десятки добротної розсади помідорів та огірків. Розсаду привезли волонтери.

- Як думаєте, чому Росія це робить? Навіщо знищують Харків та інші українські міста? - питаю.

- Думаю, він (Путін. - Gazeta.ua) хвора людина, - відповідє Ольга Анатоліївна. - Місто Харків лояльне до будь-яких національностей. Ми тут говоримо і українською, і російською. Можемо перетікати з мови на мову, в нас завжди було багато емігрантів, іноземних студентів. Яка різниця, якої національності? Як сказала одна стара жінка: "Землю однаково топчемо". Якщо поважати одне одного, буде все - і українське, і російське, і арабське...

У харків'янки є родичі в Росії, з якими вона спілкується. Хоча це дається складно, зізнається.

- Ми давно без Союзу живемо. А вони - ні. Досі вірять в царя, батюшку Путіна. Вони так сліпо йому вірять, а він таке витворив. Я послала фотографії нашого дома. Бо вони ж думали, що нас тут рятують. Кажу: "Ви нас від себе звільніть".

РАЙ І ПЕКЛО

- Позбавити нас усього - це захист? Це божевілля! Чому б Путіну не піти на Аляску? Теж колись були "исконно русские территории". Навіщо руйнувати наше місто? Тут усе, що треба для життя, для щастя. Школи, сади, паркова зона, джерело. У нас тут як рай. Був. Нині створили свій маленький район. Такий собі пікнічок. А по той бік будинку - пекло, - говорить 71-річна Зінаїда Анатоліївна.

Худорлява невисока жінка у світлому спортивному костюмі. Зібрала тонке сиве волосся в "пучок". Жвава, з прямою поставою, чимось нагадує вчительку фізкультури молодших класів.

Має квартиру в багатоповерхівці на Північній Салтівці-2. Та жити там не може - через вибиті вікна та пошкоджений під'їзд. Мешкає в підвалі, де раніше працювала в орендованому приміщенні. Займає окрему кімнатку в кабінеті своєї начальниці.

- У таких обставинах усі плани, здоров'я та інше, відходить на другий план. Залишається стрижень, що треба допомагати одне одному. Так ми й зійшлися тут на цьому ґрунті, зі спільними інтересами - допомагати іншим, - розповідає Зінаїда Анатоліївна, в якої від російських обстрілів загинув зять.

Жінка родом із Підмосков'я, де вчилася з чоловіком в одному класі. Приїхала з ним до Харкова за розподіленням. Бо чоловік - військовий, викладав у військовій академії. Більшу частину життя прожили в Україні. Хоча в Підмосков'ї та Москві досі є родичі.

- Коли дізналися, що сталося - всі були в шоці. Прийняти це не можуть: "Так не повинно було статися". Дійсно, як Оля каже, в них шори якісь, - продовжує харків'янка. - Вони мені не вороги - там залишилася могила моїх батьків. А тут похоронений мій чоловік, який помер 9 травня 19 років тому. І тут тепер похоронений чоловік моєї доньки. Куди нам бігти? Ми прив'язані до цього міста. Харків - прекрасний. Тут ніколи не було ніяких претензій до мови чи до чогось іншого.

МАРОДЕРИ

На північній околиці Північної Салтівки руйнування значніші. Тут пошкоджений кожний будинок. Під ними валяються великі уламки бетонних перекриттів, що розліталися з верхніх поверхів від влучання снарядів. Біля під'їздів стоять пошкоджені легковики.

Біля однієї з висоток двоє чоловіків і підліток завантажують у білий Wolkswagen туристичні рюкзаки та пакети з речами. З-за повороту дороги виїжджає патрульна поліцейська машина й зупиняється біля під'їзду. Один правоохоронець виходить і перевіряє в чоловіків документи. Переконується, що це місцеві вивозять свої речі. Так само перевіряють синій легковик, що рухався проїздом між будинками.

 

- Такі райони постійно патрулюємо, бо багато мародерів. "Чистять" квартири, виносять побутову техніку. Швидко з'ясовуємо, це місцеві чи сторонні, - каже сержант поліції Вадим Рикун.

Якщо виявляють мародера, то одразу викликають слідчо-оперативну групу. Проводять обшук, складають протокол із переліком речей, встановлюють особу й інших ймовірних причетних. Після цього затриманих доставляють в ізолятор тимчасового утримання.

- Часто буває, місцеві мародерять. Наприклад, знають, що в такій-то квартирі живуть багаті й у них усе є. А тут у підвалі немає нічого. Можуть піднятися, вибити двері, щось витащити. Або з магазинів, - додає старший лейтенант поліції Дмитро Тертишний. - Наприклад, на перетині Тракторобудівників і Бучми (вулиці на Північній Салтівці. – Gazeta.ua) є магазин "Єва". Був обстріл вночі, ринок вигорів. Пів магазина залишилося. Ми приїжджаємо, а там 14 людей - мародери. Чоловіки та жінки, вік від 18 до 61. Один навіть був із посвідченням волонтера. Питаю: що тут робите? Відказує: "Так ми ж тут памперси беремо й відвозимо дітям". А в самого у руках цілий ящик засобів для засмаги.

Водночас не завжди затримуємо за мародерство, зізнаються правоохоронці.

- Тут людський фактор. Якщо він з розбитого магазину взяв собі додому пляшку води, пакет молока чи буханку хлібу - хай іде з Богом. А коли набрав пива чи "Рево" тащить і ще має наглість виправдовуватися, то ні, - пояснює сержант Рикун.

 

Тим часом до нашої розмови долучається тимчасовий виконувач обов'язків командира 5-ї роти 4-го батальйона управління патрульної поліції в Харківській області Олег Ямшинський - бородатий молодий чоловік спортивної тілобудови. Згоджується розповісти, як обстрілювали Салтівку. Адже бачив усе особисто.

- Тут за котельнею є 16-поверхівка. На першому тижні снаряд влучив у її верхній поверх. Звідти відкололася плита в момент "прильота" і впала вниз. А там люди евакуювалися на машині. Прибило на смерть усіх - бабусю і двох людей у машині. Довго лежали, доки не забрали. Тоді тіла лежали десь по тижню. Ось, 6 березня знімав, - показує на своєму телефоні моторошне відео правоохоронець. - А ось ми потрапили під обстріл. Я стояв практично на цьому ж місці, коли в цей будинок влучили. О 12:40.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Вискочив на танк. Він розвернувся дулом на мене і бахнув!" - як оживає розбомблена Охтирка, яка першою зустріла російських окупантів

КВІТУЧИЙ ПАРК

Попри подекуди великі руйнування, є в Харкові місце, яке випромінює спокій і рівновагу. Прохід на територію головного парку міста, який носить ім'я російського письменника Максима Горького, перегороджений червоними пластиковими загородженнями. Та охоронець дозволяє зайти.

 

Здається, що російські бомби та ракети не зачепили цю оазу розваг. За білою колонадою головного входу - пишна клумба із сортовими тюльпанами. Пахощі навколо неймовірні. Абсолютна чистота на асфальтованих алеях, акуратно підстрижені смарагдові газони. Атракціони яскраві й акуратні. Навіть нові пакети в кожному смітнику.

Парк виглядає так, ніби зараз очікують галасливий натовп відвідувачів. Але насправді він зачинений.

- Бо обстріли не вщухають. Було декілька "прильотів", постраждали наші атракціони. На щастя - всі живі. Однак поранений наш працівник, - пояснює телефоном прессекретар центрального парку культури та відпочинку ім. Максима Горького Андрій Кравченко. - Зараз робочі приходять прибирати уламки, розбирати дерева, щоб парк не був захаращений.

Ліворуч на головній алеї помічаю купу піску та засипаний ним майданчик, на якому стирчать обгорілі стовбури дерев із залишками металевого ланцюга. Поряд виставлені дві обвуглені статуї, що колись зображували індіанців.

 

- Це останній був "прильот", коли поцілили в один з наших атракціонів - в середині квітня. Це називається "Лігво Біллі Кіда" - містечко в стилі ковбойського "дикого заходу". Пожежа була сильна, рятувальники гасили силами декількох екіпажів, - розповідає речник парку.

Переважна більшість працівників парку зараз на простої. Так само, як і під час карантину попередні два роки. Зарплату отримують в розмірі 0,66 ставки - за законом, говорить Андрій Кравченко.

ДІТИ В ПІДЗЕМЕЛЛІ

З Харкова в перший місяць російської збройної агресії виїхали десятки тисяч людей. Вивозили дітей за кордон та евакуювали в інші області України. Та немало неповнолітніх залишилися в першій столиці. Від обстрілів чимало ховається в підвалах. Але переважна більшість - у метро.

Біля виходу зі станції метро Університет молода жінка говорить телефоном, сидячи на бордюрі. Вдягнена в лосіни, спортивну куртку, на ногах поверх теплих шкарпеток - гумові капці. Виглядає так, ніби щойно вийшла з квартири. Вона - одна зі 120 людей, що нині проживають на цій станції.

Біля сходів зупиняє поліція - метро ретельно охороняють. Після перевірки документів дозволяють зайти. На платформі гавкотом зустрічає невеликий біло-рудий пес. Від гучного звуку голосно скрикує жінка років 55, що говорить телефоном, спершись на колону. На звуки переполоху з вікон вагонів обабіч перону виглядають декілька облич.

 

- Та чого ти! Все нормально. Собака загавкав, я злякалася, - каже російською жінка в трубку.

В середині простору встановлені декілька столів, утворюють ніби мініклас. На них розкладені альбоми, кольорові олівці та фломастери. За одним, ніби за партою, сидить молодий чоловік років 20 у світлій футболці та чорній кепці. Схилився над зошитом і пояснює золотокосій дівчинці років 8, що сидить поруч, англійську мову.

З дальнього краю платформи вздовж вагонів іде молода жінка в яскраво-рожевій толстовці та чорних спортивних штанях. На її втомленому обличчі світиться легка усмішка - тримає доньку, одягнену в яскраво зелений светрик.

- Ми жили на вулиці Леся Сердюка - на повороті з окружної на Героїв праці. Це там, де росіяни намагалися прориватися. У самому центрі бойових дій. Два тижні просиділи в підвалі. Потім військові, коли дізналися що є дитина, вивезли нас. Ніч переночували в бомбосховищі в них, а потім нас привезли сюди, - говорить 38-річна Яна.

Квартира, в якій її з донькою 4-річною Міланою застали російські обстріли, розташована на третьому поверсі. В неї не потрапив жоден снаряд, та житло родина втратила.

- Мені зателефонували і сказали, що наш будинок йде під знос. Ми сиділи в підвалі, коли на третій день прилетіла ракета в дев'ятий поверх. На п'ятий день прилетіла ракета в інший під'їзд, але пожежі не було. За декілька днів знову поцілили в наш під'їзд, - згадує Яна. - Найстрашніше - ми чули, як літаки летіли, від вибухів усе здригалося. Наступного дня після того, як ми виїхали, прилетіла ракета точно в те ж місце, де ми сиділи - в підвал. Люди там були, але, дякувати Богу, ніхто не загинув. Найстрашніше, коли росіяни проривалися з боєм. Ми чули, як люди бігали з автоматами, стріляли. Боялися, що зараз забіжать у підвал і нас усіх розстріляють. Але наші війська молодці, не пропустили їх.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Окупанти заскочили в школу, був бій. Їхні трупи по вулицях валялися" - історія харків'янина, який зміг урятуватися із сином

Непосидюча Мілана бачить подружку - дівчинку приблизно такого ж віку, що визирає з сусіднього вагона. Проситься з рук на перон. Яна опускає дитину, взуває їй капці та цілує в лоб. Дозволяє погуляти пероном.

- Ми перші дні просидилі в метро, не піднімалися. Потім потроху почали виходити наверх - подихати свіжім повітрям і подивитися на денне світло. Бачила, як ракети летіли над головою. Це був жах. Я схопила дитину й побігла вниз сходами. Здається, бігла цілу вічність, - говорить Яна.

 

Про те, щоб виїхати з Харкова - думали. Та не склалося: 18-річна донька від першого шлюбу категорично проти, пояснює жінка. Бо її батько залишився в селі Гоптівка поблизу кордону з Росією, яке нині окуповане росіянами.

- Як ви думаєте далі жити, адже у вас більше немає дому?

- Не знаю, - говорить тихо. - Міська влада на контакт не виходить, ніяких пропозицій щодо хоча би тимчасового житла не надавали. Фінансову допомогу не надають. Роботи не має - сиділа з дитиною в декреті.

Зізнається: фінансово допомагають друзі. Одяг та їжу привозять волонтери. Живуть у вагоні вдесятьох, Мілана - єдина дитина в такій "кімнаті". Сплять на сидіннях, постеливши матраци - ніби в плацкарті. У вагонах є електрика - можна увімкнути світло чи зарядити телефон.

ГАРЯЧА ЇЖА

Зі сходів вглибині платформи спускається повнувата білявка років 50 у чорно-сірому трикотажному спортивному костюмі, ступає нечутно в гумових капцях-шльопках. Відкриває розсувні дверцята одного з вагонів. Усередині темно, світло проникає лише з платформи через вікна.

- Я тут з першого ж дня війни, з 24 лютого. Живу в цьому ж районі, біля Сумського ринку, - каже харків'янка 55-річна Олена. - Квартира ціла, але вікна вибиті. Поки що живемо тут, страшно виходити. Та з понеділка, якщо буде тихо, думаю вже додому йти.

Запрошує в гості й показує вагон. Але просить не фотографувати.

На сидіння постелені матраци, поверх них - ковдри з сірого штучного хутра з великим ворсом. На кожному спальному місці є постіль. Із одного з місць підхоплюється чоловік у синіх спортивних штанях і блакитній футболці з коротким рукавом. Дивиться сонним поглядом, а потім знову лягає та перевертається на інший бік.

Біля входу встановили невеликий стіл, на якому лежать упаковки чаю, розчинна кава, цукор, яблука, є електрочайник. Нагадує велику кімнату гуртожитку.

 

- Столик попросили в ресторані поряд. Якщо треба прати - гріємо чайниками воду, перемо в тазиках, розвішуємо наверху, а хто на пероні - на сушилках. Вода є в туалеті - треба піднятися на другий поверх в метро, - говорить жінка.

- Це моя внучка. Її мати, моя донька, у Польщі. А ми тут, бо дівчинка вчиться (здобуває вищу освіту. - Gazeta.ua) - тому ніяк не можемо їхати, - пояснює жінка.

Про побут у метро жінка розповідає, що спочатку возили їжу і військові, і церква, і волонтери. Потім до забезпечення підключилася адміністрація метрополітену. Нині потік допомоги вщухає.

- Та в нас дещо залишилося - ми ж економили. Нам привозять гарячу їжу в обід - сьогодні була гречка з м'ясною підливкою. Чай є, каву навіть сьогодні волонтери привезли, за цукор теж домовляємося. Ввечері привозять суп або "друге". Вже магазини в місті відкривають потроху. Так грошей немає, щоб щось купувати. Сидимо без роботи, - зітхає.

Зізнається, що працювала в піцерії неофіційно. Тепер жінка без жодних джерел доходів: не може отримати ні компенсацію від держави у 6,5 тис. грн, ні статус переселенця.

- Слава Богу, що поки ще є метро. Що буде далі - взагалі не знаю. Муж точно такий же. Збирався їхати на роботу в Бельгію. Чекав паспорт з візою - от-от мав отримати. Але не дочекався, почалася війна.

Метро планують запустити до початку червня

"З понеділка (16 травня. - Gazeta.ua) почнемо переселяти людей, які живуть на станціях метрополітену - до гуртожитків, надавати їм усі необхідні умови, продукти, медикаменти, постільні речі, діти ходитимуть до школи, до них ходитимуть учителі. З малюками займатимуться вихователі дитячих садків, створимо нормальні, людські умови для життя", - розповів в інтерв'ю Фактам ICTV міський голова Харкова Ігор Терехов.

Станції метрополітену обстежуватимуть спеціалісти, щоб дізнатися, чи немає ніде пошкоджень від руйнувань.

"Сьогодні нам дають висновок, що він поки в нормальному стані й через нього можна пропускати склади метрополітену", - додав Терехов.

×